Анатолій Іванович Гай
15.10.1952 – 16.04.2021
Анатолій Іванович Гай народився у селі Бірки Другі (нині Бірки) Олександрівського району Кіровоградської області в сім’ї колгоспників. Його батьки й дід брали участь у Другій світовій війні, а мати як підпільниця потрапила до концтабору в Німеччині. Деякий час Анатолію довелося навчатися в інтернаті.
В 1974 році Анатолій з відзнакою закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка за спеціальністю „журналіст-кореспондент газети”.
Поетеса Галина Гай
Майбутній науковець, журналіст, публіцист, літературний критик, видавець Микола Тимошик, колишній студент університету, згадував: «Курс Гая, як випускний, був ведучим того дійства. Відтоді й зап’ямятав його: високого, гарного, самодостатнього, усміхненого, доброзичиливого до меншокурсників. Ми дивилися на нього і його оточення, як на небожителів, бо вони були вже без п’яти хвилин дипломованими журналістами …». В університеті, під час навчання, Анатолій Іванович зустрів свою майбутню дружину – Галину.
Згодом Анатолій Гай працює кореспондентом газет «Радянська Житомирщина» та «Київська правда». Перша його книжка «Зажинки» (1979) була присвячена сільській тематиці. Микола Тимощук ще тоді відзначив «соковиту мову, до сліз проникливі сюжети» цього твору.
В цей час публікуються його художні та документальні книги для дітей і дорослих: «Хамаль — місяць весняний» (1984), «Сім струн райдуги» (1985), «Тиша над полігоном» (1986).
Анатолій Гай працював кореспондентом обласної газети, служив у Збройних Силах СРСР на посадах військового кореспондента і редактора військової газети як військовий журналіст, побував у „гарячих” точках: В’єтнамі, Анголі, Афганістані, Нікарагуа, що знайшло відображення в його документальних повістях і оповіданнях. Після звільнення з військової служби майже три десятиліття проживав у місті Біла Церква.
3 1989 року Анатолій Іванович Гай — голова правління Білоцерківського ВАТ «Афганець» (об’єднання воїнів-інтернаціоналістів і воїнів запасу), завдяки якому колишнім учасникам афганської війни — жителям Білої Церкви було виділено 320 упорядкованих квартир.
З 1991 році Анатолій Гай очолює на громадських засадах Київське обласне творче об’єднання «Культура», яке займається питаннями життєдіяльності обласних відділень творчих спілок та людей творчої праці столичної області.
Також Анатолій Іванович був депутатом чотирьох скликань Білоцерківської міської ради, де обирався головою постійної депутатської комісії з питань культури, та двох скликань Київської обласної ради, де очолював постійну депутатську комісію з питань розвитку культури, мов, національних та інтернаціональних традицій, охорони історичної спадщини. Активну участь Анатолій Гай приймав у організації творчих зустрічей поетів Київщини. Про одну з таких етнолог, історик і фольклорист Михайло Скорик писав: «… Пригадую, 15 жовтня 2002 року в Білій Церкві ми урочисто відзначали 50-річчя Анатлія Івановича. Тоді я вручив йому акроприсвяту під назвою “Ювілейна ГАЙовата”, в якій, зокрема, було сказано:
Екзамен склав ти. Як годиться:
Сім струн веселки забреніли…
Як бірки-два, як Церква Біла,
Тобі вклоняється столиця.
За цей час світ побачили його книжки : «На тих афганських рубежах» (1991), «Біла Церква. Шлях крізь віки» (у співавторстві, 1994), «Чорна рота» (1995), «Вужик» (1998), «Палаючий перевал» (1999), «У нас „афганцями“ їх звуть» (1999), «Блаженна Марія» (2002), «Дивізія гвардійського гарту» (2002), «Золото колосся і зірок» (2003).
На творчій зустрічі поетів Київщини
З 2003 році Анатолій Гай – голова Київської обласної організації НСПУ. У 2005—2010 роках він призначався керівником Всеукраїнських нарад молодих літераторів у Коктебелі та в Ірпені, був упорядником альманахів творів учасників нарад. Публікуються твори: «Біла Церква — Афганістан — Вічність» (2004), «Т. Г. Шевченко і Київщина: історія трьох поезій» (2004), «Київщина в творчості Т. Г. Шевченка» (у співавторстві, 2004), «Мальовнича Київщина Т. Г. Шевченка» (укр., рос., англ., 2004), «Там, за Гіндукушем» (2006, 2009).
У 2007 році Гай Анатолій Іванович отримав Київську обласну премію ім. Григорія Косинки за збірку оповідань «Розхристане буття», збірку повістей «Там, за Гіндукушем» та за впорядкування антології поетів Київщини «Ота стежина в нашім краю».
Публікуються твори: «Іменна гільза» (2009, 2012), «Відлуння двох воєн» (2010), «Далекі гарнізони» (2011, 2014), «Вірність гвардійському знамену» (2012), «Крапля нашої крові на чужім знамені» (2014).
Письменник був упорядником Київського обласного тому Національної книги пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років (2008), двотомника «Сльоза пекучої пам’яті» (2009), антології письменників Київщини до 65-річчя Перемоги над гітлерівською Німеччиною «З глибини всенародного подвигу» (2010), антології письменників — членів Білоцерківської міської організації НСПУ «Літературна Білоцерківщина» (2008) та ін.
З 2015 року письменник обирається заступником голови Українського фонду культури, заступником голови комісії з присудження Київської обласної літературної премії ім. Григорія Косинки; членом Комітету з присудження премії Міністерства оборони України ім. Богдана Хмельницького; комісій з присудження премій ім. Миколи Сома та Данила Бакуменка. Понад 10 років Анатолій Гай очолював комісію з присудження Білоцерківської міської літературно-мистецької премії ім. І. С. Нечуя-Левицького, був членом Громадської ради Державної прикордонної служби України.
А з квітня 2016 року по листопад 2017-го Анатолій Іванович Гай редагує військовий вісник «Знамено перемоги» в зоні бойових дій. На творчій зустрічі поетів Київщини у 2018 році Анатолій Іванович Гай розповідав, що він як військовий журналіст і письменник перебував у АТО. «Я не мав права спостерігати за трагічними подіями зі свого письменницького кабінету, а звернувся до Міністра оборони України та начальника Генерального штабу Збройних Сил України з пропозицією видавати у рідній 72-ій бригаді (служив військовим журналістом у 70-80 рр.) пілотний проект інформаційного вісника. Ідея була підтримана, і після тривалої перерви у 35 років я знову був серед однополчан – спадкоємців колишньої 72-ї гвардійської орденоносної дивізії».
Письменник знаходився і у бойовому строю, їздив розбитими мінованими дорогами, ходив у нічні наряди, писав репортажі. Разом з ним в АТО перебував його син Юрій Анатолійович Гай, член Національної спілки письменників України, який редагував та випускав військову газету 72-ї бригади під Волновахою та Авдіївкою.
У 2018 році бачить світ його книга «Вогненні рубежі „Прапороносців“».
Лауреат численних нагород, літературних та літературно-мистецьких премій, Анатолій Іванович Гай, помер від короновірусу 16 квітня 2021-го … А 30 березня страшна недуга забрала і його дружину, поетесу Галину Гай…
«Гірка істина: лише такі сумні і зазвичай неочікувані події спонукають задумуватися нам скороминущістю нашого земного життя. Як і подають гіркі уроки кожному, зосібно й про чин та покликання у своїй професії, про ранимість душ людей творчих, талановитих, правдошукацьких, невпокорених ні владою, ні посірілим середовищем.
Визнання до таких людей зазвичай приходить лиш по їхній смерті. Світла пам’ять Анатолію Гаю…», – писав Микола Тимошик.