Максиміліан Олександрович Волошин
28.05.1877 – 11.08.1932
– російський поет, перекладач, художник-пейзажист, мистецький та літературний критик.
Максиміліан Кирієнко-Волошин народився в Києві в родині юриста, колезького радника. Незабаром після народження сина у батьків Волошина стався розрив відносин, Максиміліан залишився з матір’ю, Оленою Оттобальдівною, родинні та творчі стосунки з якою поет підтримував до кінця її життя. Батько Максиміліана помер в 1881 році.
Раннє дитинство пройшло в Таганрозі і Севастополі. Свою середню освіту Волошин почав в 1-й Московській гімназії. Коли в 1893 році вони з матір’ю переїхали до Криму в Коктебель, Максиміліан пішов до Феодосійської гімназії, а так як пішохідний шлях з Коктебеля до Феодосії по гористій пустельній місцевості був довгим, тому Волошин жив на знімних квартирах в Феодосії.
З 1897 по 1899 рік Волошин навчався на юридичному факультеті Московського університету, але був відрахований «за участь у заворушеннях» з правом відновлення. Продовжувати навчання не став, зайнявся самоосвітою. У 1900-х багато подорож
ував, займався в бібліотеках Європи, слухав лекції в Сорбонні. У Парижі він також брав уроки малювання і гравюри.
Повернувшись на початку 1903 року до Москви, Волошин з легкістю став «своїм» в середовищі російських символістів; почав активно публікуватися. З цього часу, живучи поперемінно то на батьківщині, то в Парижі, багато робив для зближення російського і французького мистецтва; з 1904 року з Парижа регулярно посилав кореспонденції для газети «Русь» і журналу «Терези», писав про Росію для французької преси.
23 березня 1905 року в Парижі став масоном, отримавши посвячення в масонській ложі.
У квітні 1906 року Волошин одружився з художницею Маргаритою Василівною Сабашниковой і оселився з нею в Петербурзі. Їх складні відносини відбилися в багатьох творах Волошина.
У 1907 році Волошин прийняв рішення про від’їзд до Коктебелю, де почав писати цикл «Кіммерійські сутінки». З 1910 року працював над монографічними статтями про художні і літературні групи, про окремих письменників, художників.
22 листопада 1909 року, між Волошиним і Н. Гумільовим відбулася дуель на Чорній річці. Причиною дуелі була поетеса Єлизавета Дмитрієва, з якою Волошин написав досить успішну літературну містифікацію – Черубіну де Габриак. Їх листування тривало все життя, до смерті Дмитрієвої в 1928 році.
Перша збірка «Вірші. 1900-1910 » вийшла в Москві в 1910 році, коли Волошин став помітною фігурою в літературному процесі: впливовим критиком і сформованим поетом з репутацією «строгого парнасця ». У 1914 році вишла книга вибраних статей про культуру – «Лики творчості»; в 1915 – книга пристрасних віршів про жах війни – «Anno mundi ardentis 1915» ( «У рік палаючого світу 1915»). В цей час він все більше уваги приділяв заняттям живописом, писав акварельні пейзажі Криму, виставляв свої роботи на виставках «Світу мистецтва».
13 лютого 1913 року Волошин в Політехнічному музеї прочитав публічну лекцію «Про художню цінність постраждалої картини Рєпіна». Сам Волошин писав так: «Абрам Балашов пошматував картину Рєпіна ” Іван Грозний і його син “, я написав статтю” Про сенс катастрофи, яка спіткала картину Рєпіна “. На другий день після катастрофи стався факт дивовижний: Рєпін звинуватив представників нового мистецтва в тому, що вони підкупили Балашова. Звинувачення це було повторено Рєпіним багаторазово, отже, він не випадково зірвався словом, а мав свідоме переконання. Воно вимагало відповіді від імені представників нового мистецтва. Так як для подібних відповідей сторінки газет і журналів закриті, то мені довелося зробити його у формі публічної лекції ». У лекції їм була висловлена думка, що в самій картині «таяться саморуйнівні сили», що саме її зміст і художня форма викликали агресію проти неї. Наслідком сказаного ним судження, відмінного від інших, з’явився «бойкот» письменника з боку друку.
Влітку 1914 року, захоплений ідеями антропософії, Волошин приїхав в Дорнах (Швейцарія), де разом з однодумцями більш ніж з 70 країн приступив до будівництва Першого Гетеанума – культурного антропософского центру.
У 1914 році Волошин написав листа військовому міністру Росії Сухомлинову з відмовою від військової служби і участі «в кривавій бійні» Першої світової війни.
Після революції Максиміліан Волошин остаточно осів в Коктебелі, в будинку, побудованому в 1903-1913 роках його матір’ю.
Філософський склад розуму, вміння Максиміліана ретельно аналізувати і узагальнювати факти історії і життя суспільства дозволили йому заздалегідь передбачити майбутні випробування Росії. Він прийняв їх як даність, з терпінням і мудрістю. В роки революцій та громадянської війни Волошин відмовився емігрувати і залишився в своєму будинку в Криму: «Коли мати хвора, діти її залишаються з нею». Йому не від кого було рятуватися і нікуди їхати. Відкидаючи будь-яке насильство, понад усе цінуючи людське життя, Максиміліан Волошин не раз переховував у будинку втікачів , які перебували в смертельній небезпеці, незалежно від того, до якого політичного табору вони належали. Лист, спрямований Волошиним на захист заарештованого білими О. Е. Мандельштама, досить імовірно, врятував того від розстрілу.
Творчість нашого героя як художника невіддільна від його творчості як поета. Вірші Максиміліана Олександровича виключно мальовничі, насичені яскравими колірними епітетами, барвистою і «зримою» образністю. А його акварельні пейзажі схожі на строгі і точні вірші. Вони несуть в собі сильний медитативний імпульс, співзвучний творам майстрів традиційного японського образотворчого мистецтва. Природа на них сприймається, як досконале божественне творіння, наповнене красою ліній, гармонією і величчю.
У Коктебелі він створив безліч акварелей, що склалися в його «Коктебельську сюїту».Максиміліан Волошин часто підписує свої акварелі: «Твой влажный свет и матовые тени дают камням оттенок бирюзы» (про Луну); «Тонко вырезаны дали, смыты светом облака»; «В шафранных сумерках лиловые холмы»… Ці написи дають певне уявлення про акварелі художника – поетичні, які чудово передають не стільки реальний пейзаж, скільки навіяний настрій, нескінченну різномаїтність ліній горбистої «країни Кіммерії», її м’які, приглушені фарби, лінію морського горизонту – якийсь чаклунський, всеорганізуючий прочерк, хмари, які тануть в попелястому місячному небі. Все це дозволяє віднести ці гармонійні пейзажі до кіммерійської школи живопису.
У 1924 році з схвалення Наркомосу Волошин перетворив свій будинок у Коктебелі на безкоштовний будинок творчості (згодом – Будинок творчості Літфонду СРСР).
За радянської влади Максиміліану Олександровичу було збережено будинок, він займався охороною художніх і культурних цінностей, читав лекції, викладав, але будь-які можливості друкувати публікації були для нього повністю закриті.
9 березня 1927 року він зареєстрував шлюб з Марією Степанівною Заболоцькою (1887-1976), яка, ставши дружиною поета, розділила з ним важкі роки (1922-1932) і була його опорою. Після смерті поета вона зуміла зберегти його творчу спадщину і сам «Будинок поета».
У 1928 році проти Волошина була організована травля: коктебельські чабани пред’явили йому рахунок за овець, нібито розірваних його двома собаками. Робітничо-селянський суд підтримав чабанів, незважаючи на явну брехливість їх звинувачення. Ці події потрясли Волошина.
У грудні 1929
року Волошин переніс інсульт, після якого його творчість практично припинилася.
Волошин помер після другого інсульту 11 серпня 1932 року в Коктебелі і був похований на горі Кучук-Янишари поблизу Коктебеля. У похоронах брали участь Н. Чуковський, Г.Шторм, Артоболевський, А. Габричевський.
Свій будинок Волошин заповідав Союзу письменників.
Внесок Максиміліана Олександровича в російську культуру, її збереження і примноження в важкі і жорстокі роки першої третини ХХ століття залишається певною мірою недооціненим. Волошин як цілісна людина, яка дивно гармонійно поєднала у своєму світогляді духовну філософію Сходу і модерністські шукання Заходу, не тільки сам постійно поповнював культурну скарбницю новими віршованими творами, статтями, перекладами, а й створив у своєму будинку в Коктебелі унікальну творчу і дружню атмосферу, притягнув сюди багатьох кращих представників російської інтелігенції. Микола Гумільов і Марина Цвєтаєва, Осип Мандельштам і Михайло Булгаков, Олексій Толстой і Владислав Ходасевич, багато інших «паломників», насичуючись дивовижною аурою, яка панувала тут, отримували потужний імпульс до нової творчості, відпочивали душею від тяжкості і болю, викликаних катаклізмами, які відбувалися в країні.
Список літератури:
Волошин, М. Избранное: стихотворения, воспоминания переписка / Максимилиан Волошин. – Минск: Мастецкая литература, 1993. – 479 с.
Волошин, М. И. Киммерия: стихотворения / Максимилиан Волошин. – Киев: Молодь, 1990. -126 с.: ил.
Волошин, М. Коктебельские берега: Поэзия. Рисунки. Акварели. Статьи / Максимилиан Волошин. – Симферополь: Таврия, 1990 – 244 с.: ил.
Волошин, М. Лики творчества / Максимилиан Волошин. – Л.: Наука,. Ленингр. отд-ние, 1988. – 848 с.: ил.
Волошин, М. Лирика / Максимилиан Волошин. – Минск: Харвест, 1999. – 400 с.
Волошин, М. А. Путник по вселенным: [сборник] / Максимилиан Волошин. – М.: Сов. Россия, 1990. – 380 с.: ил.
Волошин, М. А. Стихотворения. Статьи. Воспоминания современников / Максимилиан Волошин. – М.: Правда, 1991. – 480 с.
Волошин, М. А. Стихотворения / Максимилиан Волошин. – М.: Книга, 1989. – 542 с.: ил. – (Из лит. наследия).