4 квітня 1949 року у Вашингтоні (округ Колумбія, США) підписаний Північноатлантичний договір, яким було створено Альянс з метою колективної оборони (як це передбачено статтею 51 Статуту ООН) – НАТО.
Організація Північноатлантичного договору – НАТО (NATO – North Atlantic Treaty Organisation) – це міжнародна організація країн Західної Європи та Північної Америки, головна роль якої полягає у забезпеченні свободи і безпеки країн-членів за допомогою політичних і військових засобів.
З 1945 по 1949 рік, зазнаючи нагальної потреби в економічній відбудові країни Західної Європи та їх північноамериканські союзники із тривогою спостерігали за експансіоністською політикою і методами СРСР. Виконавши свої повоєнні зобов’язання скоротити оборонні структури і демобілізувати збройні сили, західні уряди виявляли дедалі більшу занепокоєність з приводу того, що радянське керівництво очевидно мало наміри повністю зберегти свої збройні сили. Більше того, зважаючи на проголошені ідеологічні цілі КПРС, було очевидно, що заклики до поваги Статуту ООН та міжнародних домовленостей, яких було досягнуто по закінченні Другої світової війни, не гарантуватимуть національного суверенітету чи незалежності демократичних держав перед обличчям зовнішньої агресії чи внутрішньої підривної діяльності. Нав’язування недемократичних форм правління та придушення справжньої опозиції і порушення основних прав та свобод людини і громадянина в багатьох країнах Центральної та Східної Європи, а також в інших місцях світу, посилювали цей страх.
Між 1947 і 1949 роками сталася низка драматичних політичних подій, які змусили серйозно замислитись над цими проблемами.
В преамбулі вашингтонського договору говориться: «Сторони цього Договору, підтверджуючи свою відданість цілям і принципам Статуту Організації Об’єднаних Націй та своє прагнення жити у мирі з усіма народами і урядами, сповнені рішучості захистити свободу, спільну спадщину своїх народів і їхню цивілізацію, засновану на принципах демократії, свободи особистості і верховенства права, прагнучи сприяти стабільності і добробуту в Північноатлантичному регіоні, вирішивши об’єднати свої зусилля для здійснення колективної оборони та підтримання миру і безпеки, уклали між собою такий Північноатлантичний договір…».
Договір набув чинності 24 серпня 1949 року після депонування ратифікаційних документів усіх Сторін, що його підписали.
Засадами НАТО є відносини між північноамериканськими та європейськими членами Альянсу. Ці країни поділяють однакові основні цінності та інтереси і віддані справі збереження демократичних принципів, що робить нероздільною безпеку Європи і Північної Америки.
Сьогодні членами НАТО є 32 країни: Албанія, Бельгія, Болгарія, Велика Британія, Греція, Данія, Естонія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Латвія, Литва, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Північна Македонія, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Словенія, Сполучені Штати Америки, Туреччина, Угорщина, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чехія, Чорногорія, Швеція.
Альянс стоїть на захисті своїх країн-членів від загрози агресії і розглядає напад на одного або декількох членів як напад на усіх.
НАТО залишається міжурядовою організацією, в якій кожен член зберігає свій суверенітет. Усі рішення НАТО приймаються спільно на основі консенсусу. Кожна країна-член НАТО має право вето.
Найважливішим органом прийняття рішень в НАТО є Північноатлантична рада, в якій беруть участь представники усіх країн – членів Альянсу на рівні послів, міністрів або глав держав та урядів. Кожна країна – член НАТО бере повноцінну участь у процесі прийняття рішень на рівноправній основі незалежно від її розміру або політичної, військової та економічної потужності.
НАТО не має власних збройних сил, у розпорядженні Альянсу є збройні сили – країн-членів. (Деякі держави-члени НАТО взагалі не мають власних армій, зокрема Люксембург та Ісландія).
Емблема НАТО ухвалена Північноатлантичною радою у жовтні 1953 року як символ Атлантичного альянсу. Коло символізує єдність і співпрацю, а розетка компасу вказує на спільний шлях до миру, обраний країнами – членами Альянсу.
В часи холодної війни Альянс ніколи не використовував військову силу проти третіх країн або з метою впливу на своїх держав-членів. (Водночас, СРСР на чолі Організації Варшавського договору (ОВД), який у 1954 році подавав заявку на вступ до НАТО, але отримав відмову, без вагань застосовував засіб військового втручання у внутрішні справи союзників по соціалістичному табору в Угорщині 1956 року та Чехословаччині 1968 року).
Україна першою серед держав колишнього СРСР приєдналася до Програми НАТО «Партнерство заради миру» (08.02.1994). Формально відносини Україна-НАТО були започатковані у 1991 році, коли Україна приєдналася до Ради північноатлантичного співробітництва (з 1997 року – Рада Євроатлантичного партнерства).
У лютому 2019 року набрали чинності зміни до Конституції України у частині стратегічного курсу на набуття Україною повноправного членства в ЄС і НАТО. Відповідно до внесених змін, Президент України є гарантом реалізації стратегічного курсу держави на набуття Україною повноправного членства в ЄС і НАТО.
У російсько-українській війні НАТО допомагає Україні протистояти російській агресії. Окремі держави – члени НАТО постачають в Україну озброєння, боєприпаси і різні види легкої та важкої військової техніки. Більшість союзників НАТО забезпечують гуманітарну допомогу українцям та надають притулок мільйонам українських біженців.
Джерела інформації:
- Довідник НАТО. – Брюссель, 2006.
2. https://ukraine-nato.mfa.gov.ua/ukrayina-nato
Зображення з ресурсу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:NATO_OTAN_landscape_logo.svg
