Франц Голер
(нар. 1.03.1943 р.)
– визначний швейцарський поет, прозаїк, драматург, артист кабаре та автор пісень. Лауреат багатьох літературних та художніх премій Швейцарії та Німеччини, почесний доктор Фрібурзького університету, член Швейцарського товариства письменників та міжнародного ПЕН-клубу. Також працював на телебаченні й радіо, де вів власні передачі. Автор близько 40 творів для дорослих, та 20 для дітей.
«Мої батьки обоє були шкільними вчителями. Вони вчилися в одному класі. Обидва прожили дуже довге життя. Мій тато досі живий – два тижні тому ми відсвяткували його сотий день народження, що досить солідно. Він живе в будинку для людей похилого віку, але відчуває себе, взагалі, добре. Зазвичай раз в тиждень я приходжу поїсти разом з ним, потім ми граємо в карти. Я виріс в маленькому місті під назвою Ольтен, 20 тисяч жителів. У місті був театр, і батько довгий час був президентом організації, яка влаштовувала там вистави. Крім того, він був редактором щотижневої газети для вчителів. У нього в кімнаті була велика бібліотека, я почав дуже рано читати саме завдяки цим книгам. А мама була дуже гарною скрипалькою, вона померла всього три роки тому. Мені було сім, коли я почав вчитися грати на блок-флейті, і я продовжую на ній грати, як і на віолончелі, на якій я граю з десяти років.
Любов до музики я успадкував від мами, а любов до літератури – в першу чергу, від батька», – в 2015 році розповідав Франц Голер.
Перша популярність прийшла до Франца в університеті – тоді він поставив сольне естрадне шоу «Піццикато».
«Я вивчав германістику і романістику в Університеті Цюріха. Одного разу я придумав сольне літературно-музично-сатиричне шоу і виступив з ним в університеті в старому підвальному приміщенні, колишній бойлерній, яку мені дозволили використовувати. Виступ мав успіх, і мене стали запрошувати в інші швейцарські міста – в Берн, в Базель, а потім і в німецькі – Берлін, Мюнхен, Дюссельдорф. Я вирішив на рік залишити навчання … і цей рік все триває.
Коли я починав виступати, мої тексти і уявлення грунтувалися на фантастичних сюжетах, на протиставленні реального світу іншим світам. Але незабаром фантазія впала під натиском реальності, і в якийсь момент я почав ділитися своїми думками про актуальне – тоді це була ядерна енергія, якою Швейцарія почала активно користуватися в 1970-х »,– ділится споминами Франц Голер.
А вже в 1973 році до нього прийшла по-справжньому всенародна слава – в дитячій телепрограмі Spielhaus вперше з’являється його дует з відомим швейцарським мімом Рене Келле (René Quellet).
«Франц і Рене» виховують не одне покоління швейцарських дітей. У 1978-му він пише першу 
книгу з популярного серіалу про хлопчика Чіпо (її тут же нагороджують дитячої Ольденбургскою премією). Голер продовжує виступати на сцені для дорослих з літературно-музичними, комедійними і сатиричними шоу. До тих же 1970-х відноситься початок його захоплення активізмом (за свою природоохоронну діяльність в 2001 році Голер отримав премію Binding-Preis). На початку 1980-х Голер веде сатиричну програму «Час на роздуми» (Denkpause), з якої йде, зіткнувшись з цензурою. Він складає іронічні розповіді, романи, його п’єси ставлять в театрах. Він пише тонкі ліричні вірші – і смішні для дітей.
Франц Голер розповів, як з дорослої літератури перейшов на дитячу:
« В певний момент я помітив, що короткі абсурдні історії, які я писав для дорослих, дуже добре сприймають діти. Тоді я почав писати історії для дітей, і знову ж таки, їх почали дуже гарно сприймати дорослі. Тому, можливо, я пишу для дитини в чоловікові й для чоловіка в дитині, та навпаки – для дитини в жінці й жінці в дитині. Насправді я почав писати для дітей ще до того, як вони в мене з’явились. Проте, коли в мене народилось двоє дітей, 
звичайно, я почав писати трохи більше дитячої літератури хоча б через те, що від мене цього вимагали як від батька. Позаяк, батьки повинні вміти розповідати історії».
«Для мене дитяча література – завжди одночасно і література для дорослих. Від віршів з книжки «Жив-був їжак» смішно і дітям, і дорослим. Я думаю, важливо, щоб дитячу літературу сприймали всерйоз. Про що я спеціально думаю, коли пишу для дітей, – про підбір слів, про те, що всі слова повинні стояти так, щоб бути дитині зрозумілими. Але, в принципі, я не терплю тут компромісів, я не бажаю писати для дітей як для нещасних маленьких істот, мені самому повинно бути весело від того, як я ставлю слова. Тут просто треба ширше відкрити двері до твоїх розповідей, твоїх віршів, трішки ширше, щоб і дитина теж могла увійти.
У моєму багажі є безліч оповідань для дітей, приблизно третину з них я не писав в якості дитячих – просто через якийсь час я зрозумів, що дітям дуже подобається читати ці історії і вони їх досить добре розуміють – ну або розуміють по-своєму. Ніколи не можна передбачити, що дитині сподобається і як вона це зрозуміє. Втім, що і як дорослий зрозуміє – теж ніколи не можна передбачити. Це те, що зближує дорослих і дітей, і одночасно те, що їх розділяє.
І мені здається дуже важливим завжди мати свої власні двері в свою власну дитячу кімнату. Щоб ці двері завжди були відчинені і ніколи не закривалися. Щоб дитинство не було чимось далеким і пішло від тебе, щоб ти міг залишатися з ним. »
Останні роки він більше не виступає на естраді, але пише, видається, бере участь в читаннях. І, треба сказати, читає дуже артистично.
Не кидає Голер і громадську діяльність – скажімо, в 2015 році він випускає маніфест на підтримку біженців з Сирії та інших країн, в якому закликає Швейцарію допомогти цим людям.
Навесні 2017 року у дитячому видавництві “Чорні вівці” вийшла “Велика книжка” Франца Голера, з художнім оформленням Ніколауса Гайдельбаха у перекладі Нелі Ваховської. Книжка містить 91 розповідь про найрізноманітніших персонажів – починаючи марципановою морською свинкою, і закінчуючи лосем, що купляє протигаз. Переповнена абсурдом, ця книжка буде цікавою як дітям, так і дорослим.
Франца Голера спитали: чи існує зараз проблема з читанням? В еру цифрових технологій книжка відходить на задній план, чи відчуває він спад читання? Він відповів на це: « Мені здається, що це світовий феномен, а саме – потік цифрових можливостей, які 
фактично затоплюють дітей і ти можеш годинами чи днями сидіти, тицяти в якісь кнопки та відкривати для себе нові й нові світи, або деталі тощо. Хоча я не думаю, що від цього читання зникне зовсім, адже ніколи не було таких часів, щоб читали всі діти. Тобто, навпаки – завжди була частина людей, які не читали, так само діти, так само й дорослі. Взагалі культура, не тільки читання, і не тільки література зокрема, а загалом – це все ж справа для меншості, певної частини суспільства, однак ця менша частина все одно буде залишатись константою…
Трішки пропаґанди читання – це завжди непогано. У Швейцарії є програми сприяння читання, які намагаються заманити дітей у бібліотеки чи книгарні тощо – мені здається, що це дуже важливий момент. Я сам отримую досить багато листів або реакцій на свої дитячі книжки, зокрема, й на вірші для дітей. Наприклад, від шкільних класів, коли там читали «Велику книжку» і вчитель чи вчителька пропонували дітям написати якусь історію такого ж типу, щоб її потім надіслати мені. І я отримую довгі, великі листи, часто – з малюнками, де дуже видно, що цей стиль зачіпає дітей, що вони цікавляться цим, що сама свобода думки і свобода уяви, ніби йогурт сам може відчинити холодильник і піти на прогулянку абощо, їм дуже імпонує. Також вважаю, що дуже класно, коли комусь вдається написати такий суперхіт, як Гарі Поттер, який викликає величезну хвилю читання серед дітей…»
Список літератури:
Голер, Ф. Велика книжка: історії для дітей /Ф. Голер; Н. Гайдельбах. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2017. – 320 с.