Василь Миколайович Верховинець
05.01.1880 — 11.04.1938
Майбутній перший теоретик українського народного танцю, український композитор, диригент, балетмейстер, хореограф, музикознавець і етнограф Василь Миколайович Верховинець (справжнє прізвище Костів; 1880-1938) народився в с. Мізунь (нині Старий Мізунь Івано-Франківської області) в родині селянина-бідняка.
У 12 років він закінчив сільську школу і поїхав вчитися до бурси при Ставропігійському інституті у Львові, де готували слухачів для духовної та учительської семінарії.
У 1899 році Василь, закінчивши учительську семінарію в Самборі з дипломом «Городського народного вчителя», починає педагогічну діяльність на посаді викладача співів у народних школах села Бережниця, а потім в Угринові, Калуського повіту, де виявляє себе як неабиякий хормейстер і актор. Василь Миколайович мав непоганий, поставлений голос — лірично-драматичний тенор.
Потім Василь Миколайович навчався у Краківській консерваторії, закінчив Музично-драматичну школу ім. М. Лисенка у Києві. Його практична, виконавська і теоретична діяльність розгорталася під знаком естетичного осмислення прадавніх пластів культури українського народу, народного характеру і психології.
Перейшовши в «Російсько-народний театр», він виступав на сцені з провідними партіями в музичних постановках. У 1899-1906 рр. Василь Миколайович працював у театрі товариства«Руська бесіда».
Євдокія Іванівна Доля
У 1906 році український актор і режисер Микола Карпович Садовський організував театр і запросив для роботи в ньому як видатних майстрів старшого покоління, так і аматорів, серед яких був і Василь Миколайович, якому довелося переїхати з Галичини до Києва, хоча до 1924 він був австро-угорським підданим. Псевдонім Верховинець Василь Костів одержав від Садовського. У 1907 році в трупу Садовського серед інших акторів була запрошена Євдокія Іванівна Доля (1885-1988, народилася в Полтаві в сім’ї диригента) – майбутня дружина Верховинця, прекрасна актриса, яка виконувала ролі травесті.
У театрі Садовського Верховинець працює над створенням сценічних образів. Киян чарували його тенор і майстерна гра в ролях Петра («Наталка Полтавка» М. Лисенка), Андрія («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Левка («Майська ніч» М. Лисенка), Йонтека («Галька» Монюшка), Вашека («Продана наречена» Б. Сметани), Андрія («Катерина» М. Аркаса).
У ролі Левка у виставі «Майська ніч»
Згодом Василь Миколайович перейшов на хормейстерскую і диригентську роботу. Одночасно він з успіхом закінчив теоретичний клас школи М.В.Лисенка під керівництвом професора Г. Л. Любомирського. Деякий час він працював разом з хормейстером-диригентом А. А. Кошицем. Їм було написано велику кількість хорів, революційних маршів та романсів на слова Лесі Українки, І. Франка, О. Олеся, М. Рильського, П. Тичини та інших українських поетів.
Робота в театрi Садовського (1906-1919) дала змогу також виявити великий iнтерес Василя i до етнографiчних та фольклористичних пошукiв. Пiд час численних гастролей по Українi молодий хормейстер глибоко вивчає побут i творчiсть українського народу. Його захоплення дало можливiсть зiбрати багатий етнографiчний матерiал, який став базою всiєї теоретичної i практичної дiяльностi митця. Він багато часу досліджував українські народні танці, проводив етнографічні дослідження, записував традиційні танці та танцювальні кроки в українських селах, ним записані танці «Роман» і «Гопак», «Василиха», «Шевчик», «Рибка».
Василь Миколайович Верховинець досяг великих успіхів у справі хореографії. 23 листопада 1910 року в театрі Садовського відбулася прем’єра комічної опери Лисенка «Енеїда». Особливо цікавими були веснянки карфагенянок і гопак на Олімпі в постановці Верховинця. Цікавим був танець молоді біля корчми, поставлене ним же для драми І. Франка «Украдене щастя» (прем’єра 7 березня 1912). Винахідливо скомпоновані і поставлені Василем Миколайович обрядові «хори веснянок» в п’єсі «Маруся Богуславка» мали винятковий успіх у глядачів.
Навесні 1915 року Верховинець вийшов з трупи Садовського і перейшов до театру під керівництвом І. А. Мар’яненка. У цьому колективі був хормейстером-диригентом і хореографом, у 1918 році очолив Український національний хор в Полтаві.
Для дальшого розвитку національної хореографії Верховинець пише книгу «Теорія українського народного танцю» (1919). Це було перше в Україні ґрунтовне дослідження характеру і принципу побудови української народної хореографії, дослідження, яке мало на меті створення на народній основі національного фахового балету. «Теорія українського народного танцю» витримала 5 перевидань. У 1923 році публікується ще одна праця Верховинця — збірка дитячих ігор з піснями «Весняночка», в якій викладається методологія роботи з дітьми.
У 1919-1920 роках Василь Верховинець викладав у Музично-драматичному інституті ім. М. В. Лисенка. У 1920–1932 рр. керував кафедрою мистецтвознавства Полтавського інституту народної освіти, хоровою студією ім. Стеценка при Музичному товаристві ім. Леонтовича (Київ), 1927–1928 рр. — був керівником хору Харківського драматичного театру.
1930 року Харківський оперний театр здійснив постановку першого українського балетного спектаклю «Пан Каньовський» (муз. М. Вериківського та Ю. Ткаченка). У цьому ж році Василь Миколайович у Полтаві створює «Жінхоранс» – жіночий колектив театралізованого співу. Ансамбль подавав пісню, супроводжуючи її ритмічними рухами, що відтворюють певний образ, підказаний змістом твору. Це був новий оригінальний жанр театралізованої пісні, який базувався на традиції українських пісень-діалогів, ігрових пісень, танців.
Український танцівник і хореограф Павло Вірський писав: «Здобутки створеного ним вокально-хореографічного ансамблю „Жінхоранс“ – це наша класика, це яскрава сторінка в історії української хореографії. Кращі традиції „Жінхорансу“ свято шанують усі танцювальні колективи України, в цих традиціях, зокрема, виховується і Державний заслужений ансамбль танцю Української РСР».
У 1933–1934 рр. на Одеській кіностудії український скульптор i кінорежисер Іван Кавалерідзе працював над картиною «Коліївщина», сюди було запрошено і Василя Миколайовича Верховинця, який керував хором, що знімався у цьому кінофільмі. Одночасно він також брав участь у зйомках фільму і як актор.
«Пам’ятайте, що за нашою чудовою піснею перше слово належить нашому народному танцю. Коли ми полюбимо сестру – пісню, то полюбимо і її брата – танець», – писав Верховинець.
У березні 1936 року український жіночий хоровий ансамбль під керівництвом Верховинця взяв участь в декаді українського мистецтва в Москві. За цей успішний виступ весь колектив ансамблю був премійований Раднаркомом СРСР, а Верховинця нагородили орденом «Знак Пошани».
У 1927 і 1932 рр. його двічі заарештовували у Полтаві по звинуваченню у приналежності до СВУ («Спiлка визволення України»), але за відсутністю доказів він був звільнений. СВУ була неіснуючою антирадянською організацією, вигаданою ОДПУ СРСР для судового процесу з дискредитації української наукової інтелігенції. З СВУ часів Першої світової війни ця організація ніяких зв’язків не мала — чекісти просто використовували стару назву.
23 грудня 1937 року його знову заарештували. Верховинець звинувачувався у злочинах, як активний учасник контрреволюційної націоналістичної організації. Після нещадних багатогодинних допитів Верховинець визнає себе винним і стверджує, що у 1919 році в Полтаві брав безпосередню участь в організації повстанського виступу проти Радянської влади. Слідчі не зупинялися ні перед чим, щоб довести неіснуючу вину допитуваного. Наголошувалось на тому, що Верховинець займався активною боротьбою проти Радянської влади протягом 20 років її існування. Василя Верховинця звинувачували у шпигунській діяльності на користь Польщі, у тому, що він нібито протягом 1928–1930 рр. відновив повстанську організацію у Полтаві і одночасно встановив зв’язок з активістами націоналістичної організації в Харкові. Серед інших репресованих у тій же справі були академік і віце-президент Української Академії Наук Сергій Єфремов, історики Михайло Слабченко, Йосип Гермайзе i Валентин Отамановський, член Української Центральної Ради Зіновій Моргуліс і інші найбільші діячі української науки і культури. У 1938 році Василь Миколайович був заарештований. Виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР 10 квітня 1938 року в місті Києві приговорила В. М. Верховинця до розстрілу. Вирок приведений у виконання у Києві 11 квітня 1938 року.
Євдокію Іванівну, дружину Василя Миколайовича, заслали в Казахстан, де вона пробула з 1938-го до 1944-го року. Повернулася на рідну Полтавщину, в обласну філармонію. Спочатку була декламатором, а потім очолила знову ансамбль і знову гастролювала аж до виходу на пенсію в 1959 році.
Лише через 19 років, 7 липня 1957 року Спілка композиторів України звернувся до військового прокурора з проханням реабілітації композитора. 25 квітня 1958 року Василя Верховинець був реабілітований Верховним судом СРСР.
У 1966 році на фасаді Полтавського педагогічного інституту встановлена меморіальна дошка Верховинцю. У 1988 році в рідному селі встановлена пам’ятна стела в його честь. У Полтаві, Києві та рідному селі ім’ям Верховинця названі вулиці. Обласні конкурси хореографічних мініатюр «Осінні фантазії» ім. Верховинця проводилися з ініціативи Херсонського обласного центру народної творчості. З 2003 року ці конкурси проводяться з назвою «Верховинця степовий колодязь».