Софія Федорівна Русова: до160- річчя від дня народження української громадської і культурно-освітньої діячки, педагогині

Софія Федорівна Русова

18.02.1856 – 05.02.1940

 „Народові, який не має своєї школи й не дбає про неї, призначені економічні злидні й культурна смерть”.

(Софія Русова)

Народилася Софія Ліндфорс в аристократичній родині на Чернігівщині у маєтку Олешня. Батько – відставний офіцер, швед за походженням, мав ліберальні погляди, а мати – Ганна Жерве, француженка по походженню, була високоосвіченою й інтелігентною жінкою.
Для навчання селянських дітей старша сестра Софії – Марія – відкрила школу в селі Олешня. Початкову освіту Софія здобула вдома.

Після смерті дружини батько з дітьми переїхав до Києва.  Десятирічна Софія вступає до третього класу найпрестижнішої у Києві Фундуклеївської жіночої гімназії.

З 1871 року, після смерті батька,  сестри відкривають в Києві перший україномовний дитячий садок, який відвідують діти Старицького. В приміщенні садочка вечорами проводяться репетиції п’єс українською мовою, яка на той час була під забороною.

Олександр Русов

Завдяки музичному таланту Софія знайомиться з Миколою Лисенком. У свої 16 років юна Софія стала членом Старої Громади, просвітницької спільноти, що вважала знання єдиним джерелом майбутнього щастя людей.      Саме тут Софія познайомилася, а невдовзі й одружилася з Олександром Русовим, сином військового лікаря, філологом, фольклористом, укладачем словника української мови, редактором, а згодом видатним статистиком. Сватом молодій парі був Михайло Драгоманов, а весільним дарунком від Миколи Лисенка його учениці була композиція “Золоті ключі”.  
В 1874-1876 роках Софія, перебуваючи в Санкт-Петербурзі, стає членом українського земляцтва.

У 80-ті роки Софія формується не тільки як педагог і вчений, а й зростає як публіцист, літературознавець, мистецтвознавець, історик.  Однією з перших її праць була стаття французькою мовою про Тараса Шевченка, яку Олександр Русов у Чехії передав Івану Тургенєву, й вона була опублікована у Франції.

За зв’язки з російськими революційними колами  Софію заарештовують в 1881 році і з тих пір вона постійно перебуває під поліцейським наглядом. Але це не зупиняє молоду жінку, вона  всюди займається суспільною роботою , влаштовує публічні народні читання, організовує  таємні школи. У 1879-1883 роках  подружжя Русових  живе і працює в Одесі, де за   складання каталогів української літератури Софія потрапляє до  одеської в’язниці.

Після революції 1905 року жінка працює в комісії, створеній Академією наук для визнання української мови, розробляє і читає курс лекцій з української літератури для слухачок Бестужівських курсів у Петербурзі. Подружжя приймає активну участь в виданні збірки „Кобзаря” Т. Г. Шевченка.

 У 1909-му, трагічному для Русових році, коли вони втратили старшого сина Михайла, родина повернулася до Києва. Софія Федорівна працює викладачем педагогіки у Фребелівському жіночому інституті, який готував працівників дошкільних закладів, та викладає французьку мову у Комерційному інституті.

Ще у січні 1913 року в Петербурзі на першому всеросійському жіночому з’їзді  Софія Федорівна виступає на захист навчання українською мовою і ставить питання про навчання на рідній мові.

Софія Федорівна стає співредактором україномовного педагогічного часопису „Світло”, на сторінках якого викладає свої новаторські думки. В журналі було надруковано понад 100 статей, розвідок, рецензій, присвячених проблемам освіти.
Основна ідея Софії Русової – створення такої системи освіти, де функціонування школи й виховання має у повній мірі співвідповідноситись з особливостями й потребами української нації. Будучи активним членом Центральної Ради і Секретаріату освіти, вона очолює дошкільний і позашкільний відділи.

У 1915 році у Саратові, куди евакуювали частину Комерційного інституту під час Першої світової війни, помер Олександр Олександрович. Внесок Олександра Русова у розвиток інституту, як вченого, неможливо переоцінити. Про те, як керівництво інституту допомагало з перевезенням і організацією похорону чоловіка Русової в Києві, Софія Федорівна згадує у своїй книзі «Мої спомини».

У 1917 році Русова виступає співзасновником Педагогічної Академії для підготовки вчителів українознавства та очолює українське відділення у Фребелівському жіночому інституті. Вона читає лекції з педагогіки українською мовою, розробляє концепцію українського дитячого садка, яку виклала у праці „Дошкільне виховання”. Головною особливістю нового виховання Русова бачить в тому, що воно повинно базуватися на зусиллі самої дитини. Лише індивідуальний підхід і повага може виховати справжню особистість. До глибинних розробок психолого-педагогічного змісту належать друковані праці: “Дошкільне виховання”, “Перша читанка для дорослих, для вечірніх та недільних шкіл”, “Єдина діяльна (трудова) школа”, “Соціальне виховання, його значення в громадському житті”, “Моральні завдання сучасної школи” та ще чимало інших.

При гетьмані Скоропадському  Софія Федорівна здійснює активну діяльність по дерусифікації шкіл, організації курсів українознавства, підготовці українських шкільних підручників. Також вона стає головою Всеукраїнського вчительського союзу.

З 1920 року вона працює лектором педагогіки Кам’янець-Подільського державного українського університету.

Софія Русова була вимушена у 1922 році емігрувати до Відня, згодом до чеського міста Падебради, де викладала в Українській академії, а з 1923 року Софія Русова – професор педагогіки Українського педагогічного інституту ім. Драгоманова у Празі. До 1938 року Софія Русова очолювала Українську Національну Жіночу Раду, а з 1937-го і до останніх днів життя обиралася  Почесною головою Всесвітнього Союзу Українок.

В 1940 році Софія Русова померла у Празі і була похована на Ольшанському кладовищі.

У багатій творчій спадщині Софії Русової є оповідання й казки для дітей і замальовки з власного життя “Мої спомини”, статті про П Лесгафта і О. Декролі, про Ж.-Ж. Руссо, Рабіндраната Тагора і Гарібальді. Крім підручників з педагогіки, географії, французької мови, були видані її історичні  дослідження, назви яких говорять самі за себе: “Середньовічні університети”, „Як болгари здобули собі свободу”, “Як люди живуть у Норвегії”, “Серед виноградарів південної Франції”. А до книги „Серед рідної природи” малюнки робив її  молодший син Юрій – учений, професор-біолог, іхтіолог, доктор філософії, лектор вищих шкіл Чехословаччини,Румунії, Канади, науковий співробітник іституту у Монреалі, автор багатьох праць з питань іхтіології та статей  філософської та літературної тематики, як і його мати, автор досліджень про Т. Шевченка і про Г. Сковороду.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *