Яків Степанович Степовий
20.10.1883 – 04.11.1921
Яків Степовий (справжнє прізвище – Якименко) народився в Харкові в родині професійного церковного півчого. З батьківського благословення троє синів стали музикантами. Молодший Яків з 12 років співав в хорі хлопчиків Петербурзької придворної капели.
В придворній капелі також співав і вчився його старший брат Федір Якименко, який теж став відомим композитором (помер в еміграції в Парижі в 1945 році).
За час перебування в капелі (1895—1902 pp.) Степовий оволодів професією диригента, навчився грати на фортепіано, кларнеті; в той же час він мріє продовжувати навчання в консерваторії.
Вступ до Петербурзької консерваторії (1902 р.) відкриває нову сторінку в житті молодого музиканта. Видатні діячі російської музичної культури М. Римський-Корсаков, А. Лядов, у яких проходив курс навчання Степовий, прищеплювали йому інтерес і повагу до народнопісенної творчості, сприяли виявленню яскравої художньої індивідуальності майбутнього композитора.
Композиторська діяльність Якова Якименка почалася з написання «Херувимської пісні» у 1899 році.
Духовну творчість Я. Степового майже зовсім не досліджено. Окрім вищезазначеної «Херувимської пісні», відомі ще «Шлюб», «Отче наш» та два релігійних канти — твори, що походять з 20-х років XX ст.
Твори Степового позначені притаманними йому мініатюризацією форми та стриманістю використання музичних засобів. «Отче наш» — це прекрасна лірична композиція, в якій відчувається замилування красою мелодії, що відтворює теплу, лагідну атмосферу елегійного духовного піснеспіву.
Одна з небагатьох віднайдених композицій у жанрі обробки релігійного канту — «Утішителю світа» — тактовно відтворює прекрасну народну мелодію, лише подекуди збагачуючи її скромними поліфонічними проведеннями голосів.
Велику роль у формуванні світогляду і творчого методу Степового відіграли буряні часи революції 1905—1907 років. Одна з перших творчих спроб Степового-композитора — цикл пісень і романсів «Барвінки» — свідчить, що молодий митець стояв на прогресивних, демократичних позиціях. У вокальному циклі «Барвінки» яскраво виступають всі характерні риси його індивідуального обличчя: мелодійність, чіткість форми, зв’язок з народнопісенними інтонаціями, виразний національний колорит, безпосередність емоцій.
Тематика циклу дуже різноманітна. Тут і соціально загострені романси «Із-за гаю сонце сходить», «Три шляхи» (слова Т. Шевченка), 
ива пісня «Утоптала стежечку» (слова Т. Шевченка), і романс, сповнений тонкого ліричного відчуття,— «Розвійтеся з вітром» (слова І. Франка). Залежно від образного змісту текстів композитор знаходить відповідні засоби музичної виразності. Так, наприклад, в солоспіві «Степ» для зображення картини пробудженого степу, що символізує визрівання революційної свідомості в народі, композиторові служать поступінні ходи октавами в басі, виразні, світлі гармонії та чіткий маршовий ритм.
Важка доля дівчини, зганьбленої паном, в солоспіві «Із-за гаю сонце сходить» відтворюється елегійною, суворо-стриманою мелодією. Епізод появи пана з хортами, що їде на полювання, малюється композитором напружено-драматичними музичними фарбами. Безчесний вчинок викликає гнів і обурення, що яскраво передається в музиці. Цікаве також імітування в супроводі фанфароподібних сигналів, що підсилює емоційне звучання. Музична мова композитора відзначається наспівністю, простотою і доступністю засобів художньої виразності, тісним зв’язком з народною піснею, оптимізмом життєсприймання, щирістю в передачі почуттів і настроїв. Перебуваючи в консерваторії, Степовий пише також ряд фортепіанних мініатюр, в яких видний вплив його вчителя — композитора А. Лядова.
Яків Степовий закінчив Петербурзьку консерваторію по класу композиції у 1909 році.
Після закінчення цього навчального закладу виступав зі статтями в московському журналі “Музика”. Також він починає працювати викладачем співів у початкових школах. На цей же час припадають його виступи як піаніста в авторських концертах, що відбулись у Москві (1911) і Петербурзі (1912).
В 1911 році Яків Степовий вперше побував в Києві. На нього величезне враження справила поезія Максима Рильського. Степовий став першим композитором, який поклав на музику його вірші.
Влітку 1914-го він остаточно утвердився в думці переїхати до Києва. Тут йому запропонували місце в музичній школі Миколи Лисенка. Але почалася війна, і Якова Степового забрали в запасний батальйон, а через два місяці він потрапив до санітарний поїзду. На початку 1917-го Яків Степовий за клопотанням худради Київської консерваторії був звільнений з армії і запрошений на педагогічну посаду. Він приїздить у Київ і цілком присвячує себе творчій і педагогічній роботі: викладає в консерваторії музично-теоретичні дисципліни, складає підручник елементарної теорії музики.
Після жовтневої революції Яків Степовий стає завідувачем музичної секції при відділі наросвіти Київського губревкому, членом Всеукраїнського музичного комітету, музичним керівником Театру музичної драми та Державного вокального ансамблю, виступає як музичний критик. Степовий брав участь в діяльності художньої ради Київського оперного театру, директором якого був тоді Собінов, і Української музичної драми при Всеукраїнському театральному комітеті. Створив симфонічний оркестр імені Лисенка. Працював над проектом створення державного диригентського інституту. За ініціативою Степового в 1920 році почав виступати Державний струнний квартет УРСР. З його ініціативи та за участю відкрито Народну консерваторію. Він створює вокальний 
цикл «Пісні настрою» на слова О. Олеся, фортепіанні твори («Прелюд пам’яті Т. Шевченка», соната, фантазія, рондо), вокальні композиції («Каменярі», «У долині село лежить», «Земля» та інші на слова І. Франка; «Коваль» на слова Ф. Петруненка, «Хмара» на слова Ю. Будяка), дві сюїти для симфонічного оркестру на українські народні теми, романси, хорові обробки народних мелодій. Яків Степовий – упорядник збірника пісень, серед яких були й революційні (“Інтернаціонал”, «Варшав’янка», «Шалійте, шалійте, скажені кати» та ін.).
Степовий багато займався організацією концертів, які влаштовувались в консерваторії, в робітничих клубах, на фабриках. В тому ж році відкрився Український державний музично-драматичний театр «Музична драма». Режисером був Лесь Курбас, а музичною частиною займався Яків Степовий.
Степовий пише серію фортепіанних творів камерного характеру („Ргеlude”, „Іmpromtu”, „Valse”, „Menuette” ).
З любов’ю писав Яків Степовий музику для дітей. Велику майстерність композитор 
виявляє в обробках народних пісень та оригінальних творах, написаних для дитячого хору («Малим дітям», «П’ять шкільних хорів», 3 випуски збірки пісень для дошкільного віку «Проліски», збірник «Кобзар» на слова Шевченка). Ці збірки вміщують майже 150 творів. Вони збагатили досить обмежений на той час дитячий репертуар, відіграли значну роль у справі музичного виховання молодого покоління. Любовно й поетично відтворює композитор образи дитячого світу, його психологію.
Композитор гармонізував 50 українських народних пісень для хору. Але найбільшу славу здобув Степовий знаменитою вокальною поемою «Степ».
У своїй творчості Яків Степовий розвивав традиції української та російської музичної класики. Він написав тоді дві сюїти для симфонічного оркестру на українські народні теми, оркестрував власний романс «Степ» та оперу «Ноктюрн» Миколи Лисенка, упорядкував музику до драми «Невольник» М. Кропивницького за Т. Шевченком, почав писати оперу на цей сюжет, обробив багато революційних пісень, створив ряд вокальних та інструментальних ансамблів.
Після чергової концертної подорожі Степовий несподівано захворів на тиф і 4 листопада 1921 року його не стало. Помер композитор у Києві у розквіті сил, не встигши здійснити ряд творчих задумів.
В історію української музики Степовий увійшов насамперед як автор малих форм: романсів, пісень, фортепіанних п’єс. У цій галузі Степовий досяг найбільшої досконалості, майстерністі у володінні простими, художньо правдивими засобами музичної виразності, взятими з скарбниці народнопісенної культури і професіональної музики.
Список літератури:
Булат, Т. Яків Степовий / Т.Булат. – К.: Музична Україна, 1980. – 80 с.
Степанченко, Г. Я. Степовий / Г.Степанченко. – К.: Музична Україна, 1987. – 48 с.