Олександр Георгійович Івченко: до 115-річчя від дня народження українського конструктора авіаційних двигунів

Олександр Георгійович Івченко

(10.11.1903 – 30.06.1968)

– творець авіаційних турбогвинтових двигунів великого ресурсу, засновник Запорізького машинобудівного конструкторського бюро “Прогрес”, доктор технічних наук, лауреат Ленінської і Державної премій, Герой Соціалістичної праці, академік АН УРСР, Генеральний конструктор ОКБ.

23 листопада 1903 року в козацько­му краї — у місті Великий Токмак на Запо­ріжжі — народився хлопчик, улюбленими іграшками якого в дитинстві були всілякі залізячки. 

Батько – Георгій Юхимович працював литейщиком на заводі «Фукс і Клайнер» (після перейменований в «Червоний прогрес»). Мати – Єлизавета Яківна все своє життя присвятила сім’ї і домашньому господарству. І це зрозуміло: в родині було одинадцять дітей.

У рідному місті  він пішов до школи, там пройшли його дитинство і юність.

З роками потяг до техніки зрос­тав. Сімнадцятирічним підлітком Олександр Георгійович розпочав трудову діяльність. Спочатку – учнем ливарної справи, а потім литейщиком на заводі імені Кірова в м. Великий Токмак.

Вищу технічну освіту Олександр Георгійович Івченко отримав в Харківському механіко-машинобудівному інституті, закінчивши факультет «двигунів внутрішнього згоряння» в 1935 році.

Після закінчення інституту Івченко працював інженером зі складання й випробування авіаційних двигунів на Запорізькому заводі імені Баранова №29 (тепер ВАТ «Мотор Січ»). Потім був переведений до відділу головного конструктора, де займався конструюванням і вдосконаленням авіаційних поршневих двигунів, спочатку – в якості рядового конструктора, а потім – начальника конструкторської бригади.

У 1938 році Олександр Георгійович був призначений головним конструктором по двигуну М-89 потужністю 1500 к.с. Двигун встановлювався на літаки головних конструкторів Сухого (Су-2) і Петлякова (Пе-2А). Після запуску двигуна М-89 в серійне виробництво Олександр Георгійович був призначений заступником начальника серійно-конструкторського бюро і в серійному виробництві продовжував роботи з удосконалення цього двигуна.

Після евакуації заводу в Сибір (м.Омськ) під час Великої Вітчизняної війни Олександра Георгійовича призначили начальником серійного конструкторського бюро заводу №29, а потім заступником головного конструктора.  Там Олександр Івченко й створив свої перші авіаційні мотори. Най­відоміший з них — поршневий АШ-82ФН з повітряним охолодженням потужністю 1850 кінських сил. Він встановлювався на фрон­товий бомбардувальник Ту-2 і на винищувачі Ла-5 та Ла-7 — саме на таких збив 62 фа­шистські літаки найвідоміший радянський ас тієї пори українець Іван Кожедуб.

По війні Івченко з родиною повернувся до рідних Дніпрових порогів, відроджував у Запоріжжі свій завод і конструкторське бюро.

5 травня 1945 року наказом Народного комісаріату авіаційної промисловості СРСР було утворено ОКБ № 478 (первинне найменування ОКБ “Прогрес”). Начальником ОКБ був призначений Олександр Георгійович Івченко, а ядро ​​колективу склали фахівці Омського заводу, які працювали до евакуації в Запоріжжі.

У 1948 році відбулася знакова у його долі подія — знайомство з авіаконструк­тором Олегом Антоновим, який саме тоді створював у Києві своє знамените КБ. Їхня співпраця переросла у дружбу двох видат­них особистостей, яку потім назвуть «Спіл­кою крилець і лопаточок». Відтоді на всіх без винятку антоновських пасажирських і транспортних літаках стоять івченківські турбогвинтові і турбореактивні двигуни.

Найзнаменитіші з них — турбогвинтові АІ-20 потужністю 4 тисячі кінських сил. Іще наприкінці 1950-х вони здійняли на крило 100-місний пасажирський Ан-10 «Украї­на» і транспортний Ан-12, який літає досі. В процесі експлуатації АІ-20 досягнув не перевершеного ніким і ніде у світі ресурсу авіадвигунів — 8000 годин міжремонтного і 22 000 (!) годин загального. За всю історію у світі нема пілота з такою кількістю годин, проведених у небі. Стоїть він і на знамени­тому 100-місному пасажирському Іл-18 та його військово-розвідувальній версії Іл-20.

У середині 1960-х Олег Антонов створив найбільший у світі тоді і досі турбогвин­товий транспортний літак Ан-22 «Антей», здатний підняти на восьмикілометрову ви­соту вантаж вагою до 100 тонн. Він і сьогод­ні в строю. Спеціально для цього велетня Олександр Георгійович створив унікальний двигун потужністю 12 тисяч кінських сил,  діаметр гвинта якого — 6 метрів!

Нарешті, двигуни академіка Івченка — просто красиві, з якого боку не подивишся на них. Станеш перед «Антеєм», а під кри­лами чотири восьмилопатеві двигуни — не­мов ромашки. Іще гарніші чотири багато­пелюсткові «квіти” – двигуни — під крилами транспортного Ан-70.

Десятки типів поршневих, газотурбін­них, турбогвинтових, турбовальних, турбо­реактивнихдвигунів КБ Олександра Івчен­ка давали силу десяткам же типів літаків та гелікоптерів різних конструкторів. Серед них — створені у середині 1950-х перший у світі турбогвинтовий трансатлантичний 200-місний Ту-114 і стратегічний ракето­носець Ту-95. Це і гідроплан Бе-12, і вер­тольоти Міля та Камова. Серед них — на­ймасовіший Мі-8 і найпотужніший у світі Мі-26 зі злітною вагою 54 тонни і здатністю піднімати до 20 тонн (саме з таких машин гасили жерло четвертого реактора Чорно­бильської АЕС у 1986 році), бойові Ка-50 «Чорна акула» та Ка-52 «Алігатор».

Олександр Івченко сконструював пер­ший в СРСР двоконтурний турбореак­тивний двигун АІ-25 для пасажирського ближньомагістрального Як-40. Під керів­ництвом академіка були також створені двигуни для кораблів на підводних крилах «Буревісник» і «Тайфун», судна на повітря­ній подушці «Сормович» і « Веселка ».

Олексій Зленко, найближчий сподвижник генерального конструктора, згадував, що коли для створеної бензопили потрібно було придумати назву, хтось запропонував – «УкрАИна» (рос.), виділивши ініціали генерального конструктора. «Так хвалити себе не можна», сказав той і запропонував назвати «Дружбою».

За науково-дослідні роботи зі створення авіаційних двигунів великого ресурсу Вченою Радою ЦИАМ Олександру Георгійовичу Івченко в листопаді 1962 року було присуджено науковий ступінь доктора технічних наук. У червні 1964 він став академіком Академії наук УРСР.

За успішну діяльність в області створення нових зразків авіаційної техніки Івченко був нагороджений високими урядовими нагородами: орденом Трудового Червоного Прапора (1944 р); орденом Червоної Зірки (1945 г.); орденом Трудового Червоного Прапора (1948 г.); Державною премією СРСР (1948 г.); орденом Трудового Червоного Прапора (1957 р); Ленінською премією (1960); званням Героя Соціалістичної Праці (1963 г.); орденом Леніна (1966).

Олександр Георгійович був великим ученим-конструктором в галузі авіаційного двигунобудування, творцем цілої гами оригінальних конструкцій вітчизняних вертолітних і літакових двигунів; був членом Науково-Технічної Ради при Державному Комітеті з авіаційної техніки при Раді Міністрів СРСР, членом Науково-Технічної Ради Головного Управління Цивільного Повітряного флоту, членом Координаційного комітету з авіаційної техніки; брав участь в розгляді держпроектів, будучи членом постійної комісії ГНТК АН УРСР по турбінним силовим установкам.

… У серпні 1960-го року під Києвом розбився Іл-18, на якому стояли запорізькі двигуни. Винним поспішили назвати Івченко. Виявилося, що підвели форсунки, до яких КБ стосунку не мало. Але генеральний конструктор після цього випадку помітно «здав».

Він дуже переживав. Інсульт стався про час риболовлі, далеко від міста і докторів. За ним хотіли викликати вертоліт, але генеральний від нього відмовився, довелося хворого везти машиною. Вдома відняло мову, праву частину тіла. Конструктор хворів три роки, з часом його здоров’я покращилось. Він знову став ходити на роботу, але розумів, що повноцінної віддачі від нього немає, і від цього страждав ще більше. Його хотіли призначити довічним консультантом, але не встигли – інфаркт. Коли на ношах забирали а лікарню, попросив онука до його повернення накопати черв’яків для риболовлі …

Помер Олександр Георгійович Івченко 1 липня 1968 року.

У 1994 р. постановою Кабінету міністрів України конструкторському бюро “Прогрес” присвоєно ім’я академіка А.Г. Івченко, а з 1997 р. нові двигуни, створювані конструкторським бюро, позначаються “АІ”.

З ініціативи керівництва “Івченко-Прогрес” асоціація “Союз авіаційного двигунобудування” (Москва) оголосила 2003-й р роком академіка Івченка.

За минулі десятиліття в КБ «Прогрес» створено чимало унікальних двигунів для літаків сімейства «Анів», включаючи найбільші в світі «Руслани» і «Мрію», знаменитий Іл-18, вертольоти Братухіна, Камова, Міля, той же самий потужний в світі Мі-26 і грізний Ка-50 «Чорна акула». Можна з повним правом сказати, що в Запоріжжі живе і працює «школа Івченко – найкраща в світі».

Улітку цього року наша «Мрія» ДП «Анто­нов» з екіпажем на чолі з шеф-пілотом фір­ми Дмитром Антоновим (однофамільцем видатного конструктора) виконала чергову унікальну місію — за 12 рейсів перевезла з чилійського міста-порту на Тихому океані Ініке через хребет Анд у Болівію дванад­цять 160-тонних агрегатів для тамтешньої теплоелектростанції. В аеропорту Ініке ве­ликим літакам категорично забороняється вирулювати зі стоянки на злітну смугу сво­їм ходом: скрізь — суцільне дрібне каміння, і струмені зі сопел реактивних двигунів порозкидали б його по всьому аеродро­му. Тому до старту розбігу лайнери везуть тягачі. Але й жоден місцевий тягач не зру­шив би з місця нашу 700-тонну «Мрію». Антоновці вирішили проблему просто — за­вантажили в літак на аеродромі у Гостомелі свій 60-тонний тягач (немов електробрит­ву чи термос поклали у валізу), який і возив «Мрію» до злітної смуги в Ініке.

2009-го у Запоріжжі Олександру Георгійовичу Івченку від­крили пам’ятник. Продукція Д П «Мотор- Січ» — двигуни івченківського КБ — відо­ма у всьому світі.  Авіадвигуни, роз­роблені конструкторським бюро «Івченко — Прогрес», сьогодні застосовуються на 60 типах літальних апаратів у більш як 100 країнах світу.