Врага не буде, супостата…

9 березня великому українцю Тарасу Шевченку виповнюється 208 років. Геній Кобзаря світить нам крізь віки. І сьогодні, у ці буремні дні війни, Шевченкова поезія продовжує надихати українців. У вірші “І Архімед, і Галілей” поет писав, що Буде бите Царями сіянеє жито! А люде виростуть. Умруть Ще не зачатиє царята… І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі.

Колись на думку простих селян Шевченко був надзвичайною людиною. Його називали «лицарем» і наділяли надприродними рисами, притаманними давнім героям народних казок. Називали і «великим характерником» – людиною з надприродною силою, і «великим начальником».

Про цікаві факти з життя Кобзаря ми дізнаємося зі спогадів його сучасників.

  1. Перший видавець «Кобзаря» Петро Мартос згадує: «Я просив Шевченка намалювати мій портрет аквареллю і для цього мені довелося їздити до нього. Одного разу, закінчивши сеанс, я підняв з підлоги кусок списаного паперу.- Що се таке, Тарасе Григоровичу? – спитав я господаря. – Та се, добродію, не вам кажучи, як іноді нападуть злидні, то я пачкаю папірець, – відповідав він.- А багато у вас такого? – Та є чималенько…

    – Дайте мені оці бумаги додому, – сказав я, – я їх прочитаю.

    Взявши папери, я поїхав до Гребінки, і ми що могли прочитали. На наступному сеансі я нічого не говорив Шевченкові про його вірші, чекаючи, що він сам запитає, – але він мовчав. І тоді я сказав:

    – Знаєте що, Тарасе Григоровичу? Я прочитав ваші стіхі – дуже, дуже добре! Хочете – напечатаю?

    – Ой ні, добродію! не хочу… Щоб іще попобили! Цур йому!

    Багато довелося вмовляти Шевченка, а коли він погодився, в 1840 році я надрукував «Кобзаря».

  2. За переказами сучасників, Тарас Григорович дуже любив народні пісні і знав їх без ліку. Юліан Беліна-Кенджицький розповів: «Одного вечора, коли я сидів біля вікна і пив чай, чую замашний спів дуже гарним і чистим голосом: «Гей, на горі там женці жнуть…».Ті співи незнайомого співака чи швидше двох, як мені здавалося на слух, розколихали і мою душу…Може, через півгодини згодом стоїть хтось перед ганком нашого дворика – мужчина середнього росту, досить кремезний, з лиця дуже звичайний, сказати б, навіть негарний, бо вуста мав вузькі і затиснені, а ніс, як у нас кажуть, кирпатий. Зате очі мав незвичайні… Сяяло з них розумом… Той незнайомий підійшов до мене…

    – Добрий вечір, – сказав, піднімаючи капелюх.

    – Добрий вечір, – відповів я по-українськи.

    Незнайомий глянув мені в очі.

    – Брат чи ворог? – спитав.

    – Брат, – кажу.

    Ми подали один одному руки. Незнайомий вимовив прізвище: Шевченко.

    – Тарас Шевченко, автор «Кобзаря»?

    – Він сам і є, – відповів добродушно.

    І знайомство зав’язалось. Ми посідали, й розпочалась розмова, така жива й така невимушена, ніби ми були знайомі вже багато років. Поезія і пісня зблизили нас.

  3. Зі спогадів Олександра Афанасьєва-Чужбинського: «Бали генеральші Волховської (в Мосівці) були дуже популярними: туди везли напоказ наймодніші сукні, найновіші мазурки, найдотепніші каламбури, і там же відбувався іноді перший виїзд панночки, зав′язувались сердечні романи. Проходячи повз головний під’їзд, я почув голоси: «Гребінка! Гребінка!» – і зупинився. Євген Павлович під′їздив до ганку в супроводі незнайомця. Вони вийшли. Супутник його був середній на зріст, кремезний; на перший погляд обличчя його здавалося звичайним, але очі світилися таким розумним і променистим світлом, що мимоволі я звернув на нього увагу. Це був Тарас Шевченко… Звістка про приїзд Шевченка миттю розлетілася по всьому дому… навіть манірні панночки, які інакше й не говорили, як по-французьки, й ті з цікавістю чекали появи Шевченка. Цілий день він був предметом загальної уваги… швидко став наче свій з усіма і був як удома. Багато гарненьких жіночок читали йому напам′ять уривки з його творів.
  4. Шевченко, виявляється, був ще й актором. Про це свідчать спогади його ротного командира в Новопетрівській кріпості, записані Миколою Новицьким: «…На перших двох виставах була показана комедія Островського «Свои люди – сочтемся». У комедії цій, крім ролі Ризположенського, яку взяв на себе Шевченко, всі ролі, навіть жіночі, що їх наші дами грати не захотіли, виконувались офіцерами… Оскільки генеральної репетиції в нас не було, а на репетиціях Шевченко ніколи по-справжньому не грав, то ми й не знали, який вийде з нього Ризположенський. Та коли на першій виставі він з′явився на сцені в костюмі та гримі й почав уже грати, то не тільки публіка, але навіть ми, актори, були здивовані й захоплені!.. Ну, вірите, наче це зовсім не він! Нічогісінько в ньому не лишилось Тарасового: ярига, достеменний тогочасний ярига, – і з вигляду, і голосом, і всією поведенцією!..Після вистави підполковник Маєвський сказав йому: «Щедро тебе, Тарасе Григоровичу, обдарував Бог: ти й поет, і живописець, і скульптор, та ще, як виявляється, і актор… Шкода, голубе мій, одного, що не обдарував він тебе щастям!.. Ну, та Бог не без милості, а козак не без долі!..»
  5. Згадує Агата Ускова, дружина коменданта Новопетрівського укріплення Іраклія Ускова: «Тарас Григорович був у нас, як у рідній сім’ї, усі його дуже любили й, звісно, всяким способом намагалися полегшити йому тягар неволі.Та й не можна було не любити його. Він був такий добродушний, ласкавий, такий простий і добрий з усіма.Найбільше він любив товариство моїх дітей. Прийдеш, бувало, у садок подивитися, де Наталя, почуєш сміх, вереск, отже десь тут з Тарасом Григоровичем. Їх компанія була нерозлучна.

    Помітивши, що Тарас Григорович любить природу й сумує без діла, Іраклій Олександрович дав йому кращу частину на своєму городі. Тарас Григорович захопився своєю роботою й цілими днями, встаючи разом з сонцем, шпортався на грядках.

    Тарас Григорович палко любив природу, музику й співи. Співи він міг слухати годинами, в якомусь вдячно молитовному настрої.

    Він з якоюсь пристрастю любив свою Україну й не міг спокійно слухати її пісень, її мови…

    А як він любив квіти! Прості, польові маки, ромашку, волошки, дзвіночки. Вінки, букети й цілі кошики незабудок радісно захоплювали його. Він встромляв у них своє перейняте захватом обличчя й на повні груди вдихав їх ніжні пахощі.

    Коло своєї улюбленої альтанки він насадив багато соняшників. Їхні яскраво – жовті віночки нагадували йому хутірці в Україні.

    Щодо зовнішності, то Тарас Григорович не був гарний; постаттю громіздкий і манерами грубуватий. Але все це прикрашувала добродушна усмішка, правдива мова, лагідність, інтелігентність його душі».

  6. Перебуваючи в Нижньому Новгороді, Шевченко і в цьому краї лишив про себе пам’ять, як про людину чуйну і сердечну. Якось йому настійливо пропонували гаманець з 25-ма карбованцями, мотивуючи це тим, що він, дуже потребуючи грошей, малював портрети і роздавав їх, відмовляючись від будь-якої винагороди. Шевченко взяв гроші і палко дякував, але на другий день з 25 карбованців у нього не лишилося жодної копійки… Виявилося, що він роздав гроші тим, хто, за його словами, їх потребував більше, ніж сам.Тарас Григорович завжди подавав милостиню. Правда, після нахабного обману, коли він позбувався останніх грошей, він сердився і давав слово бути обачнішим; але яка-небудь, спритно скорчена міна, жалібний голос – і Тарас не витримував. Навіть багато знайомих із співчуттям радили Шевченку берегти свої фінанси.- Я й сам знаю, – відповідав він, – та нехай лучче тричі одурять мене, а все-таки учетверте подам тому, хто справді не бачив, може, шматка хліба…
  7. Про Шевченка ходили різні легенди. Одна з них розповідає, що бувши в Києві професором малярства, він одягався у свитку і заходив до корчми, де збирався народ, і мав повні кишені пшениці. Порозмовлявши з людьми, Шевченко виймав зерно і, поклавши його на столі, питав, щоб це значило? А потім відповідав сам, що воно означає царя. Далі клав ряд зерен і називав їх міністрами, генералами, губернаторами. Потім викладав коло нижчих урядників, далі – панів. Уклавши все це казав мужикам добре придивитися до тих зернят, а потім діставав з кишені цілу жменю пшениці і засипав нею всі укладені кола, додаючи: «А це, мужики, ми. Найдіть тепер царя, і генерала, і губернатора, і пана?»

«Я дуже щиро Вас люблю…» : Шевченко у розповідях сучасників / Упоряд., передм., прим. О. В. Ковалевського. – Харків : Прапор, 2004. – 352 с.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *