Марина Іванівна Цвєтаєва: до 125-річчя від дня народження російської поетеси, прозаїка, перекладача

Марина Іванівна Цвєтаєва

08.10.1898 – 31.08.1941

«Как таковой жизни я не люблю, для меня она начинает значить, обретать смысл и все – только преображенное, т.е. – в искусстве.

Если бы меня взяли за океан – в рай – и запретили писать, я бы отказалась и от рая.»  

М. Цвєтаєва «Повість про Сонечку»

Ранні роки Марини Іванівни Цвєтаєвої, російської поетеси, прозаїка, перекладача, одного з найбільших російських поетів XX століття, були майже ідилією. Їх вона буде згадувати все життя, чуттєво описувати і в віршах, і в прозі: «Ты дал мне детство лучше сказки – и дай мне смерть в 17 лет!». Вона народилася в Москві. Дитинство Марини пройшло біля Тверського бульвару, у Патріарших ставків («В переулок зайди  Трёхпрудный, эту душу моей души»), в особняку з цілим штатом прислуги, одноповерховому, дерев’яному, без електрики, зі своїми гасовими лампами, з виїздами на прогулянку, а влітку – в Тарусу, на Оку.  Її батько, Іван Володимирович, – професор Московського університету, відомий філолог і мистецтвознавець; став надалі директором Румянцевського музею і засновником Музею витончених мистецтв. Мати, Марія Мейн – була піаністкою, ученицею Антона Рубінштейна. Сподівалася, що й дочка буде музикантом, але Марина почала писати вірші. Не тільки російською, а й французькою та німецькою мовами – ще в шестирічному віці. Через хворобу матері Марина довго жила в Італії, Швейцарії та Німеччині.

Після смерті матері від сухот в 1906 році Марина із сестрою Анастасією залишилися під опікою батька.

Марина, «важкий підліток», всерйоз хотіла накласти на себе руки – застрелитися прилюдно в театрі. Почала палити, пристрастилася до горобинової настоянки, пристрасно закохалася. З гімназії її виключили за вільнодумство. Марина продовжила освіту в пансіонах Лозанни (Швейцарія) і Фрайбурга (Німеччина). У шістнадцять років здійснила поїздку до Парижа, щоб прослухати в Сорбонні короткий курс лекцій про старофранцузьку літературу.

А ще вона продовжувала таємно від батька писати вірші, на свої гроші видала «Вечірній альбом»( «Вечерний альбом») в 1910 році. Незабаром після цього в вузьку дівочу кімнату піднявся огрядний чоловік, що задихався від астми – поет Максиміліан Волошин. Він запитав: «Вы читали мою рецензию на вашу книжку?» Марина відповіла: «Нет, не читала». А трохи пізніше він присвятив Марині вірш, в якому визнав в ній справжнього поета. Дружба з Волошиним була дружбою навік, хоча доля Марини закидала її далеко. Проте, в 1911 році вона вперше приїжджає в Коктебель, який в її житті зіграв приголомшливу роль. Одного разу вона поруч з Волошиним на березі моря перебирала пісок, шукала камінчики і сказала, що вийде заміж за першого, хто знайде камінь, який їй сподобається. Незабаром їй подарував знайдену сердолікову намистину Сергій Ефрон, якому тоді було 17 років.

У січні 1912–го Марина вийшла за нього заміж. У цьому ж році у Марини і Сергія народилася дочка Аріадна (Аля).

Творчість Марини привернула до себе увагу знаменитих поетів – Валерія Брюсова та Миколи Гумільова, вони ж мали значний вплив на її ранню поезію. В цей же рік Цвєтаєва написала свою першу критичну статтю «Чари в віршах Брюсова» («Волшебство в стихах Брюсова»). За «Вечірнім альбомом» двома роками пізніше пішов другий збірник – «Чарівний ліхтар»( «Волшебный фонарь»).

Початок творчої діяльності Цвєтаєвої пов’язаний з колом московських символістів. Після знайомства з Брюсовим і поетом Еллісом Цвєтаєва бере участь в діяльності гуртків і студій при видавництві «Мусагет».

У 1913 році виходить третя збірка – «З двох книг» ( «Из двух книг»).

Влітку 1916-го Цвєтаєва приїхала в місто Александров, де жила її сестра Анастасія Цвєтаєва з
сім’єю. Тут Цвєтаєвою був написаний цикл віршів («К Ахматовой», «Стихи о Москве»  та ін. вірші), а її перебування в місті літературознавці пізніше назвали «Олександрівським літом Марини Цвєтаєвої».

Заробляти віршами поки немає потреби. Вона любить чоловіка Сергія Ефрона, у неї свій будинок, вже дві дочки. «Я просто живу, наряжаюсь, люблю свою кошку и пишу стихи…» Останні місяці щастя: «Я от природы весёлая. Счастливому человеку жизнь должна радоваться, поддерживать его в этом редком даре, потому что от него идёт счастье. От меня – шло. Здорово шло».

1917 рік безжально розколов життя 25-річної Цвєтаєвої, дворянки, багатої спадкоємиці (мати і батько померли), заміжньої дами, з рум’яної заможної панянки перетворилася в красуню з тонкою талією і зеленими очима, вже помітного поета.

Роки Громадянської війни виявилися для Цвєтаєвої дуже важкими. Сергій Ефрон служив в лавах Білої армії. Марина жила в Москві, в Борисоглібському провулку. У ці роки з’явився цикл віршів «Лебединий стан»(«Лебединый стан»), пройнятий співчуттям до білого руху.

У 1918-1919 роках Цвєтаєва пише романтичні п’єси; створені поеми «Егорушка», «Царь-девица», «На красном коне».

Оскільки прогодуватися було занадто важко, а в притулку обіцяли для дітей американську гуманітарну допомогу, Марина вирішує віддати туди тимчасово дітей. Молодша дочка Ірина померла, не доживши до 3 років, в 1920-і, від голоду і слабкості.

У травні 1922 року Цвєтаєвій з дочкою Аріадною дозволили виїхати за кордон – шукати чоловіка, який, переживши розгром Денікіна, будучи білим офіцером, тепер став студентом Празького університету.

Спочатку Цвєтаєва з дочкою недовго жила в Берліні, потім три роки в передмістях Праги. У Чехії написані знамениті «Поема Гори» («Поэма Горы») і «Поема Кінця» ( «Поэма Конца»), присвячені Костянтину Родзевичу.

У 1925 році після народження сина Георгія (ласкаво – Мура) сім’я перебралася до Парижа.

У Парижі на Цвєтаєву сильно впливала атмосфера, що склалася навколо неї через діяльність чоловіка. Ефрона звинувачували в тому, що він був завербований НКВД і брав участь у змові проти Льва Сєдова, сина Троцького.

У травні 1926 року із подачі Бориса Пастернака Цвєтаєва почала листуватися з австрійським поетом Райнером Марія Рільке, що жив тоді в Швейцарії. Це листування обірвалося в кінці того ж року зі смертю Рільке. Протягом всього часу, проведеного в еміграції, не припинялося листування Цвєтаєвої з Борисом Пастернаком.

Більшість зі створеного Цвєтаєвої в еміграції залишилася неопублікованою. У 1928 році в Парижі виходить остання прижиттєва збірка поетеси – «Після Росії» («После России»), що включив в себе вірші 1922-1925 років. Пізніше Цвєтаєва пише про це так: «Моя неудача в эмиграции — в том, что я не эмигрант, что я по духу, то есть по воздуху и по размаху — там, туда, оттуда…»

У 1930 році написаний поетичний цикл «Маяковському» (на смерть Володимира Маяковського), чиє самогубство потрясло Цвєтаєву.

На відміну від віршів, які не отримали в емігрантському середовищі визнання, успіхом користувалася її проза, яка зайняла основне місце в її творчості 1930-х років («Эмиграция делает меня прозаиком…»). В цей час видано «Мій Пушкін» (1937), «Мати і музика» (1935), «Будинок біля Старого Пимена» (1934), «Повість про Сонечку» (1938), спогади про Максиміліана Волошина ( «Живе про живе», 1933), Михайла Кузміна ( «Нетутешній вечір» ( «Нездешний вечер»), 1936), Андрія Бєлого ( «Полонений дух» («Пленный дух»), 1934) та ін.

З 1930-х років Цвєтаєва з сім’єю жила практично в злиднях.

15 березня 1937 року виїхала в Москву Аріадна, першою з родини отримавши можливість повернутися на батьківщину. 10 жовтня того ж року з Франції втік Ефрон, опинившись замішаним у замовному політичному вбивстві (заради повернення в СРСР він став агентом НКВД за кордоном).

У 1939 році Цвєтаєва повернулася в СРСР слідом за чоловіком і дочкою. Цвєтаєва поїхала за чоловіком – спочатку в еміграцію, потім назад, на погибель, в Росію. «Его доверие могло быть обмануто, моё к нему – неизменно», – казала вона на допиті в паризькій поліції після зникнення «відкликаного» в СРСР «агента Андрєєва» – Ефрона. «Так вдвоём и канем в ночь – одноколыбельники», – пророкувала вона.

Після приїзду жила на дачі НКВД в Болшево (нині Музей-квартира М. І. Цвєтаєвої в Болшево). 27 серпня була арештована дочка Аріадна, 10 жовтня – Ефрон. У серпні 1941 року Сергій Якович був розстріляний; Аріадна після п’ятнадцяти років репресій реабілітована в 1955 році.

А Марина раз на місяць їздить ночами в Москву, щоб встати в чергу і передати гроші, продукти, речі, не знаючи, живі вони чи ні.

На батьківщині вона живе тим, що робить переклади, які їй видобуває то Пастернак, то ще хтось.

О черная гора,
Затмившая – весь свет!
Пора – пора – пора
Творцу вернуть билет.

Ці рядки написані навесні 1939 року.

Але це була творчість, в тому числі – реакція поета на те, що почалося в Європі з приходом фашизму. Цвєтаєва жила – їй треба було допомагати близьким, яким без неї – ніяк.

У цей період Цвєтаєва практично не писала віршів, займаючись перекладами.

Війна застала Цвєтаєву за перекладами Федеріко Гарсіа Лорки. Робота була перервана. 8 серпня Цвєтаєва з сином поїхала на пароплаві в евакуацію; 18-го прибула разом з кількома письменниками в містечко Єлабугу на Камі. Це страшне місце. На фото будинок, де у Марини був якийсь кут за фіранкою. У матері і сина в цей час були недобрі відносини: Мур (Георгій) вважав, що даремно вони приїхали в Елабугу, потрібно було їхати в Чистополь. Марина їде в Чистополь, намагається там знайти житло і роботу. Їсти нічого. Зберігся документ того часу – заява: «В совет Литфонда. Прошу принять меня на работу в качестве посудомойки в открывающуюся столовую Литфонда. 26 августа 1941 года». Але їй не дали і такої роботи: рада письменницьких дружин вважала, що вона може виявитися німецьким шпигуном. 28 серпня вона повернулася в Єлабугу з наміром перебратися в Чистополь.

Осінню 1940 року його записувала: «Никто не видит – не понимает, что я год уже (приблизительно) ищу глазами крюк. Я год примеряю смерть».
Пастернак, проводжаючи в евакуацію, дав їй для чемодана мотузку, не підозрюючи, яку страшну роль цій мотузці судилося зіграти. Не витримавши принижень, Цветаєва 31 серпня 1941 року повісилася на тій самій мотузці, яку дав їй Пастернак.

Навряд чи вона була психічно здорова в момент своєї загибелі. І сама розуміла це, що видно в передсмертній записці, зверненій до сина: «Мурлыга! Прости меня, но дальше было бы хуже. Я тяжело больна, это уже не я. Люблю тебя безумно. Пойми, что я больше не могла жить. Передай папе и Але — если увидишь — что любила их до последней минуты и объясни, что попала в тупик».
Марина Цвєтаєва похована 2 вересня 1941 року на Петропавлівському кладовищі в місті Єлабузі. Точне розташування її могили невідомо. На південній стороні цвинтаря, біля кам’яної стіни, де знаходиться її останній притулок, в 1960 році сестра поетеси, Анастасія Цвєтаєва, «між чотирьох невідомих могил 1941 року» встановила хрест з написом «В цьому боці кладовища похована Марина Іванівна Цвєтаєва». У 1970 році на цьому місці було споруджено гранітний надгробок.

Доля Цвєтаєвої, мабуть, найбільш трагічна, жорстока, страшна в порівнянні з долями інших великих поетів її епохи.

Старша дочка, Аріадна, заарештована разом з батьком, після таборів і заслання була реабілітована і змогла повернутися в Москву лише в 1955 році – хворою жінкою. Молодший син Георгій Ефрон загинув в 1944 році – отримав смертельне поранення під час бою…

У 1990 році патріарх Алексій II дав благословення на відспівування Цвєтаєвої, тоді як відспівувати самогубців в Православної Церкві заборонено. Підставою для того послужило прохання Анастасії Цвєтаєвої, а з нею – групи людей, в тому числі – диякона Андрія Кураєва, до патріарха.

На питання: “Що дозволило зробити виняток для Цвєтаєвої?” – патріарх відповів: “Любов народна”. І більше не додав ні слова.

Идешь, на меня похожий,
Глаза устремляя вниз.
Я их опускала — тоже!
Прохожий, остановись!

Прочти — слепоты куриной
И маков набрав букет,
Что звали меня Мариной
И сколько мне было лет.

Не думай, что здесь — могила,
Что я появлюсь, грозя…
Я слишком сама любила
Смеяться, когда нельзя!

И кровь приливала к коже,
И кудри мои вились…
Я тоже была прохожий!
Прохожий, остановись!

Сорви себе стебель дикий
И ягоду ему вслед, –
Кладбищенской земляники
Крупнее и слаще нет.

Но только не стой угрюмо,
Главу опустив на грудь,
Легко обо мне подумай,
Легко обо мне забудь.

Как луч тебя освещает!
Ты весь в золотой пыли…
– И пусть тебя не смущает
Мой голос из под земли.

3 мая 1913

 

 

Список літератури

Цветаева, М.И. Сочинения: в 2 т. / Марина Цветаева. – М.: Худож. лит., 1988.

Цветаева, М.И. За всех – противу всех! : стихи, поэмы, очерки, статьи, дневники, письма / Марина Цветаева. – М.: Высш. шк, 1992. – 384 с. Цветаева, М.И. Избранное / Марина Цветаева. – Смоленск: Русич, 1999. – 592 с.

Цветаева, М.И. Избранное / Марина Цветаева. – М.: Просвещение, 1989. – 366 с.: ил.

Цветаева, М.И. Любви старинные туманы: стихотворения 1911-1922 гг. / Марина Цветаева. – М.: Центр-100, 1996. – 160 с.

Цветаева, М.И. Мой Пушкин / Марина Цветаева. – М.: Сов. писатель, 1981. – 222 с.

Цветаева, М.И. Об искусстве / Марина Цветаева. – М.: Искусство, 1991. – 478 с. : ил.

Цветаева, М.И. Стихотворения. Поэмы. Избранная проза / Марина Цветаева. – М.: Эксмо, 2008. – 800 с.

Цветаева, М.И. Стихотворения / Марина Цветаева. – М.: Дет. лит., 1990. – 191 с. – (Школьная библиотека).

Цветаева, М.И. Стихотворения и поэмы / Марина Цветаева. – Л.: Сов. Писатель. Ленингр. отд-ние, 1991. – 478 с. : ил.

Цветаева, М.И. Стихотворения. Поэмы / Марина Цветаева. – М.: Правда, 1991. – 685 с.

Цветаева, М.И. Стихотворения. Поэмы / Марина Цветаева. – М.: Худож. лит., 1989. – 444 с. – (БСП : Б-ка сов. поэзии).

Цветаева, М.И. Стихотворения. Поэмы. Драматические произведения / Марина Цветаева. – М.: Худож. лит., 1990. – 398 с. – (Классики и современники. Поэтич. б-ка).

Цветаева, М.И. Театр: [cб. пьес] / Марина Цветаева. – М.: Искусство, 1988. – 380 с.: ил.

Цветаева, М.И. Час души / Марина Цветаева. – М.: Эксмо, 1999. – 432 с.

Цветаева, М.И. Через сотни разъединяющих лет… / Марина Цветаева. – Свердловск: Изд-во УГУ, 1989. – 416 с.

Белкина, М.О. Скрещение судеб: Попытка Цветаевой, двух послед. лет ее жизни. Попытка детей ее. Попытка времени, людей, обстоятельств / Мария Белкина. – М.: Книга, 1988. – 447 с.: ил. – (Писатели о писателях).

Павловский, А.И. Куст рябины: о поэзии М.Цветаевой / Алексей Павловский. – Л.: Сов.писатель. Ленингр. отд-ние, 1989. – 350 с.

Саакянц, А.А. Марина Цветаева: страницы жизни и творчества (1910-1922) / Анна Саакянц. – М.: Сов. писатель, 1986. – 349 с.: ил.

Саакянц, А.А. Тайный жар: очерки о Марине Цветаевой / Анна Саакянц. – М.: Правда, 1986. –47 с. – (Б-ка «Огонек»).

Цветаева, А.И. Воспоминания / Анастасия Цветаева. – М.: Сов. писатель, 1983. – 767 с.: ил.

Цветаева, А.И. Моя Сибирь: [повести] / Анастасия Цветаева. – М.: Сов. писатель, 1988. – 285 с.

Швейцер, В.А. Быт и бытие Марины Цветаевой / В.А. Швейцер. – М.: Мол. гвардия, 2003. – 591 с.: ил. – (Жизнь замечат. людей).

Эфрон, А. О Марине Цветаевой. Воспоминания дочери / Ариадна Эфрон.- М.: Сов. Писатель, 1989. – 480 с.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *