Історія 1 (зворушлива)
Я працюю у бібліотеці з 1986 року. Прийшла сюди, закінчивши Харківський державний інститут культури. Чому саме сюди? На момент закінчення вишу мала 20 років і вважала, що моє місце саме в юнацькій бібліотеці.
За цей час відбувалося багато різних подій: визначних (бібліотека вигравала гранти, брала участь у різних проектах та програмах); смішних (іноді в бібліотеці ледь не зачиняли на ніч читачів. Кота одного разу таки зачинили); драматичних (коли заливало підвал і ми черпали воду і рятували книжки, або коли доводилося відстоювати бібліотеку); приємних (коли нашу роботу відзначали на обласному і всеукраїнському рівні) і зворушливих.
І я розповім одну зворушливу історію.
Травень 2012 року був зелений, барвистий, запашний і дощовий. За святами він непомітно добіг кінця. А кінець травня – це останній дзвоник для школярів і – Ура! – канікули! А для 11-класників цей дзвоник останній у прямому сенсі.
У кінці травня ми запрошуємо школярів до бібліотеки на різні заходи.
Лариса Головко придумала чудову пригодницьку гру «В пошуках скарбів». І ми чекали на нього 5-класників однієї зі шкіл міста.
Стоїмо з колегою, вбрані піратами, «піратами» мали стати також і школярі. Обравши капітана, боцмана, старпома, тощо, поклявшись страшною піратською клятвою, ми мали вирушити на пошуки скарбів. Виконувати всілякі «піратські» завдання, отримувати шматки мапи, аби скласти її докупи і знайти скарб – цілий сундук цукерок.
Чекаємо. Реквізити розставлені, скарби заховані, «веселий роджер» радісно розвивається над усім цим.
І тут починається злива, та ще й з грозою!
Вчителька телефонує, аби повідомити, що вони не доїдуть за такої погоди.
Ми засумували, бо це була апробація заходу. А дощ все періщить!
Бібліограф Інна Єременко дивиться у вікно і говорить: «Он гляньте, випускники туляться під дахом кав`ярні, видно, грошей не вистачає, а на вулиці…» Раптом вона замовкає, зривається з місця і зі словами «Чекайте, я зараз!» кудись біжить.
І що ви думаєте, приводить тих випускників у повному складі. Вони приїхали аж з правого берега біля фонтанів погуляти, але дощ завадив.
І далі ми з ентузіазмом шукаємо «скарби» з ними.
Вони сміються та із задоволенням беруть участь у всіх конкурсах.
Дощ закінчився раптово, так само, як і почався.
Наші гості були у захваті! Вони повернулися в дитинство, аби попрощатися з ним. Та й дощ перечекали.
Історія 2 (азартна)
Незабутніми сторінками нашої діяльності лишилися заходи, які ми проводили для «футбольних класів» школи № 37.
Якось ми удвох з бібліографом проводили інтерактивний захід для дев`ятикласників-футболістів.
Вони після тренування зайшли у клас і повсідалися на останніх партах. Ми їх умовляли пересісти ближче, але марно. Настрій у них був такий: «не чіпайте нас – і ми вас чіпати не будемо».
Починаємо захід. Там усілякі цікаві питання. За правильну відповідь – фішка. У кого найбільше фішок – тим призи.
Спочатку без особливого бажання дехто відповідає, отримує фішки. А потім зчинився гармидер: я кричу, вони кричать (у сенсі відповідають на питання за принципом новгородського віча). Ті, хто сидять позаду, питання не чують. А спортивний азарт! І вони потихеньку підсовуються ближче. Активно махають руками, відповідають, кричать: «Я перший відповів! Фішка моя!»
Закінчилося тим, що ми з колегою стоїмо спина до спини і відмахуємося від них журналами. Вони майже у нас на голові!
На щастя, в той момент повернувся їхній тренер.
Задоволені, розпашілі учасники залишали клас, переможно тримаючи у руках батончики, отримані за фішки. Ми з колегою сміялися до сліз.
Історія 3 (романтична)
Проводили ми одного разу до Дня закоханих у школі № 60 надзвичайно ліричний і зворушливий захід, присвячений коханню трьох поетів . Розповідали про кохання португальського поета Камоенса, яке він проніс через усе життя, хоча закоханим так і не судилося бути разом, про останню любов англійського поета Байрона, таку ніжну і трагічну, і про кохання, яке стало благословенням і прокляттям російського поета Дениса Давидова.
10-класники збираються на захід. Вчителька трохи занепокоєно дивиться, потім питає: «А де Алмаза?». Школярі відповідають: «Вона чергує в їдальні». Вчителька: «Дуже добре, хай чергує».
Виявилося, що Алмаза – це вперта та непосидюча дівчинка, яка зовсім не визнає авторитетів і зазвичай поводиться так, як їй заманеться. Присутність її на заході допускала, що той може бути зірваний.
Починається захід, звучить красива музика, з гуркотом відчиняються двері і ввалюється захекана Алмаза, сідає за другу парту і бурчить: «Як чергувати, так Алмаза, а як про кохання, так ніхто й не запросив». Дивлюся, вчителька трохи нервується.
Розповідаємо про Камоенса – Алмаза мовчить, про Байрона – мовчить, навіть очима не кліпає, так уважно слухає. Звучать вірші, грає музика, все красиво. Захід закінчується, Алмаза встає і каже: «Як романтично! От якби мені хтось такі вірші написав, я б за ним на край світу пішла!».
Ось така вона, непереможна сила кохання!
Спогадами ділилася завідувачка відділу абонементу Світлана Юріївна Чучко.