Василь Іванович Голобородько: до75-річчя від дня народження українського письменника, поета

Василь Іванович Голобородько

Нар. 07.04.1945

7 квітня день народження відзначив відомий український письменник, член Національної спілки письменників України, Асоціації українських письменників, автор багатьох поетичних збірок, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка, премій ім. В. Симоненка та М. Трублаїні Василь Голобородько.

Василь Іванович народився в 1945 році в селі Адріанополі на Луганщині.

На питання журналістів щодо дитинства Василь Іванович розповідав:

«І в підручниках для школярів так і написано для учнів п’ятого класу – працював на шахті, в радгоспі, пас корів... Батьки тримали корову завжди... Окрім цього, я щось читав, навчався, працював на шахті, писав вірші».

До власної творчості Голобородько спочатку ставився доволі несерйозно, а починалося все з двох вирваних аркушів, що перетворювалися на газету, яку поет разом із однолітками наповнювали текстом.

«Вона називалась “Турист»”, в якій я за зразком справжніх газет робив різні матеріали. Додавав свої малюнки. Якщо в газеті “Зірка”, яку мені рідні тоді передплачували, бачив, що там і вірші є, то мені теж треба було у свою вірші подати. І я писав вірші. Це був десь клас шостий. Робив цю газету для своїх же однолітків. В одному примірнику. Проіснувала наша газета десь до 10-го видання».

Спочатку орієнтувався у своїх текстах автор зовсім не на зміст  набагато більше його цікавила саме форма. Тобто не те, про що написати, а як це написати.

«Для мене важливо було написати не про щось, – підняти тематику, яка на той час була заборонена або якось по-іншому її подати, – а як написати. Орієнтація була суто на вираження цього матеріалу. І, мені здається, якраз у цьому полягає суть художнього твору»,  – згодом розповідав про свою творчість Василь Іванович .

Вірші Василь розпочав друкувати у 1963 році, коли в республіканській пресі з’явилося кілька добірок віршів. Вже перші журнальні публікації (1963–1965) молодого поета з Луганщини привернули до себе увагу незвичайним баченням буденних речей, що поставали як дивний, чарівний світ.

Розмірковуючи над тим, хто з авторів вплинув на його власну творчість, Василь Іванович, насамперед, виділяє Єсеніна та Тичину. Причому у творчості останнього письменник цікавився зовсім не переліком творів зі шкільної програми.

«У нього є й інші вірші: цикл “Пастелі”, “Енгармонійне”. Потім – його дві казки: “Телесик” і “Червона шапочка”. Також мав вплив на мене Єсенін, його ранній період творчості, не хуліганський, його образність. Навіть угруповування таке було – імажиністи. Звернення Єсеніна до російського фольклору: під його впливом я звернувся до свого фольклору. Нічого ж не береться нізвідки – ми всі впливаємо один на одного. А ті, хто про впливи не говорять, блефують: не все закладається генами. Має бути якийсь етап наслідування. Також я вчився на віршах Вінграновського, Павла Мовчана».

У поезії «раннього» Голобородька ніби оживає світ прадавніх анімістичних уявлень про природу — світ далекого «наївного» предка або довірливої дитини, заселений дивними істотами, наповнений чарівними звуками, кольорами, пригодами; світ української народної, язичницької ще, демонології, – казки, загадки, колядки, – але цей світ постає не в літературних ремінісценціях і не як «тіні забутих предків», а як органічна реакція поетичної душі на цілком сучасну навколишню дійсність, як дивовижний спосіб її переживання. Всі «неживі» предмети у Голобородька оживають і поводяться як добрі й милі істоти, як цікаві й пустотливі діти. І цими гомінливими, вражливими, всюдисущими і думаючими речами-істотами густо виповнений поетичний світ письменника.

Вчився Василь Голобородько на українському відділенні філологічного факультету Київського університету, в Донецькому педагогічноиу інституті, звідки на початку 1967 року він був відрахований за наказом ректора з формулюванням: «за дії, несумісні зі званням радянського студента». Ці дії полягали в тому, що Голобородько поширював у Донецькому університеті серед студентів роботу Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація».

Письменник познайомився зі Стусом, коли той навчався в аспірантурі Інституту літератури та шукав земляків. Згодом Василь Семенович Стус напише про свого тезку, що «з наймолодших сучасників найбільше ціную Голобородька». Їх знайомство сталося на одному з вечорів  у Спілці письменників.

Два Василі багато листувалися, однак спілкування обірвалося, коли Стуса засудили. Голобородько зізнається: писати було страшно. Лише згодом автор дізнався, що листа до Стуса було відправити набагато легше, ніж від нього – на волю.

Влітку 1967 року Василь Голобородько   знов спробував отримати вищу освіту, тепер –  в Літературному інституті в Москві, але, попри те, що успішно пройшов творчий конкурс, до вступних іспитів Голобородька не допустили. Він розповідав про цю спробу: «Як відрахували мене, думаю – надурю КДБ. Не прописуюся, не стаю на військовий облік, їду в Москву поступати у Літінститут. Заходжу на іспит, там – комісія. І одразу: ага, в паспорті не прописаний, на обліку нема. Я все зрозумів, забрав документи – і додому. Знаю, що попереду армія – будівельні загони у Владивостоці. А в цей час у видавництві готова до друку лежить моя книжка. Об’єкт дозрів для КДБ на 100 %. Викликають і пропонують співпрацю. Відмовився.» На питання, чи не шкодує, що не став стукачем, Голобородько пояснює: були люди, які його від цього стримали: «Мене стримало знайомство із Дзюбою, Світличним, Стусом, Сверстюком. Святі, справжні люди. Якби не знав їх, то погодився б».

Перша поетична книжка «Летюче віконце», яка готувалася до друку в одному з київських видавництв, була знищена вже набраною для друку через незгоду автора співробітничати з органами державної безпеки.

У 1968–1970 роках Василь Голобородько перебував на військовій службі в будівельних загонах на Далекому Сході. Після того він працював на шахті та в радгоспі в рідному селі.

«У мене чотири роки підземного стажу, тож і я маю кілька віршів про Донбас, про шахти, але там немає оспівування каторжної, страшної праці шахтарів».

Шлях Голобородька до визнання не був простим. Від 1969 і аж до 1986 р. твори Голобородька не друкували в Україні. Та зараз автор воліє про це не говорити.

«Мене не друкували майже 20 років, я пройшов певний шлях випробувань у літературному житті. Поза друком, славою, гонорарами і повагою вдячних читачів. В інтерв’ю, біографії довгий час писав і розказував про те, як мене переслідували, відраховували, як я страждав… А тоді зрозумів, що не можна цього робити: люди люблять успішних людей. А у мене життя склалося по-іншому трохи».

У 1970 році у США (Балтимор) у видавництві «Смолоскип» була надрукована збірка віршів «Летюче віконце». Таке явище було нонсенсом у тогочасній радянській дійсності: раз друкують за кордоном – значить ворог…

У 1983 році в Югославії була видана антологія світової поезії, яка мала назву «Від Рабіндраната Тагора до Василя Голобородька». Збірка знайомила читачів Європи з предтечами поезії XX століття – По, Геббелем Уїтменом, Фетом, Бодлером, Норвідом, Малларме, Верлениом, Хопкінсом, Лотреамоном, Рембо, Лафаргом, також із творами поетів ХХ-го століття «від Рабіндраната Тагора до Василя Голобородька».

В Україні перша збірка поезій «Зелен день» була надрукована в київському видавництві у 1988 році. За неї автора відзначено літературною премією ім. Василя Симоненка НСПУ, якою відзначаються автори за успішну першу збірку поезій.

Того ж 1988 року Голобородька прийняли до Спілки письменників України. У жовтні 1991-го він брав участь в міжнародному фестивалі авторів, який відбувся в Торонто (Канада).

У 1990 році вийшла друком збірка «Ікар на метеликових крилах», у 1992 – збірка «Калина об Різдві». За ці дві збірки 1994 року поета було відзначено Національною премією України імені Тараса Шевченка.

Наступна поетична книжка під назвою «Слова у вишиваних сорочках» вийшла друком у 1999 році .

 2001 року Голобородько здобув вищу освіту в Луганському державному педагогічному університеті ім. Т. Шевченка.

Окрім написання власних текстів, Василь Голобородько вже багато років займається дослідженням українських казок. Поет зізнається: про казки може говорити довго і багато, а у майбутньому мріє презентувати дійсно глобальну наукову працю.

«Я знайшов їхні тексти, описав їх, завів собі покажчик казок. Ще багато розшукую казок з усіх етнічних територій України: зараз, наприклад, читаю на бачванському діалекті, інколи й польською мовою».

В останні роки Василь Голобородько опублікував також кілька розвідок на теми українського фольклору, зокрема «Міфопоетична трансформація українського обряду сватання в українських народних казках» (2002) та інші. У 2010 році видавництвом «Грані-Т» видана збірка дитячих поезій «Віршів повна рукавичка».

Василь Голобородько не має сумнівів: жодного мистецтва поза політикою не існує. «Якби існував ідеальний світ, то на ці проблеми митець не звертав би уваги, а займався б вирішенням лише художніх питань. Власне, з самого початку, ще коли я навчався, якоюсь мірою я все одно був утягнутий у процес критики тогочасного суспільства».

Однак тепер автор намагається фокусуватися саме на художніх проблемах, поступово залишаючи осторонь проблеми соціальні. Та й можливість для цього є: з часів незалежності, за словами поета, певні питання стало можливо вирішувати чи обговорювати в інших жанрах.

«З’явилася вільна публіцистика, і можна все це висловлювати. У той час, коли я починав, це можливо було тільки у віршах. Навіть у прозових творах це було складно, бо вірші більш мобільні з огляду на швидкість поширення. Тоді ж існував самвидав, а прозу в самвидаві поширювати практично неможливо».

Останні поетичні збірки Голобородька засвідчили, що він зберіг колишню світлість і безпосередність переживання, глибину вразливості та легкість уяви, але поєднав їх із змужнілістю, ширшим баченням світу й наполегливішою громадянськістю. Як і раніше, в його поезії панує відчуття доброти людського призначення, хоч життя і додало гіркоти чи, може, добросердої сумовитості та великодушної іронії, які рятують від песимізму.

Світ поезій Василя Голобородька змушує нас звернутися до себе, до своєї історії, вимагає бути уважними до того, що відбувається навколо, що чекає нас завтра.

Проживав Василь Голобородько у Адріанополі, а близько 2004 року покинув хату в селі і перебрався до Луганська, де мав квартиру. Через бойові дії на Сході України в 2014-му письменник залишив Луганськ і став вимушеним переселенцем. Від середини липня тимчасово проживає в Будинку творчості письменників в Ірпені. Все, що у нього є, – маленька кімнатка без кухні, де стоїть диван, письмовий стіл та книжкова шафа. На столі – старенький комп’ютер, цього Голобородько досить для роботи.

Поза тим, поет зізнається: він не проти повернутися до Луганська, коли настане мир. Виїжджаючи звідти, автор прихопив із собою лише папку з віршами: думав, що все закінчиться набагато швидше.

«Коли все нормалізується, я повернувся б. Бібліотека моя мене задовольняє, інтернет є, спілкування чи театрів я не потребую. <…> Я вважав, що це недовго протриває, схопив одну папку з незакінченими віршами і поїхав. Думав, усе швидко закінчиться ».

Проте, Голобородько наголошує: ділити країну на схід та захід і тим паче говорити про їхню принципову різність не варто : «Я проти такого поділу і увесь час говорю, що Україна давно одна».

Окремі твори поета перекладено на польську, французьку, німецьку, англійську, румунську, хорватську, сербську, португальську, іспанську, естонську, латвійську, литовську, шведську, російську мови. Переклади репрезентують творчість поета у зарубіжних антологіях та часописах. Окремими виданнями вірші у перекладах іноземними мовами з’являлися: португальською у Бразилії 1991, англійською в Канаді 1991, польською в Польщі 1995.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *