Мирослав Володимирович Попович
12.04. 1930 — 10.02. 2018
“Його людські риси можна охарактеризувати одним реченням. Це – толерантність до пошуків істини кожним і відстоювання такої толерантності в суспільстві.”
(Є. Бистрицький “Філософ, який знайшов істину”)
– радянський і український філософ, фахівець з логіки, методології та філософії науки. Доктор філософських наук, професор, академік НАНУ.
Мирослав народився і мешкав в місті Ізяслав. Батьки – вчителі-філологи – Олександра Рутківська і Володимир Попович. У роки Великої Вітчизняної війни батько пішов на фронт, де загинув, захищаючи Київ. Початкову освіту здобув у Ізяславській СШ № 1. Мати Мирослава, Олександра Рутківська, під час німецької окупації працювала в друкарні періодичного видання «Заславського вісника», який уміщував промови лідерів райху, постанови міської влади, статистичні дані на підтвердження переваг німецької армії, матеріали антисемітської тематики…Під загрозою переслідувань 1946 року Мирослав Попович, разом з братом Володимиром і матір’ю переїжджають до діда в селище Народичі Житомирської області. Тут Мирослав і закінчив школу, а в 1948 році вступив до університету.
У 1953 році він закінчив філософський факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка та протягом трьох років працював директором середньої школи в селищі Золотий Потік на Тернопільщині. Працюючи у школі, став членом КПРС (1955-1990). У серпні 1956 року Мирослав Попович був звільнений з посади директора і переведений вчителем до школи у селі Порхова того ж району.
У 1956 році Мирослав Попович вступив до аспірантури Інституту філософії АН України і відтоді на все життя залишився його співробітником. Тут він в 1960 році захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за темою «Ірраціоналізм у сучасній французькій філософії». У 1966 році у Відділенні економіки, історії філософії та права АН УРСР захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за темою «Філософський аналіз мови науки».
Мирослав Попович з 1969 року стає завідувачем відділом логіки наукового пізнання Інституту філософії АН України. Попович завоювує науковий авторитет у радянській академічній науці, отримує визнання у світових логіко-методологічних колах. Завдяки йому Київ виступив науковим і організаційним центром проведення переважної більшості Всесоюзних симпозіумів із логіки, методології та філософії науки.
У1971 році Мирослава Поповича обрали членом керівного органу Відділення логіки, методології і філософії науки Міжнародного союзу історії та філософії науки, де він відповідав за міжнаціональні зв’язки, виступав організатором міжнародних конгресів. У 1971 році публікується його наукова праця «Логіка і наукове пізнання».
Вчене звання професора Мирославу Поповичу присуджується у 1974 році. Публікуються його роботи: «Философские вопросы семантики» (1975) та «Очерк истории логических идей в культурно-историческом контексте» (1979).
За свою плідну працю вчений у 1970 році був нагороджений медаллю “За доблестный труд. В ознаменование 100-летия со дня рождения В.И.Ленина”, у 1982 —медаллю “В память 1500-летия Киева”.
Наприкінці 80-х років професор стає головою першого осередку політичної партії Народний Рух України. У 1992 році Мирослав Попович обраний членом-кореспондентом та стає президентом Філософського товариства України і президентом товариства «Україна-Франція».
У книзі “Раціональність і виміри людського буття” (1997) автор вдається до характеристики фундаментальних вимірів людського буття – істини, добра і краси; до обґрунтування переваги демократичних ціннісних орієнтацій – свободи, справедливості, солідарності. У монографії “Європа–Україна – праві і ліві” (1996) Попович розкрив суперечливості процесів, що відбувалися в нашій державі. Значну увагу він приділив становленню багатопартійності в Україні, а також перспективі її складових – демократичної і авторитарної, ліберальної та соціалістичної.
У 1999 році вчений стає головним редактором видання «Універсальний словник-енциклопедія».
З 2001 року він стає директором Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України і головним редактором наукового журналу «Філософська думка». У 2003 році Мирослав Попович отримує звання академіка НАН України.
У 2005 році Мирослав Попович стає кавалером ордена Ярослава Мудрого V ступеня та нагороджується французьким орденом Почесного легіону.
Золотою медаллю імені В. І. Вернадського НАН України Попович нагороджений у 2007 році.
15 жовтня 2009 року Мирослав Володимирович був удостоєний звання Почесного доктора КНУ ім. Т. Шевченка, а в 2015 – звання почесного професора Національного університету «Києво-Могилянська академія».
Серед значних наукових робіт також відомі твори Мирослава Поповича: «Григорій Сковорода» (1984), «Мировоззрение древних славян», «Микола Гоголь» (1989), «Нарис історії культури України» (1998), «Червоне століття» (2005), «Бути людиною» (2011), «Філософія свободи» (2018).
Пишучи про математику, логіку, історію української культури, комунізм, світогляд давніх слов’ян, Гоголя, Сковороду, французьких філософів, Попович залишався передусім філософом, тобто: людиною, яка шукає смислів.
«Це книжка про історичні смисли, тобто в кінцевому підсумку про добро і зло», — писав він про «Червоне століття».
Остання книга вченого «Філософія свободи» містить твори, маловідомі широкому читачеві. Ці твори написані Мирославом Поповичем й видруковані у різні роки, у різних виданнях та країнах. Книга є унікальною за розмаїттям тематики, часовим виміром і тим, що статті власноруч підбирав Мирослав Володимирович – в останні місяці свого життя. Твори, які включено до цього видання, 
дозволяють побачити об’єкти досліджень автора під різними кутами зору. Вчений прагне осмислити події, що відбуваються у нього на очах, порівнюючи їх зі світовим досвідом розвитку і шукаючи їхні корені в історичних джерелах українського народу, в особливостях української ментальності. При цьому він використовує досвід розробки логіко-методологічних проблем розвитку науки. Книга «Філософія свободи» – це пошук істини на перехресті національних і світових шляхів культури й науки.
Попович неодноразово виступав в масовій пресі, на радіо і телебаченні, всеукраїнських й міжнародних форумах, політичних ток-шоу з найпекучіших питань українського суспільства.
Він був талановитий в освоєнні чогось нового. Був і лінгвістично обдарованою людиною. Знав англійську, французьку, німецьку, чеську, польську. Відвідуючи різні країни, вивчав 20-30 фраз і міг порозумітися, за що його всюди поважали. А він завжди поважав традиції іншого народу. Буваючи на Кавказі (він особливо 
любив Грузію), навчився готувати сациві і лобіо. Мирослав Володимирович в 90-і роки навіть вів кулінарну програму на «1 + 1».
Коли його внучка Белла була маленькою, Мирослав Володимирович щовечора розповідав їй казки. У такі хвилини він перетворювався. В останні його дні Белла грала йому улюблені мелодії …
Мирослав Попович – академік Національної академії наук України, директор Інституту філософії, автор безлічі книжок і статей з філософії та культури, політики та літератури – пішов з життя 10 лютого 2018 року.
Для колективу, в якому працював учений, його відхід з життя став великою втратою. Попович не був жорстким адміністратором. Його стиль керівництва – це стиль високої концентрації, нових концепцій, цікавих творчих ідей, які він генерував. Весь інститут навколо нього об’єднувався, бо він любив талановитих людей і в усьому їх підтримував.
Мирослав Володимирович Попович похований на Байковому кладовищі.
Євген Бистрицький, виконавчий директор Міжнародного фонду “Відродження”, у своїй статті «Філософ, який знайшов істину», яка присвячена Мирославу Володимировичу, зазначив:
«Як учений-інтелектуал він був здатний на те, на що дуже часто нездатні наші записні ідеологи від політики і культури. Мирослав Попович без коливань відстоював толерантність до історичної пам’яті минулого. Це він говорив нам, громадянам, які, приймаючи державне тяжіння незалежної країни, повинні приймати на себе відповідальність за всю її історію – і держави, яка була заснована універсалами Центральної Ради, і тої, яка продовжила історію після гетьманського перевороту, і жовто-блакитної УНР, і червоної УРСР. Тоді, прийнявши таку історію, можна взяти для сьогодення і майбутнього все, що було в ній кращого і вічного. 
І хоча в нашій історії як частини “Червоного століття” – назва книги, в якій Попович дав оцінку подіям XX ст., пропущені крізь власний досвід українця, – переважав колір крові революції, більшовицького терору і Голодомору, війни з тоталітарними режимами радикально “правої” нацистської і радикально “лівої” комуністичної ідеологій, – Мирослав узагальнює історичний досвід з очевидною метою: нагадати нам його уроки, продемонструвати виваженість і об’єктивність історичного розуміння.»
Джерела:
https://zn.ua/internal/filosof-kotoryy-nashel-istinu-275595_.html
https://fakty.ua/259139-miroslav-popovich-zhil-po-biblejskim-zapovedyam-ne-buduchi-vocerkovlennym