Нонна Кронідівна Копержинська: до 100-іччя від дня народження української актриси театру і кіно, Народної артистки УРСР

 

Нонна Кронідівна Копержинська

01.05.1920 – 10.06.1999

Народилася майбутня Народна артистка 1 травня 1920 року в Києві. Коли їй було 2 роки, помер її батько. Потім Нонна разом з матір’ю-лікарем переїхала жити на Донбас.

Нонна Кронідівна згадувала: «У меня если и было искусство, то «возле» жизни… Потому что хорошей — настоящей — жизни я же не знала… Как родилась в Киеве в медчасти в годы гражданской — так и воюю. Меня мама на сундуке рожала, да… Когда училась на медицинских курсах… И совсем крохой потом увезла на Донбасс. Так я на «рудниках» оказалась — с младенческих лет. А почему оказалась? Ну я вже не знаю… Мама врачом была. Ее партия мобилізувала. Надо было рабочих лечить — в промышленных регионах. Вот и лечила. И я там росла в городе Димитров. Обучалась в школе— под номером один… Не знаю, был ли второй номер в этом городе — это неважно… А время тогда страшное — голодное. Ну що ти хочеш — 33-й, голодомор… Якось наїлась «камінчиків» від абрикос — думали, помру! А потім ніби цуценя нещасне часто тинялася попід тинами поки мама на роботі. Може, саме голод у мені якийсь акторський хист і виявив? Я ж з голоду пішла попід хатами милостиню просить. «Гру» тоді таку придумала. Знайшли з подружкою дрантя, одягли його — і давай жалісно скиглити: «Тетушка, дайте хлебушка!» А в той час бродяг голодних — повсюди було. Бідні люди їхали на Донбас, бо думали, що там ліпше. А я ж так жалібно вила, так уже скавучала, що мені якийсь кусок перепадав. А потім, коли додому поверталася, то мама лупцювала: «Как же ты можешь! Другим хуже, чем нам…» Мама же была на «хлебной должности» — врач! Им пайки полагались. Ой, ну какие пайки… Консервы просроченные. Она буравила дырочку в банке. Капала масло на сковородку — и гнилую картошину поджаривала. Вот так и жили … Отца к тому времени давно не было. Он умер, когда мне исполнилось два года… От тобі і «жизнь» — возле «искусства».»

Пізніше, коли її мати перевели на роботу до Києва, Нонна повернулася в рідне місто.

Олег Вергеліс, редактор відділу культури ZN.UA, був дружний з Нонною Кронідівною. З її слів він писав про неї: «Коли «донецькі університети» закінчилися, надумала вступати на хіміко-фармацевтичний факультет університету імені Шевченка. Майже всі іспити на «відмінно» здала. Один крок до вступу. Але занесла нелегка під вікно театрального. І почула звідти трелі ліричні – шекспірівські або шевченківські. Недовго думаючи, летить в університет, забирає документи – і з успіхом складає іспити в театральний.

Тільки не вийшло відразу в Офелії або в Дездемони. Перш довелося військовими дорогами помучитися – Велика Вітчизняна …

Матері вже не було. Партія знову її кудись закинула – на цей раз на будівництво Дніпровського каналу. Довго вона там не протягнула. І Нонна в 20 років залишилася круглою сиротою. »

У 1938-му році Копержинська вступила до театрального інституту, де потрапила на курси до Амвросія Бучми. Незабаром її помітив Олександр Довженко. Дебютувала Нонна в його фільмі «Щорс» (1939).

Навчання Нонна Копержинська закінчила вже після війни. У воєнні роки майбутня актриса знайомиться з молодою інтелігентною людиною – архітектором за фахом. Сподобалися один одному і одружилися не роздумуючи. Чимало довелося помучитися Нонні військовими дорогами, коли чоловіка відправляють на південний захід освоювати прискорене військове навчання… Розповідала якось: «Куди їхати? Де шукати? А Господь його знає… Сутками до нього їхала. Лісами темними добиралася — до Гайсина, чи до Вінниці… Іду — кінця краю не видно… І коли та дорога закінчиться? Чи знайду, чи побачу?»

На той час вона вже чекала дитину – свого первістка. Сина назвала Женею. Тільки з першим чоловіком життя не склалося. Вони залишилися друзями, навіть зустрічалися часом.

З 1946 року і до кінця життя Нонна Копержинська, створюючи яскраві сценічні образи, працювала в театрі ім. Івана Франка.

Вдруге вона вийшла заміж в 33 роки-за режисера Павла Марковича Шкребу. А другого сина народила, коли їй було сорок.

Павло Шкреба

Павло Шкреба ніколи не був «провідним» постановником в театрі. У міру можливостей він займав дружину в тих виставах, які ставив сам.

Нонна Кронідівна зіграла в десятках вистав рідного театру. У цих образах класичної української драматургії Копержинська була неперевершена.

Як зазначила народна артистка УРСР Галина Яблонська, яка працювала з Копержинської: «Нонна Копержинська не грала на сцені – вона на ній жила, і в цьому її можна порівняти з Амвросієм Бучмою».

Потім Нонна Кронідівна знялася в картині «Украдене щастя» (1952). Знімалася у фільмах «Штепсель женить Тарапуньку», «Доля Марини», «Сватання на Гончарівці», «Царівна», «Острів любові» і т. д. Слава до неї прийшла після ролі Секлети Лимерихи, матері Галі в комедії «За двома зайцями» (1961) і ролі буфетниці Рогніди Карпівни у фільмі «Королева бензоколонки» (1963).

В ролі Секлети Лимерихи в комедії «За двома зайцями» (1961)

Деякі фрази її героїні стали крилатими: “Да, милочка, грубить не каждый умеет! Талант надо иметь!”; “Тоска зеленая летом, желтая – осенью, белая – зимой!”; “Работай так, чтоб тебя уволили!”; “Конфеты “Кис-Кис” … Где конфеты? Недостача 2 килограмма”.

В ролі буфетниці Рогніди Карпівни у фільмі «Королева бензоколонки» (1963)

Копержинську називали другою Раневською.

Олег Вергеліс писав про Копержинську: «За півстоліття творчого життя головних ролей у Копержинської в кіно не було взагалі. Так – епізоди, фрагменти. Начебто проходняк. Але ж обожнювали її всім світом і всім народом саме за цих … За невгамовних матусь. За сварливих тіток. За сільських склочниць. За заміських буфетниць. За відстаючих «свекольщиць» (наприклад, з веселого комуністичного фільму «Доля Марини»). Любимо за одарок, горпин, парасок, секлет … »

Єдину головну роль артистка отримала тільки «перед заходом сонця», в 1973 році. Вона нікому ні на що не скаржилася. Не просила нічого. Грала те, що пропонували. І однією своєю присутністю оживляла будь-яку слабку п’єсу або фільм.

У «Порі жовтого листя» вона грає бешкетну тітку, екзальтовану «дурепу», яка стогнала і зітхала, приміряючи на себе роман «Консуело».

У фільмі «Ретро» (1981) є момент, коли три бабусі ввечері приходять до пенсіонера набиватися в наречені – Ужвій, Куманченко, Копержинська: головний «хіт-парад» українського театру. «Найбільш нещасною з цієї трійці виявляється, природно, Нонна Кронідівна. Проста жінка: огрядна, змарніла, життям бита. Розповідає співрозмовникам про свою долю – і немов «рукою руку миє». Ніби шукає опору в неслухняних мозолистих долонях. Немов хоче утримати їх, щоб не розкрилися, не спитавшись як крила – і щоб не полетіла сама в непотрібну сторону. Це, вважай, як велика сцена у Бучми з піджаком (у «Макарі Діброві»). Коли вже не важливий текст, а важливий стан – і велика акторська магія», – писав Олег Вергеліс.

Про її роль Насті в «Патетічній сонаті» Куліша колись чудово написала мистецтвознавець Наталя Кузякіна: «Все пливе перед її очима, кошмарний жах, страшний сон пов’язав її губи … Героїня Копержинської хоче крикнути – і не може. Біле полотнище тихо сповзає з її рук, устеляючи шлях Аврааму до тих пір, поки і сама героїня, втративши свідомість, не спіткнеться до його ніг. Хвилина страшна і сильна … ».

Таких страшних і сильних хвилин було чимало і в «Візиті старої дами», спектаклі режисера Сергія Данченка. Данченко не помилився, коли запропонував їй, здавалося б, актрисі споконвічно класичного українського репертуару, одну з найскладніших ролей західного репертуару ХХ століття в п’єсі Фрідріха Дюрренматта. Це Клер Цаханасьян, жінка-монстр, яка прибула в місто юності мстити за свої давно остиглі зневажені почуття. Клер часто і грали чудовиськом. Жінкою без серця, зате з суцільними шарнірами.

Клер у виконанні Копержинської не стала злобним месником. Якщо і стратила, то з неохотою. З спазмом в горлі. Гірка усмішка блукала на її блідому обличчі: «Дочекалися? Так отримаєте … »

Їй вдалося зіграти в п’єсі те, що начебто мало в ній передбачено, – тему нерозтраченої любові і неутоленного материнства. Вона приїхала в Гюллен не для того, щоб «помститися» місту і конкретній людині, а щоб попрощатися з ними … Перед смертю. Щоб, караючи, поплакатися нишком на місцях колишньої любові і печалі, де була зачата єдина дитина – втрачена згодом. Спочатку, здавалося, ніщо не зможе оживити це кровожерливе чудовисько. Тільки Копержинській вдалося втілити в образі Клер пульсуючу вічну муку і невщухаючу біль – по дитині, по собі самій.

У Театрі імені Івана Франка Нонну Кронідівну ласкаво називали мамою – за вміння дати раду і допомогти в скрутну хвилину.

«Мама Нонна була одержима родиною, своїм будинком, — розповідав Олегу Вергелісу її молодший син Дмитро. — Будинок наш – завжди повна чаша. Спочатку, коли я був маленький, трохи допомагала по господарству одна жінка … Потім, коли у мами стало менше роботи в театрі, вона керувалася сама. Будь-яке моє пізнє повернення додому – це постійні істерики: «Де ти був? Ти ж знаєш, що у світі робиться?» Навіть в глибокій старості вона не розгубила дитячої наївності. І всерйоз вірила в «світлі» ідеали … Але це було зрозуміло. У неї було таке життя – обпалена війнами, голодом, важким побутом. У свій час доводилося ночувати навіть в театральних ложах. Всяке було … Нас, синів, у що б то не було вона хотіла поставити на ноги. Женя досконало володів кількома мовами. Мені теж передалася якась лінгвістична жилка. З батьком вони жили душа в душу. Хоча і сварилися – як в кожній родині. Батько помер в 1985-му … Це був перший сильний удар для неї. У батька був інсульт ще в 1976-му, потім він викарабкався, але весь цей час – лікарні, ліки. Коли «вибухнув» Чорнобиль, пішов ще один удар … Мій старший брат Євген вирішив разом з родиною виїхати до Чехословаччини. Вона цього не розуміла: «Ну і що, що Чорнобиль? Адже іншу батьківщину не знайдеш ». Потім волею обставин в Америці виявилася і її єдина онука … Це окрема історія: вона зустріла заможної людини, а він допоміг українській студентці здобути освіту за океаном. Мама постійно тужила за сином, по внучці. Але і це був не останній удар…».

Потім сталося горе: від раку легенів помер  старший син Євген, який жив у Чехословаччині. Виною всьому надмірне куріння. Нонна теж була завзятим курцем, і ніхто так і не зміг відучити її від цієї згубної звички.

Через п’ять років після смерті чоловіка Копержинська – велика українська актриса – втратила можливість грати в театрі. Тоді виявилися поза рідною сценою і Копержинська, і Куманченко, і Гашинський, і Кусенко. Коли на профзібранні пенсіонерів дорікнули зарплатою, вона сама написала заяву про звільнення. Стукнула кулаком по столу: «Раз так – до побачення!».

До неї навідувалися деякі актори театру. В останні роки тісна дружба зв’язала її з відомою актрисою Ольгою Кусенко. З початку 90-х вони стали чи не сестрами, подругами по нещастю (і колишньому творчому щастя). Разом вони відзначали дні народження, згадуючи «бойові походи».

У 1997-му, коли ховали Ольгу Яківну, Копержинська вже в останній раз прийшла до рідного театру … Вона сиділа біля труни невпізнанна – приголомшена, пригнічена, висохла. А через день «пожартувала» по телефону: «Ну що ж, наступна станція …« Копержинська »...

Вона померла через місяць після свого дня народження. У невеликому приміщенні в центрі Києва, в фойє театру, де вона прожила все своє життя, висить її портрет. Народною артисткою Копержинська офіційно стала в 1967-му. Але неофіційно народною була завжди.

Похована Нонна Кронідівна Копержинська поруч з чоловіком на Байковому кладовищі в Києві.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *