Алесь Адамович
03.09.1927 – 26.01.1994
Народився майбутній письменник у селі Конюхи Греського району в сім’ї лікарів. Дідуся Алеся по лінії матері, Митрофана Фоміча Тичина, 1930 року «розкуркулили» і заслали разом із дружиною та трьома дітьми до Якутії. Дід Митрофан залишився навік у якутській землі, інші члени його сім’ї повернулися до Білорусі. Ці події згодом відгукнулися у багатьох творах Адамовича. Матері Олеся Адамовича влада неодноразово нагадувала, що вона дочка «куркуля».
У селищі Глуші майбутній письменник навчався з першого до сьомого класу. Любив книги і, особливо, Олександра Пушкіна, багато разів перечитував «Війну та мир» Льва Толстого. Найбільшим «чоловічим» авторитетом для нього тоді були батько та дядько Антон (брат матері – вчитель математики).
Алесь із мамою та братом
Батько Алеся, Михайло Йосипович, з перших днів війни опинився на фронті, де згодом дослужився до підполковника медичної служби.
Ганна Митрофанівна, мама Алеся, під час війни, рятуючи сина від угону до Німеччини, у шкільному свідоцтві виправила дату його народження на пізнішу. Вона, активна учасниця Глушанського підпілля, разом зі своїми дітьми виконувала різні завдання та доручення. На початку 1943 року вона із синами «пішла до лісу», до партизанського загону. Створивши пізніше романи про свою партизанську війну, письменник зауважить: “Якщо мені що й вдалося в романі “Війна під дахами”, то це тому, що раніше цю книгу мама написала своїм власним життям”.
У партизанському загоні
Якийсь час Алесь виконував господарські роботи в таборі, був зв’язковим, а пізніше – брав участь у боях у Бобруйскому та Жовтневому районах, бачив смерть в обличчя.
На початку 1944 року по відрядженню Центрального штабу партизанського руху юнака було направлено до Леніногорська на Алтаї, де в евакуації жила його рідна тітка. Алесь навчався у Леніногірському гірничо-металлургічному технікумі та водночас працював. І День Перемоги він зустрів там.
Повернувшись 1945 року до Глуші, він екстерном склав іспити за середню школу і вступив до філологічного факультету Білоруського державного університету. Закінчивши у 1950 році університет, вступив до аспірантури.
З 1948 року Адамович почав писати роман «Сини йдуть у бій», а з 1950-го році виступав у пресі як критик. Після захисту дисертації став викладачем білоруської літератури на філологічному факультеті БДУ, а потім перейшов на роботу науковим співробітником до Інституту літератури імені Янки Купали АН БРСР, де працював три десятиліття.
Дружиною письменника стала Віра Семенівна Медведєва (Адамович). Весною 1954 року в сім’ї народилася дочка Наталія.
У пресі виходять літературознавчі праці – «Шлях до майстерності: Становлення художнього стилю Кузьми Чорного» (1958), збірка літературно-критичних статей «Культура творчості» (1959), монографія «Білоруський роман» (1961).
У журналі “Дружба народів” письменник публікує роман “Війна під дахами” (1960), другу частину роману-дилогії “Сини йдуть в бій” (1961). На основі цих творів було написано кіносценарій однойменного двосерійного фільму, пісні в яких були написані та виконані Володимиром Висоцьким.
З грудня 1962року Алесь Адамович навчається на вищих сценарних курсах у Москві. Одночасно він викладає білоруську літературу в Московському державному університеті (1964-1966 роки), звідки у 1966 році був змушений піти за відмову підписати листа, який засуджував Андрія Синявського та Юлія Даніеля, московських літераторів-дисседентів, яких судили за «антирадянську діяльність». В зв’язку з цим він був змушений залишити Москву та повернутися до Мінська. Понад півроку був безробітним, після чого був прийнятий на роботу в Інститут літератури імені Янки Купали як старший науковий співробітник.
У 1966 році була опублікована повість «Вікторія» (потім названа «Асія»), в якій письменник спробував вийти за межі автобіографізму.
У 1968 році письменник написав сценарій документального фільму «Хатинь, 5 кілометрів», з якого розпочався новий етап у підході прозаїка до військової теми: на зміну героїзації прийшла трагедійність.
У журналі «Дружба народів» опубліковано повість «Остання відпустка» (1969), серія статей «Широта письменницького світу» про творчість Кузьми Чорного.
Після публікації «Хатинської повісті» (1970) письменник переживав: «Виявив, підняв, показав одну тільки крихту правди, краплю з того, що побачив, зрозумів, а бездонний океан народної, вогненної, хатинської пам’яті залишився, там же, нечутний, невидимий світові». Прийшла думка про документальну книгу.
У 1970-1973 роках разом з Янком Брилем та Володимиром Колесником об’їхали з магнітофоном усю Білорусь, побували у сотнях спалених сіл, опитали та записали понад триста свідків військової трагедії, розповіді яких і лягли в основу документальної книги «Я з вогняного села» (1975). Книга ця, перекладена багатьма іноземними мовами, стала літературним бестселером на Заході.
У журналі «Плам’я» письменник опублікував серію літературознавчих статей про творчість Максима Горецького «Брами скарбниці своєї відчиняю…» — своєрідний роман-есе.
За мотивами «Хатинської повісті» 1977 року було поставлено п’єсу «Повернення до Хатині», а за мотивами книги «Я з вогняного села…» було знято серію документальних фільмів, а композитор Л.Шлег написала реквієм «Пам’ятаєте».
1979 року виходить перша частина «Блокадної книги», написана разом із письменником Данилом Граніним на основі спогадів ленінградських блокадників.
Виходить у пресі роман «Каратели» (1981). Новий погляд на концепцію військової літератури письменник викладає в книгах «Про сучасну військову прозу» (1981), «Війна і село в сучасній літературі» (1982) та «Нічого важливішого» (1985).
У 1982 році у складі білоруської делегації письменник бере участь у роботі Генеральної асамблеї ООН у Нью-Йорку . У ті роки він багато їздив світом, беручи участь у міжнародних антивоєнних, антиядерних конференціях, де виступав з доповідями, давав численні інтерв’ю. Публіцистику того часу зібрано в книгах «Вибери життя!» (1986), «Література та проблеми століття» (1986), «Додумувати до кінця» (1988).
Майже сім років Алесь Адамович та режисер Елем Клімов намагалися створити фільм під первісною назвою «Убийте Гітлера!» , в основі сценарію якого лежали «Хатинська повість» та «Карателі».
І ось у 1985 році фільм «Іди і дивися» отримує першу премію та Золотий приз на XIV Московському кінофестивалі. Він обійшов екрани багатьох країн світу, отримавши величезний резонанс.
Після Чорнобильської трагедії, намагаючись донести до Горбачова, тодішнього генсека КПРС, і світової громадськості справжні масштаби лиха, що спіткало Білорусь, письменника було звинувачено у пацифізмі, панікерстві, святотатстві … У результаті він був змушений залишити Мінськ і переїхати на роботу до Москви, де восени 1987-го був обраний директором Всесоюзного НДІ кіномистецтва. Закінчив повість-антиутопію “Остання пастораль” (1987). Був головою журі лабораторного кіно на XV Московському міжнародному кінофестивалі (1987). Вийшла книга оповідань та есе «Моління про майбутнє».
У 1988 році опубліковано главу роману «Карателі» — «Дублер» ( 1988 ), над якою Алесь Адамович працював кілька років.
У 1989 році Адамовича було обрано народним депутатом СРСР.
Публіцистику останніх років письменника зібрано в його книгах «Відвойувались!» (1990), «Ми-шістдесятники». (1991).
У дні серпневого путчу 1991-го року у Москві Алесь Адамович перебував у лавах захисників Білого дому. Ці події він відобразив у публіцистично-мемуарному есе «Дякую, хунто!» .
Після перенесеного 1991 року важкого інфаркту міокарда письменник поспішав закінчити творчі плани, задуми. Закінчив повісті: «Венера, або Як я був кріпосником», «Німий» (1992), есе «Самолікування від комунізму» (1993), автобіографічну повість “Vixi” (“Прожито”) (1994), документальну повість “Подорож з Мінська до Москви і назад” (1994).
Помер Алесь Митрофанович Адамович 26 січня 1994 року від другого інфаркту відразу після виступу у Верховному Суді РФ з промовою на захист майнових прав Спілки письменників Москви та Міжнародного Літфонду.
За заповітом похований у селищі Глуша Бобруйского району Могилівської області поряд із батьками та братом.
Список літератури:
Адамович, А. Собрание сочинений в 4-х т. / Алесь Адамович. – Минск: Маст.літ., 1981.
Адамович, А. Асія: повість / Алесь Адамович. – К.: Веселка, 1993.- 95 с.
Адамович, А. Додумывать до конца: Лит. и тревоги века: [сборник] / Алесь Адамович. – М.: Сов. писатель, 1988.- 492 с.: илл.
Адамович, А. Каратели: повесть / Алесь Адамович. – М.: Худож. лит., 1981.- 79 с. – (Роман-газета).
Адамович, А. Сыновья уходят в бой: роман-дилогия / Алесь Адамович. – М.: Мол. гвардия, 1987.- 586 с.: илл. – (Б-ка юношества).
Адамович, А. Хатынская повесть. Последняя пастораль. Каратели : повести и рассказы / Алесь Адамович. – М.: Сов. писатель, 1989. – 637 с.: илл.
Адамович, А. Хатынская повесть. Каратели: повести [и рассказы] / Алесь Адамович. – Л.: Худож. лит., 1986. – 400 с.
Адамович, А. Хатынская повесть. Каратели : повесть / Алесь Адамович. – М.: Известия, 1983. – 447 с.: илл. – (Б-ка «Дружбы народов»).
Адамович, А. М., Гранин, Д. А. Блокадная книга / Алесь Адамович. – М.: Сов. писатель, 1982. – 430 с.
Адамович, А. и др. Я из огненной деревни / Алесь Адамович, Янка Брыль, Владимир Колесник. – М.: Сов. писатель, 1991. – 717 с.: илл.