Вероніка Олександрівна Черняхівська: до 125-річчя від дня народження української поетеси, перекладачки

Вероніка Олександрівна Черняхівська

25.04. 1900 – 22.09.1938

Українська поетеса і перекладачка Вероніка Черняхівська народилася у Києві. Родина й походження ніби зобов’язували її служити українському народу. Її дід — Михайло Старицький, культурний і громадський діяч, один із стовпів театру корифеїв. Мати — Людмила Старицька-Черняхівська, письменниця, авторка популярних історико-патріотичних п’єс. Батько — Олександр Черняхівський, лікар-гістолог, професор медицини, один із перших медиків у ВУАН. Тітки — актриса Марія Старицька і педагог Оксана Стешенко. Вероніці довелось бачити Миколу Лисенка, рідного брата своєї бабусі, Лесю Українку, Михайла Грушевського, Бориса Грінченка, Володимира Самійленка, Михайла Коцюбинського, Івана Франка: перед дитячими очима промайнув квіт української нації.

Черняхівські мешкали разом з численними родичами у великому будинку покійного діда по вулиці Маріїнсько-Благовіщенській у Києві. Змалку Вероніка Черняхівська захоплювалася літературою, іноземними мовами, музикою, театром, мріяла про сцену. Тоді вже вона  закінчила школу. В останній клас ходила в київську українську гімназію імені Кирило-Мефодіївського братства, де якраз секретарював у педраді Микола Зеров, вчилася добре і 1 червня 1918 року закінчила гімназію із золотою медаллю. Це вже була новітня школа із спільним навчанням дівчат і хлопців, тож дівчина, крім як пильно робити домашні завдання, розбивала серця і туманила голови. Вродлива Рона, як її звали рідні і друзі, обожнювала танці й романи. Її юність ніби забарвлена в рожеве. Оточена увагою і любов’ю, вона писала в щоденнику: “Я впевнена, зі мною нічого поганого в житті не станеться…” Навіть перші дні революції не розвіяли мрії: “Через 7 місяців я закінчую гімназію. Вирішила, що треба зразу взятися за розум і не марнувати час. Звичайно, все залежатиме од війни. Коли вона ще не скінчиться, то я першим ділом роблюся сестрою і прилаштуюся до серйозної роботи в якомусь лазареті… Але ж я маю надію, що війна скінчиться і тоді ось що я зроблю: улітку кудись обов’язково поїду — чи в Судак, чи в Сочі, ходитиму в білих сукнях, гратиму в теніс, купатимуся, гулятиму і взагалі постараюся провести час з толком і “вознаградіть себя за многія лишенія”. Восени вступлю до університету на філологічний факультет і візьму собі французьку й італійську мову. Паралельно з цим буду займатися практичною французькою і, коли зможу, англійською. Музику я теж підтримуватиму… Взагалі я сподіваюся, що моє життя складеться гарно, і це додає мені сил…” .

У день свого сімнадцятиріччя Роня познайомилася з Костем Велігорським. Ніжне і палке кохання між ними спалахнуло одразу, проте освідчення у почуттях Вероніка отримала у листі, який прийшов із фронту. Кость був офіцером, тому його зимою відправили на війну. Та після листа-зізнання дівчина не отримала жодних вісток. А 25 серпня 1918 року батько хлопця приніс сумну вість про те, що її коханий загинув ще 17 січня. Перше і таке трагічне кохання стало величезним потрясінням для ніжної душі Ро.

1920 року Вероніка вступила до Інституту зовнішніх зносин:  вчилася на юридичному факультеті, отримала вищу економічну освіту в Київському інституті народного господарства.  Хоча її козирем були і залишалися іноземні мови:  вивчала грецьку, німецьку, французьку і латинь.

Вероніка з матір’ю та Оленою Пчілкою

У 1920 році в альманасі “Гроно” був опублікований її вірш “17-й рік”. Вже тоді, в її перших творах, відображувались жахіття війни і революції, які тісно перепліталися із лірикою. Зболіле серце втраченого кохання виливалося рядками у поезії.

Вероніка була дуже вродливою, її руки добивалися багато залицяльників. У 1921 році вона взяла шлюб із членом Комуністичної партії Іваном Івлашенком. Проте перший шлюб виявився невдалим і в 1924-му  Рона розлучилася. Щоб відволіктися від сімейних негараздів, Черняхівська поринула у заглиблене вивчення мов, вирішила опанувати  і англійську, яку гімназії не вивчала, і зосередилася на перекладацькій справі. У 1923 році харківське видавництво “Книгоспілка” видало книгу французького романіста Альфонса Доде “Білі гвоздики”, яку адаптувала українською Вероніка.

Людмила Старицька-Черняхівська, Вероніка, Олександр Черняхівський

Батько Вероніки, Олександр Григорович, влаштував доньку в Народний комісаріат охорони здоров’я референтом-перекладачем.

У 1926 році Олександра Черняхівського відрядили до Іспанії, він узяв із собою Рону. По дорозі вони зупинилися в Берліні, де вона познайомилася з банківським службовцем Теодором Геккеном, а через два роки вони одружилися. У 1929 році Вероніка повернулася на Батьківщину, яка радо зустріла мандрівницю. З тієї поїздки Вероніка привезла не лише другого чоловіка, а й прекрасні вірші.

ЗЕМЛЕТРУС

(Уривок)

Це було в неймовірній Еспаньї,
Де земля — золота помаранча,
Там, де трави сліпучо-зелені
І де щічки сеньйор чорнооких
З-під мережаних чорних серпанків
Рожевіші за цвіт мигдаловий
Завдяки найдешевшим рум’янам.

Це було не в суворій Кастільї,
Не у сірім німім Ескор’ялі,
І не в жовтім каміннім Толедо,
Та й не в білих палацах Мадріда
Де реклама вогненна з’єдналась
З рибним смородом чорних заулків,
Не в гендлярській меткій Барселоні.

Це було на примруженім півдні,
По той бік снігової Сієрри,
Що хребтом своїм дужим і певним
Од північних вітрів захищає
Кучеряві долини оливків,
Темний пурпур розкритих гранатів
І стрункі свічечки — кипариси.

Там кололи бичків сухоребрих
Не в різницях і не на біфштекси,
Бо часник, та ще з перцем червоним,
Правив там, далебі, за м’ясиво,
А на власну утіху й для спорту
Королів там своїх шанували,
В бога вірили твердо і просто.

У шлюбі подружжя  проживе недовго, але через десять літ цей шлюб  виявиться фатальним для молодої жінки.

Переклади з англійської почали виходити у 27-му. Видавництво “Сяйво” опублікувало її версію рідною мовою роману Джека Лондона “Місячна долина”  (1927, перевидання – 1971), «Олівер Твіст» Чарльза Діккенса (1929, переклад чудовий, був перевиданий в 1963 і 1993 рр.). Виходить  перекладений роман «Прорість» ( «Жерміналь») Еміля Золя. Також Черняхівській належать переклади українською мовою творів Стендаля, Гі де Мопассана, поезій а також наукової медичної літератури.

Восени 1929-го її заарештували в зв’язку з процесом Спілки визволення України. У січні 1930 –го її  випустили: мати вмовила чекістів і замінила дочку під час процесу на лаві підсудних. Мати, яка вже мала 62 роки, стійко витримала низку принизливих допитів, 29 разів її викликали свідчити. Подружжя засудили до п’яти років ув’язнення і трьох років поразки у правах. Але згодом вироки замінили на умовні. На шість років батьків Вероніки фактично вислали до Сталіно (Донецька). З неї взяли підписку про невиїзд із Харкова. У цей період вона жила у своєї тітки.

Відтоді довелося пережити чимало тяжких годин.

За період слідства Вероніку виключили із профспілки. На роботу не брали, бо клеймо від процесу СВУ було тяжким тягарем. Це змусило повернутися до Києва. Зі спогадів її подруги Алли Грінченко відомо, що Вероніка у цей час займалася саморозвитком, багато читала іноземної літератури.

1936 року, здавалося б, знайшла особисте щастя — вийшла заміж за математика і астронома  Миколу Ганжу.

Останнім часов Вероніка  працювала в Народному комісаріаті охорони здоров’я, де перекладала документи, які надходили до міністерства іноземною мовою. Платили небагато – вистачало тільки на необхідне, та страшні часи ще були попереду.

У січні 1938-го Вероніку знову заарештовують. Цього разу звинувачують у шпигунстві на користь Німеччини. До того ж, жінці згадали її шлюб із німецьким підданим.

На допитах Вероніка Олександрівна рішуче відкидала всі звинувачення. Але марно.: “3-м Отделом НКВД УССР 9 января сего года была арестована, как подозреваемая в шпионской деятельности Черняховская-Ганжа Вероника Александровна, до ареста переводчица с иностранных языков при Наркомздраве. Следственными действиями установлено: Обвиняемая Черняховская-Ганжа является выходцем из украинской националистической семьи, которая, начиная с 1917 года, то есть с момента установления Советской власти, группируя вокруг себя украинскую националистическую молодежь, при этом распространяла контрреволюционные пораженческие слухи о гибели советской власти и реставрации капитализма…

Обвиняемая Черняховская-Ганжа, будучи недовольна существующим строем, в 1926 г. выезжала в Берлин, где пробыла до 1928 г., откуда возвратилась обратно в СССР и с того момента и по день ареста была связана с немецким консульством в г. Киеве, посещала квартиру немецкого консула, где собирались украинские националисты, и на этих сборищах обсуждались вопросы борьбы с Советской властью…”. Після “обвинительного заключения” матеріали направили на розгляд київської трійки. 21 вересня того ж року їх розглянули. Серед трагічних документів є витяг із протоколу того засідання, де окремою графою значиться: “Постановили: Расстрелять. Лично принадлежащее имущество конфисковать”.

І констатація (за текстом оригіналу): “Приговор Особой Тройки УНКВД Киевской области от 21/ІХ — 38г. (протокол № 252) над осужденной Черняховская-Ганжа Вероника Александровна к ВМН — РАССТРЕЛУ приведен в исполнение 22/ІХ.1938 г.”.

Проте від батьків Вероніки приховали жахливу правду: повідомили, що їхню доньку заслано до Сибіру. Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська, якій пішов 72-й рік, у тріскучі морози марно шукала дочку по сибірських режимних таборах. Батьки не надовго пережили свою Рону.

Про долю Вероніки Черняхівської  стало відомо у 1990 році, коли на запит Музею видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського та Михайла Старицького була видана довідка КГБ УРСР про її реабілітацію.

Трагічна доля Вероніки Черняхівської – представниці родини Старицьких-Лисенків, стала символом української інтелігенції молодшого покоління,  вихованого на традиціях української еліти, яка формувала національну культуру кінця ХІХ  –  початку ХХ століття.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *