Василь Андрійович Лісняк
30.01.1908 – 11.11.1963
Народився Василь Андрійович Лісняк в селі Вербовому Пологівського району Запорізької області у селянській сім’ї.
Батьки Марія Самсонівна і Андрій Созонтович
Коли працював у полі, не міг не відчути дихання рідної природи, мелодій степу, чистої блакиті неба. Бажання пізнати світ викликало жагу до самоосвіти. Оскільки батько співав в церковному хорі, Василь також вмів і любив співати, захоплювався малюванням, писав вірші.
Маючи неабиякий художній талант, сільський хлопець зміг закінчити робітничий факультет і вступити до Київського художнього інституту.
Перший вірш В.Лісняка з’явився у 1933 році в журналі “Глобус”. У вірші “Ранок” оспівується рідний степ, хлібороби, мелодія зерна… Ці теми згодом стануть головними, наскрізними в творчості поета.
1934 р.
У 1933-му році батько поета, Андрій Созонтович Лісняк, втратив роботу і Василь був змушений покинути улюблене заняття і працювати разом із батьком: і у колгоспі, і у сільському клубі. Згадкою про художній інститут став альбом дружніх шаржів, зроблених рукою Василя на своїх товаришів по робітничому факультету. Сьогодні цей альбом перебуває на зберіганні в Запорізькому обласному архіві.
Паралельно з малюванням Василь любив писати вірші: про запорізький степ, про рідну землю, про своє село, бо «…найкраща на світі краса – вічно юна земля і людина».
З М.Гайдабурою
Підтримував Василя і надихав у творчості його односелець – письменник Михайло Гайдабура, колишній коваль, студент Київського художнього інституту, учитель у школі, згодом – член Спілки письменників України . Саме він розбудив в юнака потяг до самоосвіти і поетичного слова, підтримував всі його починання.
З 1933 року Василь Лісняк почав працювати у Пологівській районній газеті «Колективні лани». Вірші поета все частіше й частіше з’являлися в тому ж “Глобусі”, а також у журналах “Всесвіт”, “Зоря”, “Радянська література” та ін. Вони дихали закоханістю поета в запорізький степ, в його чари і щедроти, мелодії і запахи. Виходять збірки «Степові пісні», «Люблю село», «Уміння жити».
У 1937 році – аби бути ближче до друга – переходить працювати у районну газету Гуляйполя.
Навчання Лісняка у місцевому педагогічному технікумі переривається війною: і Василь, і Михайло йдуть добровольцями на фронт. Захищаючи Севастополь від німецько-фашистської навали, Михайло загинув у січні 1942 року. Уроки прози свого друга Василь не забув: він стане автором книжки сільських картин «Уміння жити», нарису «Дорідні зерна», низки прозових етюдів та фрагментів повісті «Земля-матінка». Окрему художню повість про велике кохання двох людей складають фронтові листи-трикутники до дорогої дружини. Фронтові листи, які згодом будуть надруковані в третьому номері альманаху “Хортиця” (1994 р.) під загальною назвою “Надія квітне маком степовим…”, сприймаються як своєрідна поема в листах на тему “Поет на війні”.
Важке поранення в бою на Харківщині привело його до шпиталю. Після шпиталю служив писарем у військових частинах в Астрахані та Сталінграді, а з 1943 року – топообчислювачем в артилерійському полку. З червня 1944 року працює в редакції дивізійної газети 1-го Українського фронту “За Родину”. Свої враження, мрії, думки Василь переносить у віршованій формі на папір.
Василь Андрійович 2 березня 1944 року звітує дружині, що усі свої воєнні вірші об’єднав у збірку під назвою «Рокотання бандур». Епіграфом до збірки стали слова Павла Тичини: «У моїм серці і бурі, і грози, й рокотання – ридання бандур…»
«Фронтова лірика і листи В. Лісняка – це немовби точна кардіограма любові й ненависті нашого воїна-визволителя, який за пасмами диму бачив схід хліборобського сонця, за гуркотом бою чув дзвін зерна, що сиплеться в ріллю, за лавами осоружних чужинців уявляв вільною не лише рідну Україну-неньку, але й Німеччину, якій він поверне Шіллера й Гете, а вже коли й думав помирати, то лише “орючи на ниві або ж ладнаючи граблі”. Вірші, написані поетом на війні, а також його листи (вони схожі на схвильований коментар до віршів) не можуть не бентежити читача, їх важко аналізувати, бо це насамперед – згустки віри, надії, любові й туги. Особливо відчутна в поезії В. Лісняка трагічна нота: до великого, всенародного горя додавалося й особисте горе поета – він тривалий час не мав вістей од сім’ї, був певен, що вона загинула (до речі, й сім’я вважала його загиблим)», – писав про поета і його творчість Петро Ребро.
З Павлом Тичиною Василь познайомився ще до війни, і теплі стосунки між обома поетами тривали впродовж трьох десятиліть. Початківець Василь на все життя запам’ятав поради метра: «Для свого таланту не шкодуйте нічого: ні грошей, ні часу, збагачуйте себе знаннями повсякденно. Беріть знання комплексно, у взаємозв’язку всіх видів мистецтва і науки. По-філософському дивіться на те, друкуєтесь ви, чи не друкуєтесь – поет вимірюється не кількістю надрукованого. Крім літератури, вивчайте музику, живопис, архітектуру».
Коли Василь Лісняк перебував на фронті, Павло Тичина підтримував молоду людину своїми листами та дружніми порадами. Як свідчать щоденникові записи Павла Григоровича, тільки 1942 року він надіслав на фронт особисто Лісняку десятки листів і бандеролей з творами Шевченка, Франка, Довженка, з газетами та журналами. І поему П. Тичини «Похорон друга» з щойно визволеного Києва одним з перших отримав Лісняк.
24 липня 1944 року Лісняк ділиться з дружиною приємною новиною: «Мене прийнято до Спілки радянських письменників України. Причому прийнято без заяви. Повідомив мені про це Михайло Стельмах».
“Може, доведеться ще й полягти на полі бою, – пише В.Лісняк в листі товаришеві і ровесникові поетові Олексі Ющенку. – Одне тільки ми знаємо, твердо й непохитно віримо: ворог не житиме!” А ось іще лист: “Що б не сталось із кожним із нас зокрема, а нашій Вітчизні, Україні – жити”.
Воєнні дороги Василя Лісняка пройшли через Краків, Домбровський вугільний басейн,
Бреслау. На грудях рясніли нагороди – орден Червоної Зірки, медаль «За перемогу над Німеччиною».
Нарешті настав довгоочікуваний мир, за який заплачено неймовірно високу ціну.
Для поета, який “із війни вернувся (а війна – не мати)”, гомін праці на рідному полі звучав найвищою поезією. Не випадково перша книжка віршів В. Лісняка “Степові пісні”, яка вийшла 1949 року під редакцією П.Тичини, починалася словами:
Гей, натхнення!
На труд поспішай,
Як спішать хлібороби у поле.
З 1952 року розпочинається запорізький період у житті поета. Образ натхненного хлібороба проходить через всю першу книжку, а точніше кажучи – через всю творчість В. Лісняка. Ліричний герой, як і поет, безмежно закоханий у степ і село. Не випадково книжки, що вийшли слідом за “Степовими піснями”, мали назви “Люблю село”, “Широкі простори”, “Краса людська”…
Василь Лісняк очолив відділ листів газети «Червоне Запоріжжя» (зараз – «Запорізька 
правда»), продовжував своє навчання, займався самоосвітою, відкривав молоді поетичні таланти, багато писав, брав активну участь в роботі літературного об’єднання.
Творчий доробок Василя Лісняка порівняно невеликий – це п’ять поетичних збірок, з яких одна – “Зоряний світанок” – побачила світ уже після смерті поета (11 листопада 1963 р.). Крім поетичних збірок, перу Лісняка належать книжка сільських картин “Уміння жити”, нарис “Дорідні зерна”, виданий окремою брошурою, низка прозових етюдів та фрагменти повісті “Земля-матінка”.
Василь Лісняк сказав своє слово в українській поезії: в шеститомнику української поетичної антології знайшлося місце й для нього. …Якось в одному з віршів поет висловив мрію:
|
Хлібороби на святі врожаю Нині в Запоріжжі працює бібліотека імені Василя Лісняка. У Пологах діє районне літоб’єднання його імені. Ім’я поета носить обласна літературна премія. Її лауреатами стали вже близько десяти письменників – М. Ласков, В. Ликов, М. Лиходід (посмертно), Г. Лютий, О. Огульчанський, В. Чубенко та ін.
І тоді й через тисячу літ Список літератури: Лісняк, В.А. Вибране: поезії, проза, публіцистика, критика; фронтові листи, пісні, фотодокументи / Василь Лісняк. – Запоріжжя: Дніпровський металург, 2008. – 332 с. |
“Борозна”