Марина Гримич “Клавка”. (Одна книга, два відгуки).
Оскільки роман у топі кращих книжок року, його вирішили прочитати два бібліотекарі. Тож пропонуємо вашій увазі мікс їх вражень.
“Я почала читати книгу, як легкий роман про життя простої радянської жінки. Але я помилилася. Головна героїня – не Клавка, і сюжет не про її життя. Події відбуваються у 1947 році у Спілці письменників України і в Київському письменницькому будинку РОЛІТ, коли стався сумнозвісний пленум, відомий в історії розгромом української літератури”. (Лідія Макарчук).
“Перше, що вражає у цьому романі – це те, як точно передана атмосфера тих років. Старі назви вулиць Києва, комунальні квартири, кабінети ЦК, життя в письменницькому кооперативі РОЛІТ. Героями книги є всім відомі класики української літератури – М. Рильський, В. Сосюра, А. Малишко і менш відомі письменники, імена яких нам ні про що не говорять.
Клавка, донька репресованих батьків, працює секретаркою Спілки письменників, і драматичні події відбуваються на її очах. Заприятелювавши з дитячою письменницею, вона потрапляє в світ письменницької інтелігенції з посиденьками, жартами, читанням віршів, поїздками на ірпінські дачі. Паралельно в її житті відбуваються кардинальні зміни, вона опиняється в центрі любовного трикутника, між двох кавалерів.
І поки Клавка вирішує, кому віддати перевагу, письменники теж вирішують – зрадити чи ні, поступитися чи зберегти власні принципи.
В книзі жартівливі сцени змінюються драматичними”. (Тетяна Білан).
“Фінал – неймовірний! Він розриває на частини, просто шматує. Це – потрясіння! Читати без сліз неможливо.
Солдати і міліціонери вантажать в теплушки “утюжків” – безногих, а часто і безруких інвалідів війни, звезених сюди за наказом начальства з усього Києва, щоб очистити місто від жебраків-інвалідів, які втратили свої руки і ноги, захищаючи рідну землю, свій народ.
Потім з`являється високий чин і починає безжально закидати безпомічні тіла в вагон, аби прискорити процес і солдати з міліціонерами починають весело йому допомогати, кидаючи інвалідів, як речі.
Найкрутішим для мене стало те, що авторка вустами героїні не висловлює якесь своє ставлення до радянської дійсності, чи дій тогочасної влади, вона дає можливість читачам самим давати оцінки, та робити висновки. І це ще один величезний плюс цієї історії”. (Лідія Макарчук).