Година поезії “Мудрість слова”

Година поезії

“Мудрість слова”

Зла негода не завадила зустрітися читачам в затишному читальному залі обласної бібліотеки для юнацтва на заході «Мудрість Слова» в рамках традиційної Години поезії, проведеної Запорізькою єпархією в дні пам’яті Ярослава Мудрого.

В останній день зими протоієрей В’ячеслав Власенко – голова оргкомітету фестивалю мистецтв «Зірка Різдва» – подарував читачам бібліотеки зустріч із поезією.

Захід розпочався зі знайомства гостей бібліотеки з духовної лірикою Григора Нарекаци, вірменського поета, філософа і богослова Х ст.

Майже все своє життя Григір провів в Нарекскому монастирі (Велика Вірменія), де в багатій монастирській бібліотеці мав можливість читати в оригіналі праці античних філософів і Отців Церкви. Його називали «невсипущим», так як ночі він проводив у молитві, а вдень же він, вже будучи в сані архімандрита, викладав в школі при монастирі.

Незважаючи на особистий характер, поезія Григора Нарекаци глибоко «біблеічна», пронизана образами, темами і реаліями священної історії.

Я обращаю сбивчивую речь

К Тебе, Господь, не в суетности праздной,

А чтоб в огне отчаяния сжечь

Овладевающие мной соблазны.

Пусть дым кадильницы души моей,

Сколь я ни грешен, духом сколь не беден,

Тебе угодней будет и милей,

Чем воскуренья праздничных обеден.

Мой стон истошный, ставший песнопеньем,

Прими не с гневом, а с благоволеньем.

Из дальних келий, с тайных уголков

Достал я слово, как со дна колодца,

Пусть дым сожжения моих грехов

К Тебе, Всемилосердный, вознесется!

                                                  (Григор Нарекаци  «Книга скорбных песнопений»)

Свої молитовні твори Григор залишив церкві Христовій як живу пам’ять про себе. Для вірменської церкви ці піснеспіви стали схожі на псалми Давида, зазначив отець В’ячеслав. Григор Нарекаци канонізований вірменською християнською церквою.

Репутацію святого, але вже не християнина, а поета, вихованого на вченні Корана, здобув арабський поет Ібн Аль-Фарід, який народився в ХІІ ст. в Каїрі і провів усе життя в аскезі.

Аль-Фарід , який володів від природи неабиякою зовнішністю, вважав за краще самотність, близько 15 років провів в Мецці, де написав велику частину своїх праць. Він не залишив після себе трактатів з теорії та практики суфізму, але та невелика спадщина, зібрана згодом його онуком Алієм – воістину перлина арабської духовної поезії.

Глаза поили душу красотой…
О, мирозданья кубок золотой!

И я пьянел от сполоха огней,
От звона чаш и радости друзей.

Чтоб охмелеть, не надо мне вина –
Я напоен сверканьем допьяна.

Любовь моя, я лишь тобою пьян,
Весь мир расплылся, спрятался в туман,

Я сам исчез, и только ты одна
Моим глазам, глядящим внутрь, видна.

Так, полный солнцем кубок пригубя,
Себя забыв, я нахожу тебя.

Когда ж, опомнясь, вижу вновь черты
Земного мира,- исчезаешь ты.

И я взмолился: подари меня
Единым взглядом здесь, при свете дня,

Пока я жив, пока не залила
Сознанье мне сияющая мгла.

О, появись или сквозь зыбкий мрак
Из глубины подай мне тайный знак!

(Ібн Аль-Фарид «Большая касыда»)

 

Прозвучали також вірші поетів, чиї твори стали окрасою збірки «Зірка Різдва». Це і ліричні вірші Ірини Іванченко, і Світлани Скорик, і Ольги Лебединської, і Маргарити МисляковоЇ, і багатьох інших.

Музыка

Наверное, музыка – это такое

Служение муз, исцеление боли,

Следящее в мире за каждой тоскою

Простое веленье Божественной воли.

Всему есть предел, а она беспредельна.

Гуляет, где хочет, и дышит, где хочет.

От слов и стихов существуя отдельно,

Нигде не живет, никого не порочит.

Ее невозможно водить за собою.

Но если на сердце любовь и дорога,-

Как мать, приготовив к последнему бою,

Она провожает тебя до порога.

В едином лице то Мария, то Марфа,

Веселым кольцом обернется и ляжет

На плечи и грудь наподобие шарфа,

Ничем не смутит и ни в чем не откажет.

(Маргарита Мислякова «Музыка»)

Вірш Маргарити Мислякової перегукується з іншим віршем, присвяченим музиці:

 

Ты послушай: слова – орешки.

Придави – хруст и радость смысла.

Мы не тлеющие головешки,

а вибрация Виолончелиста.

Ты и я – крест – смычок и струны.

В точке боли – огонь  и песня.

Канифольная пудра, поюны,

раскрывающие занебесье.

В сжатом звуке – такие краски!

Этот танец из нервов текста –

вдохновенный, как бог, иностранец,

вырывающий из контекста

киберплоти расчёта и выгод,

строгих рельсовых предназначений,

как жених  и его невеста,

совершенство своих влечений.

 

(Радислав Гуслін  (23.12.17, Голосієво))

Вірші змінювалися авторською піснею, в теплій задушевній обстановці слухачі ділилися враженнями, роздумами, спогадами.

Без малого двогодинна бесіда торкнулася найрізноманітніших тем.

 

Кто наполнил, земля, тебя кровью?

Славна, словно предельна полна,

к твоему прихожу изголовью,

чаша звёздного веретена.

Не клубитесь крылатые силы,

не рассеете кутерьму.

Каин Авеля снова убил бы,

убивает, но почему?

Мы читали и умные книжки

и простые для дураков,

только падают чьи-то сынишки,

и для боли не хватит слов.

Так зачем говоришь и стонешь

окровавленная земля?

Неужели ты всё же молишь

и за Каина, и за Авеля?

(Радислав Гуслін  (28.01.18, Собор))

Творча зустріч, що пройшла в дружній атмосфері, не залишила байдужим нікого. Чарівні звуки гітари, проникливі вірші, пісні стали подарунком для всіх присутніх на цьому вечорі поезії.

З хорошими словами і побажаннями подальших творчих успіхів виступили на зустрічі учасники заходу.

Справжня поезія цілюща для душі. Зустріч надовго запам’ятається всім його учасникам!

Ничего мне больше не давай.

В нищете свободы интересней.

Просто будь моею вещей песней,

Из глубин струящейся за край.

Край живой измотанной души,

Той, что режут бритвой звуки ада.

Тишину в ней нежно напиши

Кистью всепрощенья, и не надо

Ничего из мира суеты,

Лишнего, звенящего, пустого.

Мне, по сути, нужен только Ты.

О, Cиянье Слова золотого!

(Радислав Гуслін  (8 травня 2017, Піски))

 

   

 

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.