Олена Ольшанська

 

Олена Ольшанська – поет, викладач та координатор проекту “Безкоштовні курси української мови у Запоріжжі”, засновниця проекту “Літературна Штольня”. Авторка збірки віршів та каліграм “Перепрошивка” (Чернівці, 2016).

Працює у Запорізькій обласній бібліотеці для юнацтва.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

***

Двадцять один день – і утворилась звичка.

Стало просте і звичне

Все, що було нове.

Мені здається, у мене не серце, а рукавичка,

М’якесенька рукавичка.

Хто-хто в рукавичці живе?

 

Жили б там і вовчик-братик, і заєць, і сіра мишка,

І навіть лисичці-сестричці

Куточок змогли б знайти –

Історія всім знайома, як добра дитяча книжка.

Насправді ж у рукавичці

Живеш собі тільки ти.

 

Без штампів і договорів про довгострокову оренду

Знайшов непогану хатку,

Живеш собі тихо там.

А я складаю про тебе цікаву нову легенду,

Бо в казці старій багато

Курйозів і білих плям.

 

І буде у рукавичці так хороше, любо, тепло.

Повісим нові фіранки,

Запалим вночі вогні.

Тягуче солодке щастя, як кров, потече під ребра

І знов розцвітуть фіалки

У серці і на вікні.

 

***

За листи-не-мені і любов-не-до-мене,

За не-зустрічі наші у сяйві вогнів

Я тебе пробачаю, бо знаю напевне –

Ми зустрінемось вчасно у плетиві днів.

 

Десь бо є оця точка, тонесенька риска

На шкалі часопростору наших блукань.

І допоки до неї не дійдеш вкрай близько,

Я тобі не зустрінусь. Гукай, не гукай…

 

Десь записаний, певне, чіткими рядками

Розпорядок знайомств і життєвих подій.

І тому порожніє сьогодні між нами

Недописаність віршів у книзі моїй.

 

Я дивлюся на небо, як дивляться в душу,

Розумію усе, бачу світло в вікні.

Пробачаю тобі, незнайомий мій друже,

Що ти досі іще не зустрівся мені.

 

                 Ранковість

Щоранку красивий закоханий світ

Мені зазирає у заспані вікна.

Будь, доле, до мене сьогодні привітна,

Даруй моїм мріям надію на зліт.

 

Я – нитка Господнього диво-шиття.

В нестримній, шаленій земній круговерті

Я вже перестала боятися смерті

І вчуся щодня цінувати життя.

 

І кожну хвилину я спрагло ловлю,

І подихом жодним краси не порушу.

Я разом з вікном відкриватиму душу

Назустріч новому щасливому дню.

 

***

Густе і жовте світло ліхтарів –

Розлитий мед вночі по тротуарах.

Я міцно сплю, я геть не бачу снів,

Мене розбудить сонце, наче спалах.

 

Та поки що ще ніч і ніч, і ніч.

Нічийна ніч, нема у ній нічого

Й нема нікого, з ким би пліч-о-пліч

Долати час до ранку до самого.

 

Повзе тролейбус тихо у депо

І світлофор примружив жовте око.

І місто засинає, в снах його

Так холодно й нестерпно одиноко.

 

Голодні пси блукають у пітьмі

І ніч вдихають чорними носами.

Хоч як не тяжко, віриться мені,

Що неодмінно день новий настане.

 

***

Не говори мені про час,

Про втрати, біль, розлуку, горе.

Поглянь-бо! Небо неозоре

Вкриває кожного із нас

Легким блакитним омофором.

Живи собі, будуй мости,

Укріплюй мури й блок-пости

За кожним третім світлофором.

 

Я принесу тобі води

І залікую твої рани.

Зірок небесні каравани

Натягнуть зоряні дроти

Поміж країнами й містами.

І хай відкриються шляхи!

І хай прийдуть сюди волхви

З дорогоцінними дарами!

 

І хай постануть з попелищ

Нові будинки і собори!

Хто взнав життя, той бачив горе

У сірості людських облич.

А чим вимірюється втома?

Невже ж бо кількістю зізнань

Про те, що перше із бажань –

Це повернутися додому?

 

То я сьогодні чемпіон!

Пройшли успішно стажування

Мої утомлені зізнання

І сформували Пантеон.

І з висоти такого виду

Інакшим виглядає світ,

Немов химерний лабіринт,

Звідкіль завчасно я не вийду.

 

Не продають мені квитків

Ані до тебе, ні додому.

Мені лишилась тільки втома

І темрява повзе з кутків…

 

Тому й не говори про час,

Що нас лікує чи вбиває.

Я знаю, так завжди буває,

Могло так бути з кожним з нас!

Життя підступні лабіринти

Ховають щастя у собі,

Гартують сили в боротьбі –

І треба жити! Треба жити!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *