Дмитро Михайлович Гнатюк: до 95-річчя від дня народження українського оперного співака, режисера, народного артиста України

Дмитро Михайлович Гнатюк

28.03.1925 – 29.04. 2016

 

Без перебільшення можна сказати, що українському оперному співакові Дмитру Гнатюку аплодувала вся планета. У кращих театрах світу він дарував людям свій талант, через свої пісні говорив про любов до рідної землі.

Народився Дмитро в селі Мамаївці Чернівецької області в звичайній селянській родині. Буковинський край тоді був під владою Румунії.

Батько Дмитра був інвалідом Першої світової війни, після участі в якій все життя ходив з дерев’яним протезом. У рідному селі його настільки поважали, що він був обраний церковним старостою. Дмитро був одним з шістьох дітей в сім’ї, з дитинства був привчений до праці і відповідальності: часто залишався в сім’ї за старшого, коли батько їхав до Чернівців у справах. Уже тоді Дмитро відчував сильну потребу до співу. Хлопчик закривався в прибудові біля стайні і затягував свої улюблені пісні. Вперше його талант оцінили в церковному хорі, в який він потрапив у восьмирічному віці. Тут йому неймовірно пощастило: керував хором молодий батюшка Мирослав, який мав музичну освіту. Він вчасно розпізнав у хлопця талант і навчив Дмитра музичної грамоти.

У рідному селі Дмитро закінчив румунську школу, в зв’язку з чим вільно володів румунською. У школі Дмитро організував гурток художньої самодіяльності та сам поставив спектакль «Сватання на Гончарівці». У Мамаївцях не було клубу, тому прем’єра проходила в сараї. Успіх у вистави був величезний. На районній олімпіаді художньої самодіяльності ця постановка отримала високу оцінку, її навіть збиралися відправити до Києва на перегляд, але тут грянула Друга світова війна.

Дмитро Михайлович згадував: «в 40-му році дев’ять класів середньої школи закінчив, а потім на вчительські курси мене взяли. Три місяці там займався, потім школу ремонтував, причому не одну, а ще й сусідню, в іншому селі. Роботи багато було, хлопці ми молоді, я аж горів, так за все переживав, – взагалі, добре ми працювали, дисципліновано, і мене учителем залишили, а багатьох колег на війну призвали. В школу одного разу приходжу, а назустріч приятель йде – хороший хлопець, ми з ним дружили – без руки: так боляче стало! А другий без ноги повернувся, і я не витримав, в військкомат пішов: “Забирайте мене в армію!” – попросив, і тут же на фронт відправили».

Його направили під Польщу, де незабаром він потрапив під бомбардування. Вижити вдалося лише одиницям, сам Дмитро уцілів через те, що на нього впали семеро загиблих бійців і прикрили його собою. А коли забирали тіла для поховання, виявили живого Гнатюка. Його відправили в госпіталь, а потім до Нижнього Тагілу на танковий завод, евакуйований з України. Там-то у Дмитра і відкрився голос після контузії: «… сильне потрясіння, страшні вибухи і ця контузія посприяли тому, що заспівав. До музики, якщо чесно, мене тягнуло завжди, я ноти читав, партитуру, тому хор там організував – 500 осіб (міг і більше набрати – просто бажаючі все не вміщалися). Хор вийшов хороший: у вихідні ми співали, в будні працювали, поблажок ніяких не було. Поступово про нас дізналися, і по суботах і неділях ми почали по Свердловській області їздити і як відомі артисти виступати», – згадував співак.

9 травня 1945 року хор давав концерт в честь Дня Перемоги, а потім до Дмитра Гнатюка підійшов директор Конструкторського бюро танкового заводу і запропонував відібрати кращих хлопців, пообіцявши їх демобілізувати і відправити вчитися в музичних закладах.

Дмитро повернувся до Чернівців і став артистом Чернівецького українського музично-драматичного театру імені О. Кобилянської. Його незвичайний вокал не залишився непоміченим – Дмитро стає студентом Київської державної консерваторії імені П. Чайковського (1946-1951) за фахом “Оперний і камерний спів”. Педагогом його був видатний оперний співак Іван Паторжинський. У 1951 році Гнатюка зарахували солістом Київського академічного театру опери та балету ім. Т. Шевченка. У його складі Гнатюк вперше виїхав на гастролі до Ленінграда.

Широке визнання прийшло до співака в 50-тих роках. У його концертному репертуарі було понад 85 творів національної і світової класики. Він гастролював за кордоном (Угорщина, США, Канада, Португалія, Німеччина, Італія, Китай, Данія, Індія та інші). Одного разу Дмитро Гнатюк підписав контракт на гастролі в Австралії і Новій Зеландії. За 2 місяці він дав рекордну кількість концертів – 57 виступів.

У листопаді 1960 року він буквально підкорив Москву “Піснею про рушник”. В цьому же році він був удостоєний звання – народний артист Радянського Союзу. Гнатюк став виконавцем хітів 1960-х – пісень “Два кольори” та “Мій Київ”.

Серед його оперних партій на сцені: Остап, Микола, Еней (“Тарас Бульба”, “Наталка Полтавка”, “Енеїда” М. Лисенка), Султан ( “Запорожець за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського), Мартін, Максим ( ” Мілана “,” Арсенал “Г. Майбороди), Мазепа, Євгеній Онєгін, Єлецький, Томський (” Мазепа “,” Євгеній Онєгін “,” Пікова дама ” П. Чайковського), Ріголетто, Амонасро, Ренато (” Ріголетто “,” Аїда “,” Бал-маскарад “Дж. Верді), Фігаро (« Севільський цирульник »Дж. Россіні) та багато інших.

У 1975-му році Дмитро Михайлович закінчив інститут театрального мистецтва ім. Карпенко-Карого за фахом “режисер”. У цьому ж році він стає режисером Національного академічного театру опери та балету ім. Шевченка, а пізніше – художнім керівником і головним режисером. Гнатюк поставив понад 20 опер, серед яких: “Князь Ігор” О. Бородіна, “Золотий обруч” Б. Лятошинського, “Запорожець за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського, “Тарас Бульба”, “Наталка-Полтавка“, “Енеїда” М. Лисенка, “Мазепа” і “Пікова дама” П. Чайковського, “Травіата” Дж. Верді, “Фауст” Ш. Гуно.

За своє довге життя він записав понад 15 платівок і шість компакт-дисків, дав безліч концертів як співак, викладав у Національній музичній академії України імені Петра Чайковського та Київській консерваторії, був депутатом Верховної Ради СРСР і Верховної Ради України.

Дмитро Михайлович дуже любив твори Тараса Шевченка і зібрав невелику колекцію книг “Кобзаря”, виданих у різний час. Є в колекції і старі видання, і кишенькові, історичні та більш сучасні. Друзі та знайомі співака знали про таку його пристрасть і часто дарували збірники. У домашньому зібранні зберігається “Кобзар” з дарчим підписом письменника Олеся Гончара.

Дмитро Михайлович багато працював і в студії, і в театрі. Робота стала основним його захопленням. А другим захопленням стало садівництво. Син Андрій згадував: «Батьки останні 20 років влітку їздили тільки в село. У них був будинок в 150 км від Києва. Мама займалася городом, а батько висадив безліч дерев – яблуні, груші, сливи …».

Сімейне життя Дмитра Михайловича склалося щасливо, він говорив про дружину Галину Макарівну, з якою прожив 65 років: «Ми не сварилися і ніколи не заважали один одному: вона – вчений, доктор філологічних наук, я – народний артист».

Зі спогадів сина: «Між батьками склалися дуже теплі стосунки. Мама повністю допомагала батькові, не могла допустити, щоб він не поїв або не відпочив і пішов на спектакль. Вона сама багато працювала в інституті мовознавства, але при цьому за всім встигала стежити, відповідала на його кореспонденцію, по суті, виконувала роботу особистого секретаря. І я вже зараз можу сказати, що якби не мама, батькові було б дуже непросто самому з усім справлятися. Вона зробила його життя комфортним.

Щоранку тато питав: “Що ми сьогодні будемо робити?”. Розпорядок дня становила мама, записувала, які зустрічі мають бути, кому зателефонувати, куди сходити. Цікаво, що коли вже не було ніяких зустрічей, батьки цілі дні проводили разом, сиділи і згадували своє життя, події, які відбувалися, людей, яких зустрічали. І їм не було нудно. Ці спогади, розмови допомагали їм жити, як зізнавалася мама».

Дмитро Гнатюк – Герой України, народний артист СРСР, народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка та державних премій. Почесний громадянин Києва і Чернівців.

До останніх днів свого життя Дмитро Михайлович передавав свої знання молодому поколінню. Артист пішов з життя 29 квітня 2016 року.

Прощалися з великим співаком в Національній опері України. Похований він на Байковому кладовищі в Києві.