Бертольд Брехт
10.02.1898 – 14.08.1956
Бертольт Брехт – німецький поет, прозаїк, драматург, реформатор театру, засновник театру «Берлінський ансамбль».
Бертольт Брехт народився в Баварії в родині директора паперової фабрики. Після навчання в державній школі вчився з 1908 по 1917 рр. в аугсбургській реальній 
гімназії ім. Пейтінгера. Уже в шкільні роки в творах критично висловлювався про війну. В цей же період з’являються перші літературні спроби Брехта: вірші, есе, оповідання, театральні рецензії. З 1917 по 1918 роки він навчається на медичний факультет Мюнхенського університету. Навчання тривало недовго, так як Брехт був покликаний в армію. У Брехта були хворі нирки, тому його відправили не на фронт, а в госпіталь в Аугсбурзі, де він проходив 
службу в якості санітара. Тут він зіткнувся з реальним життям, жахами болю і смерті, все це було так далеко від слів про «велич Німеччини». У його творчості все більше виявлялися ненависть не тільки до вояччини, а й до всього соціального ладу, заснованого на нерівності і експлуатації людини людиною. Можливо, його переконання сприяли тому, що в листопаді 1918 року Брехт був обраний членом солдатської ради в Аугсбурзі.
У 1918-1919 роках написані перші твори, серед них – знаменита «Легенда про мертвого солдата», вірш, пронизаний гнівним антимілітаристським пафосом. З’являються перші п’єси Брехта: «Ваал» (1918), «Барабанний бій у ночі» (1919), «В хащі міст» (1921). Постановка цих п’єс часто викликала бурхливу реакцію з боку публіки, спектаклі супроводжувалися метанням тухлих яєць – ймовірно, не всі м були до вподоби соціалістичні ідеї автора. Проте, в 1922 році Брехт був удостоєний премії Генріха Клейста.
У 1920 році помирає мати Брехта. З цього часу Брехт часто їздить до Берліна, де знайомиться зі світом театру, пише прозу, ліричні вірші, статті з теорії мистецтва, виступає, виконуючи під гітару власні пісні, в мюнхенському невеликому театрі-вар’єте. На сценах Німеччини з’явилися його перші п’єси.
З 1924 року, живучи в Берліні, він зближується з багатьма діячами мистецтва, які підтримували творчі шукання Брехта. А сам він не тільки пише п’єси і створює теорію «епічного театру», на народження якої особливий вплив справила спільна театральна робота з режисером Ервіном Пискатором, пише «Пісню єдиного фронту» і «Пісню солідарності». Спільно з письменником Ернстом Оттвальтом створює сценарій до фільму «Кулі Вампе, або Кому належить світ?», який після виходу на екрани користувався величезною популярністю.
У 1922 році Брехт одружується з акторкою і співачкою Маріаною Цофф, незабаром у них народжується дочка Ханна. Цей шлюб тривав недовго. Після розлучення одружується з Хеленою Вейгель, від якої у нього народжується син Штефан (1924-2009).
У 1926 році Бертольд Брехт написав комедію «Що той солдат, що цей», в якій визначається естетична позиція по відношенню до експресіонізму – напряму в мистецтві 1910-20-х років, який народився в Німеччині напередодні Першої світової війни.
У театрі «У Шіффбауердамм» відбулася прем’єра «Тригрошовій опери» – вільної 
переробки баладної опери англійського драматурга 18 століття Дж. Гея. Занурившись в стихію життя декласованих міських низів (злодії, повії, бандити), письменник – незадовго до приходу до влади фашизму – дав глибокий соціальний аналіз корумпованого суспільства, розкрив велику небезпеку чарівності бандитизму. Зонги-п’єси, покладені на спеціально написану для вистави музику Курта Вейля, відразу зробилися визнаними шлягерами. П’єса пройшла по сценам багатьох країн, принісши автору європейську популярність.
До кінця 1920-х років сформувалися основні положення теорії «епічного театру», однієї з основоположних театральних систем цілого століття.
Брехт вважав головним завданням театру виховання в глядача класової свідомості і готовність до політичної боротьби. Основний принцип епічного театру – «ефект відчуження», тезу яка остаточно була сформульована Брехтом в роботах 1940-х років: «Купівля міді», «Вулична сцена» (1940).
На початку 1930-х років у творчості драматурга активно почала звучати антифашистська тема. У «страшній казці» «Круглоголові і гостроголові» (1932-34) через іносказання (використаний сюжет шекспірівської «Міри за міру») чітко читається викриття расової теорії фашизму. П’єса, розпочата в Німеччині, завершувалася вже у вигнанні. На початку 1933 року, з встановленням фашистської диктатури, Брехт разом з дружиною і маленьким сином покинув батьківщину. Спроба шантажу – викрадення 
нацистами дворічної дочки – з метою повернути Брехта в Німеччину – не вдалася. Родина Брехтів возз’єдналася в Швейцарії. Через кілька місяців книги письменника стали спалювати на його Батьківщині, Брехт був позбавлений громадянства.
Після окупації Данії він біжить до Швеції, Фінляндії, потім – США, де провів шість з половиною років.
У 1938 році Брехтом була закінчена п’єса «Страх і відчай у Третій імперії», у 1939 році – написані «Життя Галілея» і «Матінка Кураж та її діти».
У 1941 році була створена п’єса «Добра людина з Сезуана» . Мораль п’єси – притчі: щоб відстояти себе в злому, ворожому людині світі, доводиться користуватися його ж засобами – така діалектика добра і зла в
суспільстві соціальної несправедливості.
У тому ж 1941 році, Бертольд ще раз звернувся до теми приходу до влади фашизму. «Кар’єра Артуро Уї, якої могло не бути» – антигітлерівський памфлет. Пародійна історія сходження до влади зграї гангстерів, очолюваних нікчемою Артуро Уї – аналіз кар’єри фашистського фюрера і соціальних умов, які зробили її можливою. П’єси такого роду, як «Добра людина …», «Артуро Уї» (та інші), драматург називав п’єсами-параболами, ускладненими притчами, суть яких в осмисленні соціально-моральних проблем сучасної 
дійсності за допомогою іносказання. Параболою є і «Кавказьке крейдяне коло» (1944), в якому історія селянки Груші, яка усиновила чужу дитину і стала їй справжньою матір’ю. Сюжетне джерело п’єси – притча про біблійного царя Соломона, який мудро вирішив, що справжня мати думає про дитину, а не про себе. П’єса, побудована як розповідь, яка містить зонги, що представляють собою своєрідні внутрішні монологи героїв, – яскравий зразок епічного театру.
Після закінчення війни під час «полювання на відьом» в США в Конгресі він заявляє, що не мав справи з комуністичними партіями, і, відчуваючи загрозу переслідування, залишає США. Єдина держава, що дала йому візу, – Швейцарія, куди він і переїздить в 1947 році. Згодом влаштовується в Східному Берліні, де і продовжує жити і працювати.
В останні роки життя були завершені авторські обробки «Антігони» Софокла, 
шекспірівського «Коріолана», «Гувернера» німецького драматурга Якоба Міхаеля Рейнхольда Ленца, написана п’єса-парабола «Турандот, або конгрес обелітелей» (публікація в 1967). Тоді ж Брехт був обраний віце-президентом Академії мистецтв НДР (1954), головою пен-клубу НДР і ФРН (1953); нагороджений Національною премією НДР (1951), Ленінською премією «За зміцнення миру між народами» (1954).
У 1949 році спектакль «Матінка Кураж» в режисурі автора і з Вейгель в головній ролі сповістив про народження нового театру – «Берлінер ансамблю».
У 1950 році Бертольд Брехт був обраний віце-президентом Академії мистецтв НДР.
Літератор помер 14 серпня 1956 року в Берліні від серцевого нападу, на черговій репетиції п’єси «Життя Галілея». Похований 17 серпня, згідно з заповітом, на невеликому Доротеенштадтском кладовищі недалеко від будинку, в якому він жив.
Список літератури:
Брехт, Б. Избранное: пьесы, рассказы/ Бертольд Брехт. – М.: Радуга, 1987. – 374 с.: ил.
Брехт, Б. Діла пана Юлія Цезаря: роман. Біогр. довідка / Бертольд Брехт. – К.: Дніпро, 1983.– 215 с. – (Зарубіж. сатира і гумор; № 17).
Брехт, Б. О литературе: [сборник]/ Бертольд Брехт. – М.: Худож. лит., 1988. – 524 с.: ил.
Брехт, Б. Пьесы: [в 2-х кн.]/ Бертольд Брехт. – М.: Гудьял-Пресс, 1999.
Брехт, Б. Стихотворения. Рассказы. Пьесы / Бертольд Брехт. – М.: Худож. лит., 1972. – 815 с.
Брехт, Б. Трехгрошовый роман / Бертольд Брехт. – М.: Правда, 1984. – 430 с.: ил.
Брехт, Б. Три пьесы: Трехгрошовая опера. Мамаша Кураж и ее дети. Кавказский меловой круг/ Бертольд Брехт. – М.: Моск. рабочий, 1983. – 239 с. – (Школьная библиотека).
Шумахер, Є. Жизнь Брехта / пер. с нем.; науч. Ред.. И.Фрадкина. – М.: Радуга, 1988. -352 с.