З циклу “Нотатки фенолога”
Травень є травень. І ми неповторно живі,
Й наші сади мов ліси з непролазною тінню.
Скільки тепла подаровано цьому камінню,
Світла – цим вікнам, підземного тління – траві?
Скільки увімкнуто в нас кольорових вогнів?
Травня несем на собі неспокійну відзнаку:
Тут, між великістю каменя й малістю злаку,
Чи не обернеться милість природи на гнів?
Скільки на наших очах облетіло кульбаб?
Що залишається – стебел пусте безголів’я?
Мислячих стебел розкішно-густе пустослів’я?
Стежмо за вітром, і промінь – мов поданий трап.
Кров переміниться. Цвіт на каштанах мине.
Ми поспішаємо жити, немов після мору.
Може, у тім і спасіння – пізнати цю пору,
Ніби останнє цвітіння. Єдине. Одне.