Олена Панасюк
***
Знову рада була тебе бачити.
Ти далеко і близько водночас.
Як у дивних світах Террі Прачета,
В лабіринтах блукаю щоночі.
В лабіринтах сумління і совісті,
В павутинні кохання і смутку
Я шукаю від зустрічей користі,
Хоч у віршах якогось прибутку.
Слів і образів свіжих, незайманих
Ти зробив мені переливання.
І крізь серце віршами-зайдами
Заборонене ллється кохання.
Діалог
– Я сьогодні прийшла раніше з роботи.
– Я бачу. Навіщо така турбота?
– Я сьогодні прийшла раніше, чуєш?
– Чую! Ти поставила стіл по фен-шую?
– Я приготувала тобі вечерю:
Омлет – твій улюблений, із томатами чері!
– Відпочивати побільше треба.
Мамо, ти зовсім не дбаєш про себе.
– Доню, завтра я приготую сніданок!..
– Мамо, досить, який там ранок!
Я вже запізнююсь, мушу бігти.
– Доню! Доню! Такі от діти…
Доню, чуєш, я смертельно хвора! –
Та вже обірвана ця розмова.
Остання фраза летить крізь простір.
Донці почути її непросто.
Але вмикається скайп ізнову:
– Мамо! Мамо! Яка хвороба?!! –
Летить крізь простір думок мереживо.
Але вже пізно: абонент
поза
мережею.
***
Ти сьогодні зі мною на «ти».
Я плету із снів дивне плетиво.
Прокидаюся від самоти.
Мрії вкриті табу тенетами.
Ніжний погляд блакитних очей
Не на мене, на жаль, спрямовано.
Знову черга безсонних ночей,
Знову біль, та душа загартована.
Ми з тобою – два різні світи.
Наче ін і янь, ми розірвані.
Ти сьогодні зі мною на «ти».
Але відстань між нами – прірва.
***
Вона чекає на дитину.
Набрякли ноги,
Ломить спину.
Вже скоро, сину,
Скоро, сину!
Вона чекає на дитину.
Обід готовий.
Мчать хвилини.
Контрольна в школі.
Скоро, сину?
Вона чекає на дитину.
Уже і випуск,
Ранок плине.
Такий дорослий вже,
Мій сину!
Вона чекає на дитину.
Армійська форма,
Дисципліна.
Коли ж той дембель?
Скоро, сину?
Вона чекає на дитину
Вже стільки років… Час невпинний!
Онук? Онучка?
Хто там, сину?
Вона чекає на дитину…
***
Я так хочу бути потрібною,
Необхідною, незамінною.
Неважливо: двадцятою, сотою,
Головне, щоб зараз – єдиною.
Якщо навіть буду відомою,
Головне, щоб з роботи ввечері
Поспішав ти, тому що вдома я,
Обіймав би ніжно за плечі.
Я так хочу бути щасливою,
Щоб життя наче кава з пінкою.
І чарівною, і примхливою –
Найдорожчою в світі Жінкою!
***
Мальчик с ангельскими глазами,
Ты зачем мне послан судьбою?
Снова душу свою слезами
От каких грехов я отмою?
Из каких колодцев напиться
Мне придется еще в дороге?
Мне давно ведь уже не тридцать.
Но любимой была немногим.
Головой улеглась на быльце.
Сердце тикает в такт с часами.
Ты зачем мне сегодня снился,
Мальчик с ангельскими глазами?
***
Можна, я тебе вишию?
За хрестиком хрестик, за ниткою нитка.
Можна, я буду ніжною?
Губами торкатимусь слів твоїх зрідка…
Можна тобі наснитися?
Мене не побачить твоя наречена.
Скоро уже розвидниться.
І я обіцяю поводитись чемно.
Я наче птах за ґратами.
Дихати можу, а крилами – нікуди.
Можна, тебе кохатиму,
Лиш споглядаючи звідти?..
***
Я марю Львовом. Кількадень сніжить.
На стелі тінь від філіжанки кави.
В думках сюжет про подорож цікаву,
А в серці смуток. Стрімко час біжить!
Вже десять років відгуло з тих пір,
Як я тебе побачила востаннє.
Чому ж сьогодні з вечора до рання
Віршем невправним мучаю папір?!.
Зима у Львові – це казковий світ.
Тобі пасує кожен дотик снігу!
Вузеньких вулиць дивний краєвид!
У глиб століть врізаєшся з розбігу…
У роті тане львівський шоколад,
І серце тане як сніжинки в пальцях.
Хто може повернути час назад?
Але життя не хоче повертаться…
Фантомний біль
Чорна пустка на місці душі –
Десь у грудях, праворуч від серця.
Чорний попіл змивають дощі
Зі стареньких, поношених берців…
Сірий дим від цигарки в пітьму,
Сірий птах десь цвірінькнув у небі.
Хай Життя усміхнеться тому,
Хто готовий на все за потреби!..
Сивий вечір пішов на спочин.
Сивий чуб і обличчя у зморшках,
Автомат – вірний друг – на плечі,
А у пальцях синіє волошка.
От цвіркун заспівав на кущі,
Під кущем миші звили кубельце…
Скоро бій. І болить на дощі
Чорна пустка праворуч від серця…