Олена Ольшанська – поет, викладач та координатор проекту “Безкоштовні курси української мови у Запоріжжі”, засновниця проекту “Літературна Штольня”. Авторка збірки віршів та каліграм “Перепрошивка” (Чернівці, 2016).
Працює у Запорізькій обласній бібліотеці для юнацтва.
***
Двадцять один день – і утворилась звичка.
Стало просте і звичне
Все, що було нове.
Мені здається, у мене не серце, а рукавичка,
М’якесенька рукавичка.
Хто-хто в рукавичці живе?
Жили б там і вовчик-братик, і заєць, і сіра мишка,
І навіть лисичці-сестричці
Куточок змогли б знайти –
Історія всім знайома, як добра дитяча книжка.
Насправді ж у рукавичці
Живеш собі тільки ти.
Без штампів і договорів про довгострокову оренду
Знайшов непогану хатку,
Живеш собі тихо там.
А я складаю про тебе цікаву нову легенду,
Бо в казці старій багато
Курйозів і білих плям.
І буде у рукавичці так хороше, любо, тепло.
Повісим нові фіранки,
Запалим вночі вогні.
Тягуче солодке щастя, як кров, потече під ребра
І знов розцвітуть фіалки
У серці і на вікні.
***
За листи-не-мені і любов-не-до-мене,
За не-зустрічі наші у сяйві вогнів
Я тебе пробачаю, бо знаю напевне –
Ми зустрінемось вчасно у плетиві днів.
Десь бо є оця точка, тонесенька риска
На шкалі часопростору наших блукань.
І допоки до неї не дійдеш вкрай близько,
Я тобі не зустрінусь. Гукай, не гукай…
Десь записаний, певне, чіткими рядками
Розпорядок знайомств і життєвих подій.
І тому порожніє сьогодні між нами
Недописаність віршів у книзі моїй.
Я дивлюся на небо, як дивляться в душу,
Розумію усе, бачу світло в вікні.
Пробачаю тобі, незнайомий мій друже,
Що ти досі іще не зустрівся мені.
Ранковість
Щоранку красивий закоханий світ
Мені зазирає у заспані вікна.
Будь, доле, до мене сьогодні привітна,
Даруй моїм мріям надію на зліт.
Я – нитка Господнього диво-шиття.
В нестримній, шаленій земній круговерті
Я вже перестала боятися смерті
І вчуся щодня цінувати життя.
І кожну хвилину я спрагло ловлю,
І подихом жодним краси не порушу.
Я разом з вікном відкриватиму душу
Назустріч новому щасливому дню.
***
Густе і жовте світло ліхтарів –
Розлитий мед вночі по тротуарах.
Я міцно сплю, я геть не бачу снів,
Мене розбудить сонце, наче спалах.
Та поки що ще ніч і ніч, і ніч.
Нічийна ніч, нема у ній нічого
Й нема нікого, з ким би пліч-о-пліч
Долати час до ранку до самого.
Повзе тролейбус тихо у депо
І світлофор примружив жовте око.
І місто засинає, в снах його
Так холодно й нестерпно одиноко.
Голодні пси блукають у пітьмі
І ніч вдихають чорними носами.
Хоч як не тяжко, віриться мені,
Що неодмінно день новий настане.
***
Не говори мені про час,
Про втрати, біль, розлуку, горе.
Поглянь-бо! Небо неозоре
Вкриває кожного із нас
Легким блакитним омофором.
Живи собі, будуй мости,
Укріплюй мури й блок-пости
За кожним третім світлофором.
Я принесу тобі води
І залікую твої рани.
Зірок небесні каравани
Натягнуть зоряні дроти
Поміж країнами й містами.
І хай відкриються шляхи!
І хай прийдуть сюди волхви
З дорогоцінними дарами!
І хай постануть з попелищ
Нові будинки і собори!
Хто взнав життя, той бачив горе
У сірості людських облич.
А чим вимірюється втома?
Невже ж бо кількістю зізнань
Про те, що перше із бажань –
Це повернутися додому?
То я сьогодні чемпіон!
Пройшли успішно стажування
Мої утомлені зізнання
І сформували Пантеон.
І з висоти такого виду
Інакшим виглядає світ,
Немов химерний лабіринт,
Звідкіль завчасно я не вийду.
Не продають мені квитків
Ані до тебе, ні додому.
Мені лишилась тільки втома
І темрява повзе з кутків…
Тому й не говори про час,
Що нас лікує чи вбиває.
Я знаю, так завжди буває,
Могло так бути з кожним з нас!
Життя підступні лабіринти
Ховають щастя у собі,
Гартують сили в боротьбі –
І треба жити! Треба жити!