Мільйони громадян України були вбиті, кинуті у в’язниці, виселені з власних домівок на заслання, а когось скерували на примусове психіатричне лікування. Терор і репресії не оминули жодну верству українського суспільства.
Щорічно, у третю неділю травня, згідно з Указом президента від 21 травня 2007 року, в Україні вшановують пам’ять жертв політичних репресій.
Перші інтенсивні політичні репресії розпочались у 1917–1922 роках. 1937-1938-й – час «Великого терору», потім – повоєнний період репресій до 1953 року. Із 1956 року репресії зменшуються після промови Хрущова на ХХ з’їзді.
Для України в цілому та української інтелігенції зокрема засудження «культу особи» Сталіна мало принципове значення, оскільки саме в сталінські часи Україна пережила найжахливіші події у своїй історії.
«У багатьох із нас, – говорив згодом Іван Світличний, – одразу після ХХ з’їзду було багато наївного, рожевощокого оптимізму, телячого ентузіазму, багато було ілюзій, побудованих на піску; багатьом здавалося, що всі проблеми народного життя вирішуються одним махом, і нам нічого не лишається, як з високо піднятими прапорами урочисто маршувати до комунізму».
Цілком можливо, що порівняно ліберальна атмосфера «відлиги» кінця 1950-х – початку 1960-х років сприяла б повільній еволюції шістдесятництва, однак поступальний розвиток подій був короткочасним.
З кінця 1962 року розпочинається масований послідовний ідеологічний тиск на ту частину інтелігенції, яка хоча б трохи вийшла з-під тотального контролю партійно-державних структур. Це був початок кінця «відлиги».
1972-1973 роки – період активізації політичних репресій у СРСР. Події, що відбувалися в ті роки в УРСР, дістали назву «генерального погрому».
«Кожен період репресій починається з репресій українців» (Ярослав Грицак).
Початок репресивної акції в Україні був специфічним, не таким, як в інших регіонах СРСР. Він нагадував поганий «шпигунський» детектив. Шукали підхожу кандидатуру серед іноземців українського походження, яку можна було б представити «шпигуном», «найманцем закордонних спецслужб», пов’язавши її з дисидентами в Україні. Врешті-решт таку кандидатуру знайшли. 15 січня 1972 року газета «Радянська Україна» повідомила читачів: «Органами комітету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР за проведення підривної антирадянської діяльності заарештовано туриста з Бельгії Ярослава Добоша. Ведеться слідство».
«Об’єкт» обрали вдало, бо вже через тиждень після арешту Я. Добоша почалися затримання й арешти людей, яких планували пов`язати з ним як з «емісаром закордонних центрів». У Львові це були В`ячеслав Чорновіл, Ірина Стасів-Калинець, Іван Гель, Стефанія Шабатура, Михайло Осадчий, у Києві – Іван Світличний, Євген Сверстюк, Зіновія Франко, Леонід Плющ, Василь Стус та інші. Загалом у січні того року заарештували близько 20 осіб.
Авантюра зі «шпигунськими пристрастями» не вдалася. Я. Добоша депортували за межі СРСР на вимогу уряду Бельгії. На першій прес-конференції для західних журналістів він одразу ж відмовився від усіх своїх свідчень і заявив, що його змусили погрозами.
Утім найважливіше було зроблено. «Справа Добоша» стала початком широкої репресивної кампанії проти інакомислення.
З 1972 по 1984 рік КДБ добивається повного успіху, інакодумство, фактично, ліквідоване в Радянському Союзі. Більшість інакодумців кинуті в табори або вислані за кордон.
Дослідники говорять, що з 1919 по 1991 рік в Україні мільйони людей стали жертвами комуністичних репресій.
Одним з в’язнів радянських таборів був учитель з Донеччини Олекса Тихий.
Його, уродженця хутора Їжівка, за 23 км від Краматорська на тоді ще переважно україномовній Донеччині, вперше арештували 1948-го. Обмовився перед виборами до Верховної Ради СРСР: «який же може бути вибір, коли кандидат один?» Мав тоді 21 рік. В 1957-му був другий арешт за протест проти окупації радянськими військами Угорщини.
У листопаді 1976-го він стає одним із співзасновників Української Гельсінської групи, що мала сприяти дотриманню в Україні прав людини і демократії. Готує матеріали на захист української мови, поширює самвидавну літературу, пропагує створення спеціального фонду для надання допомоги сім’ям політв’язнів. Через кілька місяців – черговий арешт.
Йому дали 10 років таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання. Суд тривав тиждень і нагадував спектакль. На невеличкому підвищенні-подіумі стояв стіл із трибуною. Ліворуч за перегородкою – лава підсудних, напроти – судді. На змонтованих прямо над їхніми головами полицях – 49 товстих томів судової справи. А на столі – поржавіла німецька гвинтівка, «вещдок» терористичних намірів дисидентів. Її знайшли під час обшуку родинного будинку Тихого в Їжівці. Цю зброю ще 1943-го підібрав старший брат Олекси – Микола. Потім пішов на фронт і не повернувся. А про гвинтівку всі забули. Тепер же до статті «ведення антирадянської агітації та пропаганди» Тихому додали звинувачення у незаконному зберіганні зброї.
На замовлення КДБ праці Тихого оцінював завідувач кафедри української мови й літератури Донецького університету Ілля Стебун. Стверджував, що спілкувався з підсудним раніше, і той висловив ворожі погляди на національні питання. «Він ненавидить російську мову», – запевняв.
«Ніякої моєї вини в тому, що мені дали 15 років, нема, але закон для суддів ніщо був і, мабуть, поки що буде, – пише Олекса Тихий в листі до молодшої сестри Шури 19 жовтня 1977-го. Він саме прибув у табір села Сосновка в Мордовії. – Настрій у мене бадьорий. Я робив тільки те, що є не лише правом, а й обов’язком, злочину ніякого не скоїв, і хай мучаться самі ті, хто мене закрив. Істина завжди перемагає. Правда, іноді після смерті».
Олекса Тихий був справжнім патріотом і свідомим українцем. Його товариш Григорій Гребенюк згадував: «Скрізь в Україні, де б він не був і з ким би не говорив, розмовляв тільки українською мовою. Лише тоді, коли знав точно, що людина не розуміє української мови, переходив на російську. Не відчував дискомфорту, як би косо чи зневажливо на нього не зиркали малороси: чи то росіяни, народжені в Україні, чи просто малосвідомі й не дуже освічені українці».
1971-го надіслав до редакції газети «Радянська Донеччина» статтю «Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області». «А що ж буде через 20-30 літ? Ким стануть сьогоднішні діти, що від колиски чують тільки суржик та російську мову, в школі вивчають українську як іноземну? Невже наші діти та внуки під час переписів будуть записувати себе: «Національність – совєцький, українського проісхождєнія, родной язик – донбаскій»?» – запитує в ній. З редакції відповіли: «У статті є багато слушних зауважень, але для друку вона не годиться».
Олекса Тихий недарма переймався питаннями русифікації на Донбасі і дорікав тогочасній інтелігенції, що вона не помічає цього процесу.
Зараз українці переживають новий етап геноциду від навали «асвабадітєлєй». Путінська влада є послідовником радянської репресивної машини: терор війною, фільтраційні табори, виселення з окупованих територій, вбивство громадських і політичних активістів, нищення книжок.
Але Україна вистоїть і переможе!
Джерела інформації:
- Касьянов, Георгій. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років / Георгій Касьянов. – 2-ге вид., випр. і доповн. – К. : Кліо, 2019. – 248 с. : іл.
- «Вимога – писати тільки російською. Навіть до матері мусив звертатися чужою мовою» [Олекса Тихий] // Файзулін Я., Гінда В. Україна у вогні минулого століття. Постаті. Факти. Версії. – Харків : КСД, 2015. – С. 124 – 132.
- Кожен період більшовицько-комуністичних репресій починався з українців ‒ Ярослав Грицак. – Режим доступу : https://www.radiosvoboda.org/a/rosiya-vbyvstva-okupatsiya-henotsyd/31849645.html. – 2022. – 15 травня.
- Дослідники кажуть про мільйони жертв комуністичних репресій в Україні від 1919 по 1991 рік. – Режим доступу : https://www.radiosvoboda.org/a/den-pamyati-gertv-represi%D0%BD/30616759.html. – 2020. – 17 травня.