Денис Милушкін – слухач Безкоштовних курсів української мови.
Пропонуємо вашій увазі гумористичне оповідання пана Дениса “Вечірка”, яке цілком можна було б назвати “Не повторюйте в реальному житті!”
Вечірка
Люба тітонько, щиро дякую вам за те, що дозволили влаштувати у вашому заміському будинку вечірку з нагоди мого дня народження. Ми класно повеселилися, це було щось неймовірне!
Вибачте, що я не віддаю ключ вам у руки особисто, ми дуже поспішали й не змогли вас дочекатися. Ключ ми залишили у вашого сусіда Петра Миколайовича. Ви повинні його знати, це такий товстий вусатий дядько. Він прибіг до нас десь години через дві після того, як ми почали розважатися, і щось розказував про якусь петарду чи ракету, яка начебто залетіла на його подвір’я. Не знаю, про що це він, петарди ми дійсно запускали, але всередині будинку… Хіба що, може, у кватирку якась петарда вилетіла, тепер уже й не з’ясуєш. Хай там як, а Петра Миколайовича ми пригостили коньяком і все владнали. Він виявився компанійським хлопцем, цей ваш сусід! Ми влаштували конкурс, хто швидше видудлить літровий кухоль пива, і він шість разів поспіль ставав переможцем. А бачили б ви, як він потім витанцьовував!
Так ось, ключ від будинку ми залишили у вашого сусіда, а сам він і досі спить десь на подвір’ї. Насправді він заснув у альтанці. Ми вирішили перенести його до будинку, але він виявився дуже важким і застряг у колючих кущах шипшини, коли ми його тягнули, тому ми його там і залишили.
А у вас, виявляється, є маленький трактор для стрижки газонів, ми знайшли його у клуні за будинком. Коли в нас закінчилася горілка, Василь поїхав на ньому в крамницю до найближчого села. У нього, правда, по дорозі закінчився бензин, і йому довелося повертатися пішки з двома ящиками в руках. Василь зателефонував нам і сказав, що заблукав і ніяк не може знайти дорогу назад. Нам довелося розпалити на подвір’ї велике багаття, щоби він нас побачив і знав, у якому напрямку йти. Мабуть, коли ми розпалювали багаття, ми трохи захопилися, бо потім не знайшли дерев’яних стільців і столика, які стояли біля альтанки. Але за розкладну дерев’яну канапу, що стояла біла басейну, можете не хвилюватися, вона на місці. Правда, її довелося трохи підремонтувати. Коли ми стрибали з балкону в басейн, Микола трохи промахнувся і приземлився на цю канапу. З Миколою все гаразд, думаю, уже за місяць він зможе нормально ходити. Що стосується канапи, то її ми, як я вже згадував, відремонтували. Вона після ремонту чомусь стала вдвічі коротшою, але виглядає як новенька.
Коли побачите на кухні червоні потьоки і плями, не лякайтеся, то не кров, а томатний сік. Це ми робили Криваву Мері. Шейкера ми у вас не знайшли, тому довелося скористатися двома великими вазами, які ми побачили в шафі. Не знаю, як це вийшло, чи то Олесь, який був у нас за бармена, уже не стояв на ногах, чи то вази виявилися занадто важкими, але з коктейлями в нас на цей раз не склалося.
Не дивуйтеся, коли не побачите на місці килима, який вкривав підлогу у великій кімнаті. Сашко після чергової порції текіли почав стверджувати, що це чарівний килим-літак. Щоби довести це нам, він вирішив запустити його з даху будинку. Не пам’ятаю, наскільки вдалим був запуск. Килим ми вранці знайшли на дереві перед будинком, він і досі там висить, а куди подівся Сашко, ми й досі не знаємо.
Загалом же в нас усе пройшло нормально. Ми за собою майже все прибрали. Три мішки зі сміттям ми намагалися винести на вулицю, але вони були занадто великими й не пролазили крізь браму. Олесь запропонував перекинути їх через паркан. Ми так і зробили, але, здається, щось переплутали й один із мішків закинули на подвір’я вашого сусіда. Можливо, це якраз ділянка Петра Миколайовича, ви спитайте в нього, як він прокинеться.
На цьому все, ще раз дякую!
Ваш племінник Андрій.
P.S. Сподіваюся, ви не будете проти, якщо ми на початку літа влаштуємо у вас мою парубоцьку вечірку?
P.P.S. Не хвилюйтеся, тітонько, з вашим будинком все гаразд. Коли я вже збирався приколоти цю записку до дерев’яних дощок на брамі, звернув увагу на номер будинку. У вашого будинку 9-й номер, а ми, виявляється, були у 19-му! Мабуть, у темряві ми цю зайву одиничку не помітили. Тепер зрозуміло, чому ми так довго не могли відімкнути двері, довелося навіть вибити шибку. Ключ-то не підходив! І не дарма мені весь вечір не давала спокою думка — чого це на поличці над каміном замість фотографії вашого чоловіка стоїть фото якогось усміхненого голомозого чолов’яги. Цікаво, чи буде цей дядечко так радісно посміхатися, коли побачить весь той гармидер і Петра Миколайовича, який куняє у нього на подвір’ї?