Іван Микитенко
06.09.1897 – 04.10.1937
Іван Кіндратович Микитенко народився в родині мірошника, що проживала в містечку Рівному Херсонської губернії. У 1911 pоці, після закінчення двокласної міністерської школи в Рівному вступив до Херсонського військово-фельдшерського училища.
Через три роки сімнадцятирічний хлопець потрапив на фронт, де служив помічником лікаря та одночасно брав активну участь у діяльності революційного полкового комітету.
У 1918 році Микитенко був демобілізований: обморозив обидві ноги. Повернувшись додому , він згодом влаштувався на роботу в Єлисаветградську першу народну лікарню. Лікарів не вистачало: в цей час в Єлисаветградському повіті лютувала епідемія тифу. Вже після ліквідації епідемії Івана Микитенка направили завідувати фельдшерським пунктом у селі Нечаївці, де він прожив лише два роки, проте саме тут почав писати – п’єси для аматорського театру, в якому він був і за режисера, і за сценариста, і за актора.
За спогадами старожилів села, відомо, що молодий лікар відразу пішов співати в церковний хор. Але потім влаштував свій хор у клубі, куди поступово перетягнув усіх хористів, навіть дяк почав приходити. Співали «Заповіт», «Чорнії брови, карії очі», «Ніч яка місячна», але й «Інтернаціонал», «Уперед, хто не хоче конати» і т. п.
Микитенко організував у клубі струнний оркестр та драматичний гурток, який ставив «Наталку Полтавку», «За двома зайцями», «Марусю Богуславку». А потім, щоб урізноманітнити та «осучаснити» репертуар, лікар почав писати й власні короткі п’єси «на злобу дня».
«Театр потрібний нам, і сучасна людина без нього не може обійтись. Театральне мистецтво – одна з найвищих форм спілкування з найширшими колами трудящих. Театр – дзеркало, в якому відбито все життя, добро і зло, хороше й погане. Глядач дивиться і з критикою, гнівом осуджує одного, а хвалить – іншого. Наше завдання – піднести глядачеві життя з різних боків, різними гранями показати, щоб він міг осмислити, зрозуміти, сприйняти або осудити недоліки, що нам залишив старий, віджилий лад…» ( Із спогадів місцевої мешканки Надії Горошко).
Іван Микитенко одружується з вчителькою з Рівного, випускницею єлисаветградської жіночої гімназії і своєю колишньою однокласницею Зінаїдою Биковою.
У серпні 1922 року Нечаївський комітет незаможних селян направив Івана Микитенка в Одеський медичний інститут для продовження навчання. Навчаючись у медінституті, Микитенко працював вантажником у порту, щоб прокормитися, почав друкуватися в одеській пресі та займався агітаційною роботою. Він стає членом літературного об’єднання «Потоки Октября», працює завідувачем літературною частиною Одеського драматичного театру, керує одеським відділенням Всеукраїнської спілки пролетарських письменників. Незабаром у місцевих газетах з’являються перші його публікації (вірші, фейлетони, нариси, оповідання і статті), випробовує себе і в прозі, насамперед у жанрі «малих форм» — новелах, оповіданнях: «Гордій» (1923), «Більшовики» (1923), «У вершині» (1923), «Нуник» (1923). В ці ж роки надруковані оповідання (цикл «Етюди
червоні»), що увійшли до першої прозової збірки «На сонячних гонах» (1926), та п’єса «У боротьбі» (1926). Не залишаючи навчання, І. Микитенко працює на посаді завлітчастиною Одеської укрдерждрами, а згодом керує письменницькою філією «Гарту».
Проте все своє подальше життя він постійно писав про Нечаївку, про Криничувате, про найближчі села та хутори, про події, які там дійсно сталися і які б могли статися.
У 1926 році письменника Микитенка запросили до Харкова. Там він і закінчив медичний інститут. Проте лікарем більше ніколи не працював. Справою його життя стала література. У 1926—1928 pp. з’являються п’єса «Іду», поема «Вогні», повісті «Антонів огонь», «Брати», «Гавриїл Кириченко — школяр» (пізніша назва — «Дитинство Гавриїла Кириченка»), «Вуркагани». «Вуркагани» навіть сьогодні приваблюють і гострим сюжетом, і впізнаваністю багатьох типових ситуацій із життя-буття неприкаяних підлітків.
Всесоюзна слава прийшла до Микитенка в 1929 році, коли побачила світ його п’єса про продрозверстку «Диктатура» (1929). Журналіст Світлана Орел у статті «Бути виключно правдивим» («Дзеркало тижня») пише про те, що Іван Микитенко не був ідейним сліпцем, і наводить цитату самого Микитенка: «… Після доповіді селянин-незаможник спитав мене: “Воно, конєшно. Влада робітників і селян, як ви сказали. Це я згоден. А чому ж диктатура… пролетаріату?..” Одним цим питанням він поставив під удар увесь настрій селян, створений нами до цього моменту. … Як не доводь, які логічні докази не виставляй після цього, але цей селянин-скептик уже зім’яв їх своїм запитанням. Кілька років це питання не давало мені спокою».
І саме це питання один із героїв «Диктатури» – незаможник Малоштан – ставить комуністу Дудару, який приїхав у село вилучати хліб. Майже всі твори Микитенка у тій чи іншій мірі автобіографічні.
З 1928 року й до смерті Микитенко займав керівні посади у спілці письменників, але спогадів сучасників про причетність Івана Кіндратовича до цькування Миколи Хвильового, Івана Багряного, Миколи Куліша чи інших представників «розстріляного відродження» не знайшлось.
Під враженням поїздок до Німеччини, Польщі, Чехословаччини Микитенко пише книжку дорожніх нарисів і нотаток «Голуби миру» (1929).
Одночасно з прозовими творами з’являються п’єси: «Світіть нам, зорі» (1930; друга назва «Кадри»), «Справа честі» (1931), «Дівчата нашої країни» (1933).
Популярністю користувались і більшість наступних п’єс, поставлених не тільки в Україні, а й у багатьох містах СРСР.
В 1932 році Микитенко стає членом оргкомітету Спілки письменників СРСР.
Останні роки життя виступає переважно в галузі драматургії: пише комедії «Соло на флейті» (1933–1936) і «Дні юності» (1935—1936); історичну п’єсу «Маруся Шурай» (1934), яка є неопублікованою (але поставленою в кількох театрах) переробкою драми Михайла Старицького «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», героїчну драму «Як сходило сонце» (1937; надрукована 1962 р.). Збирав матеріали для наступних п’єс — про К. Маркса і Ф. Енгельса («Безсмертні»), про видатного вченого Філатова («Сліпі й зрячі»), однак не встиг їх написати.
Певну цінність являють спогади («Про себе», «В хвилини спогадів» та ін.), які містять чимало автобіографічних свідчень, оцінок письменником власних творів, його літературні погляди.
Влітку 1937 року Микитенко був у Іспанії на II Міжнародному антифашистському конгресі письменників. А в цей час у Києві відбулися збори парторганізації спілки письменників, де Микитенка заочно звинуватили у тому, що він, як голова комісії з прийому до Спілки письменників України, виявляв нерозбірливість при прийомі нових членів, що стало причиною «забур’янення» письменницьких рядів «ворожими елементами»…
3 жовтня Микитенка виключили з партії як «людину, яка приховувала від партії під час вступу і весь час перебування у партії своє куркульське походження», а наступного дня він пішов до НКВС, щоб здати особисту зброю та з’ясувати, що ж врешті-решт відбувається. Додому він вже не повернувся.
Через рік, у вересні 1938 року, Політбюро порекомендувало Головліту УРСР вилучити усі твори Микитенка як шкідливі.
Усі спроби Зінаїди Микитенко, дружини письменника, дізнатися про долю чоловіка були марними.
Син письменника, головний редактор журналу «Всесвіт» Олег Микитенко писав, що тільки в березні 1956-го його мати отримала офіційну відповідь на тисячі своїх листів: «Ваш чоловік – Микитенко Іван Кіндратович, 18 жовтня 1937 року був знайдений мертвим на околиці м.Києва в районі “Шовкобуду” із вогнепальною раною на скроні. На підставі судово-медичного огляду смерть Микитенка наступила внаслідок самогубства». 18 квітня 1956 року Микитенка реабілітували.
Драматургія Івана Микитенка, яка була присвячена злободенним проблемам, відображала напругу соціальних змін у суспільстві, займає значне місце в історії української літератури.
