За висновками дослідників у ментальності, поведінці українців є риси, притаманні нашим далеким пращурам – скіфам та сарматам. Наприклад, прагнення свободи і непокора чужинцям, жінки-воїни нарівні з чоловіками.
До нас дійшло безліч скіфських «портретів», виконаних неперевершеними майстрами того часу – греками. Зображення скіфів говорить про те, що вони носили довгі жупани, широкі штани, підперезані вузьким ременем та призібрані на щиколотці.
Римський поет Овідій, якого імператор у І ст. н.е. заслав на північно-західне узбережжя Чорного моря, писав, що скрізь бачить «варварів» – сарматів у їхньому традиційному одязі – широких штанях-шароварах, які згодом стали національним вбранням українців.
Особливості скіфської мови успадковано українською – «ікавізм», характерний звук «г», звук «хв» замість «ф» та ін.
Київська середньовічна держава вважала себе спадкоємицею скіфів і успадкувала від Скіфії порядок передачі престолу у спадок владною династією – не від батька до сина, як у Європі, а до найстаршого члена роду.
Скіф – це символ свободи, незалежності, непокори чужинцям. Скіф ніколи не залишав на полі бою пораненого товариша, а того, хто потрапив у полон, визволяв ціною власного життя. Скіф ніколи не залишав у біді свою родину, свій народ, свою країну. І зараз наші воїни боронять Україну від ворога.
Визначну роль у творенні українського етносу відіграли сармати під час взаємодії зі слов`янами в межах антського (слов`яно-сарматського) союзу племен.
Найімовірніше, назва «Русь» походить від сарматського племені роксолан. Спрешу руси й були власне залишками роксоланів, що здавна поселилися «на острові» між Дніпром, Россю й Тясмином. Арабські та перські мандрівники 9-10 ст. знаходили у русів сарматські риси – культ меча, схожість вбрання: шаровари, хутряні шапки зі шликами, згодом поширені в українців. Руси називали своїх вождів «жупанами».
Найбільший скарб сарматів – їхні жінки. Саме слово «сармат» у перекладі означає «підвладний жінці» через наявність жіночих військових загонів та велику владу цариць.
Античні автори повідомляли, що сарматки були чудовими вершницями, вправно метали дротики і стріляли з луків. Вони були вельми емансиповані, незалежні, на рівних брали участь у військових «розбірках». В могилу померлої жінки, навіть дівчинки, крім прикрас, клали зброю.
Усе це їхнім сусідам грекам, які сприймали жінку лише як служницю, здавалося таким неймовірним, що вони складали про сарматок легенди. Зокрема про загадкових амазонок.
Сарматські жінки відрізнялися від «слабкої статі» сусідніх народностей не лише войовничістю й владолюбством, а й пристрастю до гарного одягу. Чого тільки не було у вбранні знатної сарматки! І золота діадема, й сережки, і намисто, і всілякі прикраси з коштовним і напівкоштовним камінням – рубіном, гранатом, сердоліком, бірюзою.
Сармати вважали, що дзеркала мають особливу магічну силу, тож при похованні їх розбивали. В українській традиції збереглися залишки цих уявлень: у будинку померлого дзеркала завішують тканиною.
Дами воювали пліч-о-пліч із чоловіками й не дуже прагнули до споконвічної жіночої мрії – осілості і стабільності. Чи не від них в українців повелося: чоловік – голова, жінка – шия, куди поверне – туди й буде? Чи не від сарматських амазонок до українок перейшли риси, не властиві ні європейкам, ні азіаткам: норовистість, непокора, здатність поставити на місце і чоловіка, і пана, і султана? Чи не від сарматських модниць до наших жінок перейшов вишуканий смак у доборі одягу?
Джерела інформації:
- Палій О. Короткий курс історії України / Олександр Палій. Вид. 3. – К. : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2018. – С. 36 – 65.
- Стражний О. Український менталітет: ілюзії – міфи – реальність / Олександр Стражний. Вид. 2. – К. : ДУХ І ЛІТЕРА, 2017. – С. 61 – 89.