Софія Пилипіна Левицька: до 145-річчя від дня народження української художниці

Софія Пилипіна Левицька

9.03.1874—20.09.1937

українська художниця-емігрантка; працювала в Парижі. Відома своїм живописом і графікою в стилях кубізму і постімпресіонізму з впливом народного українського мистецтва.

Софія Пилипіна Левицька народилася на Поділлі у багатій українській поміщицькій родині. Батько її був освіченою людиною, приятелював з В. Антоновичем, Т. Рильським, П. Житецьким, активно цікавився громадською і культурною роботою. Брат Софії – Модест Левицький, лікар і письменник, згодом став головою української дипломатичної місії в Греції та лектором української Господарської Академії в Подєбрадах.

Дитячий інтерес і тяга до малювання привели Софію до школи Казановського в Житомирі. Навчання давалося їй легко, молода вихованка користувалася успіхом. Завдяки педагогам школи у Софії  з’явилося бажання стати художницею.

Але коли Софії заледве виповнилося 19 років,  її видали заміж за лікаря Маниловського. Подружнє життя було важким: чоловік пив, у дочки, яка незабаром народилася, спостерігалися розумові відхилення. Не витримавши знущань та прикрощів від чоловіка, Софія з малолітньою дитиною повертається в батьківський дім, просить батьків доглядати за дитиною, а сама їде до Києва, де відвідує художню студію Сергія Світославського. За його порадою, після довгих вагань і дозволу батьків, наприкінці 1905 року вона відправляється навчатися малюванню до Парижа.

Доля Софії тісно переплелася із французьким культурним світом. Вона записується до школи Еколь де Боз-ар. Її успіхи в навчанні були настільки значними, що вже через рік її допускають робити копії з картин у Луврі. У цей період її захоплюють твори Делакруа, Фрагонара і Пуї де Шаваня. Під час навчання Софія познайомилася з художником початківцем Жаном Маршаном, приязні стосунки з яким переросли в кохання і спільне життя впродовж подальших двадцяти років.

Софія Левицька жила не тільки одним живописом, її цікавила музика, поезія, література, вона привертала до себе творчих людей. Жила вона  в колишній майстерні Огюста Ренуара, де, як доброзичлива і весела господиня, влаштовувала домашні вечірки, на які запрошувала багатьох художників, письменників, поетів, критиків, діячів культури. Її будинок стає своєрідним творчим салоном, де щочетверга збиралось багато паризьких знаменитостей.

Перші спроби самостійної участі Софії у виставках звертають на себе увагу критиків, які відзначили оригінальність робіт Левицької та виняткове почуття смаку: “Вона полонила всіх незвичайним своєю чарівністю і хвилювала розумінням природи”.

Її творчість “розквітла” в декоративних композиціях. Натхнення і теми сюжетів картин давали численні поїздки по Франції і тісні відносини з елітою того часу, чиї імена сьогодні шанують у всьому світі: Аполлінером, Анрі Матиссом, Полем Валері …

Мисткиня багато малювала, переважно великі за обсягом картини і виставляла їх у паризьких салонах: Салоні Незалежних та Осінньому салоні. Картину “Збирання яблук” відзначили члени виставкового комітету Осіннього салону, і від 1910 року вона стала постійним його членом. Її твори знаходять схвальні відгуки, зокрема критик і прихильник модерного мистецтва, французький поет Гійом Аполінер дуже позитивно оцінив її “Білого однорога у райському саду”.

У той же час Левицька підтримувала дружні стосунки з українськими земляками. Всесвітньо відомий скульптор Олександр Архипенко – частий гість в її будинку. Свого часу він, як і Софія, навчався в художній школі Сергія Світославського. На виставці кубістів у 1912 року їхні роботи були представлені поряд.

У 1913 році Софія Левицька організовує свою першу персональну виставку в галереї Б. Вайль. У передмові до католгу цієї імпрези Шарль Мальпель писав: “З творів Соні Левицької пробивається дуже тонка поезія, яка виходить із спокійного мистецтва. А все ж таки цього митця вважають за одного з найбільш сміливих під сучасну пору… Мистецтво пані Левицької є дуже гарне й дуже безпосереднє”.

Першу світову війну художниця перебувала в Парижі, не покидаючи занять мистецтвом.

З 1910 року Софія ілюструє прозу і вірші. Разом з Анрі Матиссом художниця співпрацює з популярним столичним журналом Montjoie. У Паризькому літературно-художньому журналі L-ELAN Левицька ілюструє вірші самого Гійома Аполлінера.

Більш того, очевидно під її впливом поет пише твір за українськими мотивами “Відповідь запорізьких козаків турецькому султану”, вдало поєднуючи яскравий український гумор з французькими жартами. Відчувши впевненість, художниця ілюструє “Вечори на хуторі біля Диканьки” Миколи Гоголя, які разом з поетом Роже Алляром переводить на французьку. Книжка, щоправда, вийшла у світ аж у 1921 році і нині становить бібліографічну рідкість. 

У 1919 році художниця створила лінорит “Визволення України”, де козак, поборовши двоголового орла, атакує білого. Про події в Україні її інформував брат Модест.

Скромна в побуті, невибаглива, з власною життєвою трагедією, Софія Пилипівна Левицька стала справжньою перлиною в культурному житті Парижа першої половини ХХ століття. Кращі художні галереї Франції змагалися за можливість експонувати і продавати її твори.

Відомий в ті часи поет, видавець книг по живопису, колекціонер Роджер Аллард говорив про Софію: “Талант її підкорив Париж. Цей факт не потрібно доводити”.

До середини 20-х років щоліта Левицька виїжджала на південь Франції, де малювала провансальські пейзажі і портрети. Поруч з живописом чимало уваги присвячує графіці. Самобутній графічний модерн Софії Левицької у Франції був тісно пов’язаний з традиціями українського народного мистецтва.

Художником Софія Левицька була різнобічним, малювала портрети (саме вони гарантували їй деякі заробітки), пейзажі, декоративні проекти для тканин і килимів, макети для ліонських фабрик шовку. Улюбленими кольорами були зелений, охра і блакитний. Але особливої ​​майстерності вона досягла в гравюрі на дереві, що засвідчив гоголівський цикл, а також ілюстрації до «Історії святого Людовіка» Жана де Жуанвіля, які своєю досконалістю і філігранністю виконання, вишуканим стилем нагадують старовинні гравюри.

Критики відзначили вроджений дар художниці до елегантної стилізації, який особливо оригінально був використаний при оформленні поеми Поля Валері «Ле СЕРПАН». Блискуче бібліофільське видання накладом всього 250 примірників побачило світ в 1925 році і викликало захват цінителів і самого автора: «Не можемо собі уявити нічого більш співзвучного твору, ніщо не може більш дискретно підкреслити його ідею, як ці декоративні помисли – такі довільні і в той же час такі точні. Схиляю голову перед винятковим талантом пані Соні Левицької ». А в листі до Еміля Верхарна Валері писав про неї: «Я щасливий, що мав можливість зустріти людину найвищої якості».

Винятковість таланту нашої співвітчизниці підтвердили і ілюстрації до люкс-виданню «Ле Жардін» Годфруа де Люша, до «Альман де Кокань», оформлення «Ревю мюзікаль», «Трезор де ля бібліотек», афіші до Осінньому Салону.

У 1932 році роботи Софії Левицької експонуються на виставках української графіки в Берліні та Празі, а також на виставці сучасної графіки у Львові …

Як художниця Софія Левицька має перед Україною незаперечну заслугу: вона зацікавила українцями багатьох діячів культури у Франції.

Після революції київська рідня виявилася не в змозі утримувати розумово відсталу доньку Софії – Ольгу, і її відправили до матері. Софія Левицька намагалася лікувати дочку, водила її по професорам, але марно. Маршан не витримав присутності хворої дівчини і кинув Софію, з якою прожив до того близько 20 років – ці проблеми були йому не потрібні.

Згодом під впливом цих особистих трагедій у Софії Левицької розвинулося важке психічне захворювання, яке почало свій руйнівний незворотний шлях …

Нервове виснаження і психічна хвороба вбили художницю в 1937 році. Похована Софія Левицька в Парижі.

“Важливо не те, чи довго, а чи правильно ти прожив”, – говорив в давнину філософ Сенека. Софія Левицька довела це, почавши свій мистецький шлях в Житомирі, і завершивши його в вічності.

Смерть Софії зворушила її французьких приятелів. Один з них, поет Еміль Бернар навіть написав вірш на її смерть, в якому є рядок: «Вона була такою рідкістю на землі». Французи вирішили впорядкувати її творчу спадщину і заради цього навіть створили товариство «Друзі Софії Левицької», до якого увійшло чимало відомих французьких художників. У планах товариства були наміри влаштувати посмертну виставку, видати монографію, роздрукувати ще не оприлюднені гравюри. В травні-червні 1938 року в галереї Самбоне відбулася виставка творів Софії, на якій були представлені невеликі полотна та акварелі, які представляли спогади художниці про Україну: квіти, селян, танці та портрети … Всі інші наміри обірвала Друга світова війна.

Проте, її ім’я назавжди увійшло в історію французької графіки XX століття. В українських музеях і приватних колекціях творів художниці майже немає, у Франції збереглися лише поодинокі графічні і масляні твори Софії Левицької. Друкованих матеріалів, досліджень і спогадів про неї, крім згадок в сучасній їй французькій пресі також дуже мало …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *