Василь Васильович Моруга
13.06.1947 – 14.05.1989
…Знов моя самотність повсякденна
Відліта за обрії німі…
Однак
Я б хотів, щоб хтось не міг без мене,
Просто так,
По-доброму не міг.
І коли піду у невідомість
Спочивати в голубій траві,
Хтось би мовив:
«То був добрий хлопець,
Свій!»
(Василь Моруга)
Василь Моруга народився у селі Сонцеве Донецької області. Батьки працювали в колгоспі. Хлопчику не довелось побачити батька: незадовго до його народження Василь-старший помер від ран, отриманих на війні. Його мати Лідія, яка так рано стала вдовою, маючи на руках двох маленьких хлопчиків, вирішила переїхати до своїх батьків. Коли Василеві виповнилося три місяці, родина оселилася на хуторі Могучий неподалік села Федорівка (с. Чубарівка) , що на Запоріжжі.
П’ятирічний хлопчик, дивлячись на старшого братика Бориса, тягнувся до навчання: сам вивчився читати та писати. І коли, нарешті,почав ходити до Чубарівської школи, вже добре знав грамоту. Навчався він на «відмінно». До школи приходилось йти пішки 5 кілометрів у один бік. І взимку, і восени, і навесні хлопчику доводилося спостерігати за чудовою
природою, ставитися до якої з байдужістю він не міг. Всі його враження та спостереження просто повинні були проявитися у віршах. І коли народилися перші поезії, його шкільний вчитель Г.М.Книш, який розгледів у юному авторові талант, порадив надіслати вірш до районної газети, яка і оприлюднила літературну спробу початківця:
Прокинутись, коли почне світати,
Коли двори сусідські ще мовчать;
Захоплено, неначе справжнє свято,
Простий селянський будень розпочать…
(В. Моруга, «Свято сільських канікул»)
Закінчивши у 1965-му році середню школу з відзнакою, Василь вступив на філологічний факультет Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка.
Ще будучи студентом, Василь Моруга був знаний шанувальниками поезії — за газетами «Запорізька правда», «Молодь України» та «Літературна Україна», за журналами «Дніпро» та «Україна» і за збірниками «Молода пісня» та «Вітрила», а також за перекладами Уолта Уїтмена з англійської. В вступному слові відомого літературознавця Леоніда Коваленка до поетичної публікації в «Дніпрі» стосовно Василя Моруги, читаємо, що через рік після семінару школярів-початківців молодий поет виявив «поступ безумовний», «багатшають емоції, наливаються мускули вірша». Але літературознавець й застерігав: «Та це тільки перші кроки у справжнє, велике мистецтво. А надрукування творів — то тільки аванс на майбутнє, запрошення і підтримка на шляху до високого і вічного. Здається, Василь розуміє це. Значить, буде в українській літературі ще один художник». Починав Василь Моруга як адепт “тихої лірики”.
Судомно, серпнево, сонливо –
Аж пальці об стовбури тре.
Вповзає натомлене жниво
В святу небуденність дерев.
Вслухається (синій відгомін
Цілує гілки доокруж),
Як дзвонить заблуканий промінь
У мідні дзвіночки груш.
Перша поетична збірка «Грозовіття» (1969) з’явилася, коли Василь підслужив у лавах
радянської армії.
Медова дума на смутнім чолі,
Святого краю калинова доля.
Ції землі разки найкращих слів,
Найкращі стрічки віршів – не оздоблять.
Та й хто любов словами вилива,
Щоб їй віддать – жертовно чи уклінно?
І проростають крилами слова,
Що їх несу до тебе, Україно.
Після служби в армії працював у багатотиражці заводу «Арсенал», згодом – у газеті «Комсомольское знамя»; журналі «Дніпро»; а зрештою – головним редактором дитячого журналу «Барвінок». 
Прихід Василя Моруги в редакцію «Барвінка» далеко не для всіх був радістю. І тому, що на місце редактора «мітили» інші претенденти, і тому, що багатьох не влаштовував його недогідницький характер.
На новій посаді Василь Моруга із самого початку зарекомендував себе людиною неспокійної вдачі, яка ні собі, ні іншим не дає спочинку. Він одразу ж узявся за відродження добрих традицій «Барвінка», бо вважав, що республіканський журнал повинен бути «своєрідним центром національної дитячої літератури», коли все найкраще, що виходило з-під пера українських письменників для дітей, насамперед проходило через «Барвінок».
У своєму прагненні перебудувати дитячий журнал Василь Моруга орієнтувався на краще в дитині. Для нього головним було, щоб із читачем був взаємний зв’язок. Тому він був постійним організатором поїздок членів редколегії у підшефні школи, був організатором численних зустрічей дитячих письменників із школярами. Серед активних учасників таких зустрічей були Дмитро Павличко, Анатолій Качан, Василь Довжик, Анатолій Костецький. Василь Моруга був натхненником проведення різних самодіяльних конкурсів. При журналі працювало літературне об’єднання.
Моруга відстоював позицію на публікацію в журналі кращих творів, залучаючи до роботи в ньому нові сили. Позитивні зрушення сталися і в художньому оформленні «Барвінку», завдяки вимогливому підбіру кола художників.
За час роботи Василя Моруги на посаді головного редактора наклад журналу значно зріс. Навіть, у російськомовному варіанті «Барвінок» тоді мав досить потужну конкуренцію з такими виданнями, як «Мурзилка» та «Веселые картинки». Саме за вагомий внесок у справу виховання підростаючого покоління був нагороджений медаллю імені А.С. Макаренка.
Але саме через активну діяльність на посаді головного редактора журналу
у Василя Моруги виникало чимало і проблем. Поруч із шаною і визнанням були і погрози, і анонімки, і цькування, що не давало спокою зболеному серцю поета, з якого іноді виривалися ось такі слова розпачу, відчаю: «Невже і в час смертельної небезпеки падли залишаються падлами? Навіть звірі не їдять один одного, коли рятуються од стихійного лиха. Взагалі, цей базар мені набрид. Треба щось робити. Бо я не хочу працювати так, як дехто інший».
Тому і літературна критика ніколи не балувала увагою лірику Моруги. Якої б теми не торкався поет- чи то родина, молодість, старість, доброта чи жорстокість, вірність чи зрада, любов до рідної землі або міркування про чужину…, ні в одному з його віршів не було і натяку про те, щоб писати «на замовлення» або до червоних дат календаря.
Бо в них, призначених для дати,
Шукать життєвості дарма.
Вони не можуть хвилювати,
Тому що в них душі нема.
(В. Моруга, «Вірш, написаний до ювілею прикордонників»)
Колеги у «Барвінку» називали Моругу «Вася-льотчик», бо він дуже любив швидкість. У травні 1989 року Василь Моруга, його наречена Юлія Бурмакіна та друг, поет Геннадій Літневський, вирушили Василевим автом до Болгарії, на з`їзд славістів. 14 травня 1989 р. на території Румунії всі троє загинулив автокатастрофі: луснула шина, водій не впорався з кермуванням…
Якби могли ми смерть перепиняти
Не помирай, людино, не вмирай,
Не покидай мого життя околи.
З тобою піде в невідомий край
Те, що уже не вернеться ніколи!..
(В. Моруга)
Василь Моруга залишив по собі немалий творчий спадок: шість поетичних збірок (прижиттєвих дві — «Грозовіття» та «Ключі до тиші»); докуменальних творів; казок для дітей. Був також і талановитим перекладачем з іспанської, болгарської, французької (переводив твори Гі де Мопассана). У рідному селі організовано музей поета.
Ні благ, ні блиску не зажити,
Не обважніти від хвали.
Та землю кращою лишити,
Ніж та, якою прийняли
(В. Моруга, «Летіть наввипередки з віком…»)