«Панувати не над кимось,
А на своїй землі»
(Дмитро Донцов).
Український мислитель, філософ, публіцист, літературознавець, громадсько-політичний діяч, ідеолог українського «націоналізму».
Народився 30 (за ст. ст. 17) серпня 1883 року у заможній дворянській родині у місті Мелітополі (нині – Запорізька обл.). За однією з документально підтверджених гіпотез Донцов походив з роду слобожанського полковника Федора Донця, нащадки якого отримали дворянське звання і змушені були деформувати «українського Донця» на «російського Донцова». Федір Донцов, дід Дмитра, ще у першій половині ХІХ століття переселився із Богучарського повіту Слобожанщини і купив у Таврійській губернії десь біля 1500 десятин цілинного чорнозему, придатного для зернового господарства. Але батько Дмитра здав лани в оренду, а сам оселився з родиною в Мелітополі, де організував власне торговельне підприємство з продажу сільськогосподарських машин.
Провів перші 17 років у полінаціональному краї, який сам Донцов у листі до свого однодумця, поета Євгена Маланюка називав «нашою Америкою».
Незважаючи на мішанину етносів, Донцови все-таки вважали себе українцями: читали українських письменників, не пропускали вистав українських труп, які гастролювали у Мелітополі. Мультикультурність була знаковим явищем для родини Донцова. Зазвичай спілкувалися у родині російською мовою, хоча і українська не була чужою.
Батько помер, коли Дмитрові було 11, за рік не стало матері. Відтоді дітьми опікувалася рідня. Під впливом діда по материній лінії Дмитро в ранньому віці долучається до українського руху. У 1931 році в листі до Євгена Маланюка писав: «Українця з мене зробили: Гоголь, Шевченко, Куліш і Стороженко, яких я знаю з того часу, як навчився читати, цебто від 6 років життя (батько мав їх в бібліотеці)».
Завдяки зусиллям родичів Донцов вступив до Мелітопольського реального училища. Тут навчалися і виховувалися діти різних народів. І що цікаво, як згадував Дмитро, на уроках співали російські пісні, а у перервах між лекціями «мури школи здригались від співу народних українських пісень, яких ніхто з нас не вчив і які ми все-таки знали і якими любувалися».
Сучасники дивувалися його фантастичній ерудиції, начитаності, вільному володінню і користуванню кількома іноземними мовами. Він навчався, з перервами, у трьох університетах – Санкт-Петербурзькому, Віденському, Львівському. Це пов`язано в першу чергу з його постійними вимушеними переїздами, як правило, втечами від поліцейського переслідування. І не в останню – з тим, що Донцов прагнув збагатити свій духовний світ тими знаннями, які він «не добирав» за час попереднього навчання. Досить переглянути перелік дисциплін, які він вивчав у трьох університетах, і стає зрозумілим, звідки бралися в нього різнопланові знання з економіки, права, філософії, літератури, мистецтва. Плюс його продуктивна працездатність.
У 1913 році виступає з рефератом «Сучасне політичне положення нації і наші завдання» на Другому студентському з`їзді у Львові. Стверджує, що в наступній війні Україна, щоб стати вільною, повинна виступити проти Росії, але ніколи – з нею. Українці зі зброєю в руках мусять здобути Українську державу. 1914-го стає головою Союзу визволення України, який за мету ставив проголошення самостійності й соборності України, сприяння поразці царської Росії в Першій світовій.
Донцов мав друзів серед ворогів, і ворогів серед друзів. Мислив і говорив швидко, темпераментно, часом не добираючи слів, але завжди переконливо. Бувши різкою та імпульсивною людиною, він не стримувався у стосунках з людьми – зі справжніми ворогами, з тими, кого він вважав за ворогів, і навіть із друзями. У нього траплялися періоди, коли він пересварився з усіма соратниками. І тим не менш, за кілька років він зумів поставити себе якщо не у самий центр, то дуже близько до центру українського національно-визвольного руху.
До його думки дослухався гетьман Української держави Павло Скоропадський, неабияк цінував Голова Директорії УНР Симон Петлюра, й обидва з Донцовим тісно співпрацювали, а Перший голова Організації українських націоналістів (ОУН) Євген Коновалець усе життя спирався на його ідеологічні настанови, співробітничав з ним, і навіть колись урятував йому життя.
За правління гетьмана Павла Скоропадського Донцов був директором Українського телеграфного агентства, фактично – керівником прес-служби уряду. Він виступає одним з ініціаторів проведення в Києві урочистого відзначення річниці антиросійського виступу гетьмана Івана Мазепи. Тоді православна церква зняла анафему з нього і вперше з часу її проголошення в Софійському соборі відбулася панахида по Мазепі, а за тим – урочиста маніфестація. Допомагає влаштувати зустріч із Скоропадським Євгена Коновальця – той отримує дозвіл на відновлення формації Січових Стрільців. Клопоче про звільнення із в’язниці багатьох діячів, зокрема Симона Петлюри. Намагається підштовхнути гетьмана до відставки уряду Федора Лизогуба, що тягнув Українську державу до федерації з Росією.
Спершу Дмитро Донцов називав гетьмана Скоропадського «вождем», працював з ним разом, а потім, коли 14 листопада 1918-го гетьман підписує федеративну грамоту, що де-факто означала відмову від незалежності Української держави, привселюдно назвав його зрадником українського народу.
За приходу до влади Директорії Володимира Винниченка на зустрічі з представниками українських партій, серед яких був і Донцов, була зачитана Декларація нового республіканського уряду, яку Донцов відкрито назвав «більшовицькою». Він виступив з рішучим протестом: «Скінчив я свою промову так: «ви почали вашу революцію під жовто-блакитним прапором, ви проводите її тепер під червоним прапором соціалізму».
Донцову за співробітництво з гетьманом і за виступ проти Директорії загрожував арешт і покарання. 13 січня 1919 року за сприяння полковника Січових стрільців Євгена Коновальця він залишає Київ. Як виявилося назавжди.
Вже після відставки Володимира Винниченка 10 лютого 1919 року і приходу до влади наступного дня Симона Петлюри, Донцов, який вітав цей акт, одержує паспорт УНР і виїжджає з політичною місією за кордон. За дорученням Симона Петлюри Дмитро Донцов керував Українським бюро преси, тепер уже при Міністерстві іноземних справ УНР. Фактично він репрезентував УНР Симона Петлюри в Європі. Переїжджає до швейцарської столиці Берна, де налагоджує інформаційну компанію про перебіг подій в Україні. І так продовжувалось аж до 1921 року.
Разом Донцов і Петлюра пройшли шлях від української соціал-демократії до українського націоналізму. Донцов підтримував усі політичні і воєнні акції Петлюри.
Із 1922-го Донцов у Львові редагує «Літературно-науковий вісник». Майже в кожному номері виходить його стаття, огляд чи рецензія. Навколо журналу гуртуються молоді письменники, поети, есеїсти: Євген Маланюк, Юрій Клен, Олена Теліга, Олег Ольжич, Леонід Мосендз, Юрій Липа й інші – їх назвуть «вісниківцями».
У 1925 році у Празі була створена «Легія українських націоналістів». Одним із головних засобів ідеологічного виховання української молоді було читання «Літературно-наукового вісника», редагованого Донцовим, та численних його писань.
1926 року Донцов дарує українській молоді свій «Націоналізм», в якому систематично викладено усе те, про що у попередніх його працях йшлося уривчасто або натяками. Мета книги – вплинути на формування націоналістичної ідеології в українському емігрантському середовищі і тим самим вплинути на перебіг майбутніх подій, пов`язаних з відновленням боротьби українства за створення власної незалежної держави.
Донцовський «інтегральний націоналізм» обурює українських діячів демократичної орієнтації. Його звинувачують у фашизмі. Та Донцов і «вісниківці» заволоділи цілим поколінням молоді Західної України. Після поразки національно-визвольних змагань 1917-1920 років воно прагнуло реваншу.
У 1929 році на першому конгресі українських націоналістів у Відні була створена на основі об`єднання зусиль українських молодіжних організацій Організація українських націоналістів (ОУН). Формально не належачи до ОУН, Донцов став одним із її творців і провідним ідеологом.
Після розколу ОУН у 1940 році на два відділення: «мельниківський» і «бандерівськй», Донцов не збирався включатися у партійно-політичну роботу, хоча підтримував позицію Степана Бандери як послідовного революціонера і націоналіста і підтримував з ним дружні стосунки до кінця його життя. На середовище Андрія Мельника дивився як на ліберальний опортунізм.
По завершенню Другої світової війни Донцов опиняється в американській зоні окупації Німеччини. Офіцери органів держбезпеки СРСР внесли Донцова до розстрільного списку «воєнних злочинців» і вимагали від американців його видачі. Останню чверть століття життя він змушений був провести на іншому континенті – у США і Канаді.
У 1966 році у червневому випуску часопису «Визвольний шлях» Дмитро Донцов друкує статтю «За що вбили Петлюру», де, зокрема пише: «… І всі вони до нинішнього часу, і в СРСР, і за його кордонами дихають ненавистю до України, до її аспірації вирватися з колоніального ярма і утворити незалежну націю і державу. Ось де відповідь, чому москалі замучили Калнишевського, Шевченка, чому прокляли Мазепу, чому прозвали їх бандитами, чому послали забити Петлюру, Коновальця і Бандеру…».
Своє останнє інтерв`ю Дмитро Донцов дав у 1972 році, перебуваючи в Португалії. На запитання хто повинен очолювати національні революції: однодумці чи люди різних переконань і світоглядів відповів: «Всякий рух і всяка ідея, яка хоче перемогти, має складатися з людей однієї ідеї, однієї волі, а не з комплексом людей різно думаючих, котрі тягнуть в усі боки і тим самим ослаблюють усю ідею, волю і наслідки».
Джерела інформації:
- Коломієць Р. Дмитро Донцов /Ростислав Коломієць. – Харків : Фоліо, 2020. – 119 с. : іл. – (Знамениті українці).
- Файзулін Я, Гінда В. Україна увогні минулого століття. Постаті. Факти. Версії [Дмитро Донцов] / Ярослав, Файзулін, Володимир Гінда. – Харків : КСД, 2015. – С. 23 – 30.