Іван Минчов Вазов
09.07.1950 – 22.09.1921
Іван Вазов народився в сім’ї заможного торговця в невеликому прибалканському містечку Сопот. Батько поета – Мінчо Вазов – належав до болгарської фінансово-торговельної буржуазії. Він перебував на позиціях патріархальних устоїв і традицій, водночас поділяючи ліберальні погляди. У спогадах сина матір письменника постає життєрадісною красунею, співачкою, наділеною гумором. Саме завдяки їй Іван заохотився до читання книжок. Два брата майбутнього поета стали генералами – Георгі Вазов і Володимир Вазов, а ще один брат – Борис Вазов став громадським діячем і політиком.
Початкову освіту хлопчик здобув у місцевій школі, протягом року він навчався у Пловдивській гімназії. У гімназії він вивчає французьку мову і захоплюється поезією П’єра Беранже і Віктора Гюго.
У ранній, сопотський, період життя і творчості (1868-1870) майбутній письменник пережив перше сильне захоплення красунею Катериною Караоглу, дружиною болгарського негоціанта. Більшість віршів, на які вона його надихнула, пропали під час погрому, а вцілілі увійшли згодом у збірку “Травневий букет” (1880).
Батько відправляє двадцятирічного Івана до свого брата у Румунію , бажаючи залучити сина до комерції. Згодом письменник у поезії “Безсонні ночі” згадає: “Ах, лиш голод, розумів він, Сину вірші принесуть!”. Проте торгівля не зацікавила Івана. Декілька місяців Іван Вазов провів у середовищі болгарських політичних емігрантів, поділяючи зі своїми бездомними земляками негаразди життя на чужині. Вчителями Івана стануть В. Гюго і Т. Шевченко, О. Пушкін і М. Лєрмонтов. Ремінісценції з їхніх творів у подальшому будуть зустрічатися у багатьох його віршах.
Іван зачитувався віршами Д. Чинтулова, революційною поемою Г. Раковського “Лісовий подорожній”, творчістю болгарського поета П. Славейкова.
З 1870 року Вазов розпочав друкуватися. В образі могутньої сосни, зваленої стихією, читачі побачили сумну долю Болгарії, позбавленої незалежності («Сосна», 1870).
Після розгрому Квітневого повстання, рятуючись від арешту, Вазов, член таємного революційного комітету в Сопоті, прибуде у 1876 році до Румунії, де консолідувалася болгарська революційна еміграція. Тут Вазов публікує три перші поетичні збірки: “Пряпореци гусла” (1876), “Жалі Болгарії”(1877), “Визволення” (1878). За інтонацією збірки поєднані відверто емоційним пафосом, ораторськими вигуками:
“Кров’ю сочаться глибокі рани,
Чорні в скорботі мерзнуть Балкани.”
Життя Івана Вазова до кінця 90-х років було тривожним: багато переїздів, часта зміна місць проживання, короткотривале перебування в тому чи іншому місті, багато вражень, служба під час російсько-турецької війни 1877-1878 pp. Вазов був і співробітником канцелярії віце-губернатора, і чиновником з особливих доручень російської адміністрації, і головою окружного суду, і редактором журналів “Наука”, “Зоря”; навіть – у 1897 році на короткий час зайняв пост міністра народної освіти. Лише наприкінці 90-х років вийшов у відставку і цілком віддався літературі. У 1890 році письменник одружився, але шлюб його виявився нещасливим і недовгим.
Особливо плідними були три періоди його творчого шляху: пловдивський (1880—1886), одеський (1887—1889) і останній, софійський (1889—1921). У Пловдиві він створив поетичні збірки “Гусла” (1881), “Поля і ліси” (1884).
У Пловдиві Іван Вазов звернувся до прози. Перша значна прозаїчна спроба — повість “Митрофан і Дормидольський” (1881). У 1883 р. Іван Вазов написав повість “Знедолені”, у якій постає “дно” болгарської еміграції в Румунії, середовище безпритульних блукачів, колишніх учасників повстанських загонів. Вражає контраст між злиденним життям “босоти”, непривабливістю їхнього побуту і високим самовідданим ідеалізмом.
Два роки (1887-1889) Вазов провів в Одесі, куди змушений був приїхати, рятуючись від репресій проти русофілів, де написав роман “Під ігом”, який став не лише першим романом письменника, а й видатним явищем у молодій тоді болгарській прозі – першим справжнім романом.
У другому романі “Нова земля” (1896) письменник змальовує життя Болгарії, починаючи з пожежі в Б’яла-Черкві (1877) і закінчуючи пловдивським переворотом, який призвів до проголошення в 1885 році об’єднання Східної Румелії і Болгарського князівства.
В образі головного героя – Стремського, який негативно ставиться до соціалістичного руху та переживає любовну драму, Вазов змалював самого себе.
Особисту драму вчительки Цонки Хрусанової письменник змалював у романі “Казаларська цариця “ (1893).
З 90-х років історико-героїчна тематика у письменника змінюється на соціально-викривальну. Написані у різні роки повісті, оповідання, нариси були зібрані в книгах: “Повісті та оповідання ” (1891-1893), “Подряпини та плями “ (1895), “Бачене та чуте”( 1901), “Строкатий світ”(1903).
Гіркота, біль, іронія пронизують багато оповідань Вазова, майстра малих форм прози. Він не міг прийняти встановлений після визволення порядок, буржуазну дійсність, коли “героями” дня стають фальш, хижацтво, казнокрадство, меркантилізм (“Дід Йоцо дивиться”, “Болгарка”).
Тема природи, її первісної краси стає важливою у творчості Вазова. З’являються мотиви душевної самотності, туга за втраченим ідеалом національного Відродження. Вірші однієї з останніх поетичних збірок— “Бузок запах” (1919) – Вазов вважав “найчарівнішими і найпоетичнішими” в усій своїй ліриці. Вони надихнуті останнім коханням поета до письменниці Євгенії Марс:
“Тихі струни — не трубні звуки,
Трепет солодкий чарівної муки
Заходу пісня.”
В історичних повістях “Свєтослав Тертер”, “Іван-Олександр” (1907), у циклі історичних балад “Легенда про Царівну” (1910), пов’язаних з історією рідної Болгарії, Вазов поетично оспівує далеке минуле країни.
В історію національного театру і драматургії увійшли драми та комедії письменника: “До прірви” (1910), “Борислав” (1909), “Івайло” (1913), “Престол” (1921); п’єси сатиричні і соціально-побутового характеру, найкраща з-поміж яких “Шукачі прибуткових місць” (1903); авторські інсценівки прозових творів ( “Вигнанці”, 1894) — за повістю “Знедолені”; “Під ігом” (1911). Ці твори заклали основи репертуару болгарських театрів XX ст., вплинули на сучасних драматургів.
Багаторічна плідна літературна діяльність Вазова зробила його ще за життя класиком, патріархом болгарської поезії та прози. Утім, він це і передчував:
“І я піду, як дні мої настануть,
Трава зросте над прахом по мені.
Хтось там хвалитиме, хтось буде ганить,
Але мої звучатимуть пісні.
Пустих імен багато час розвіє,
Зметуть літа, безжалісно страшні,
Пил забуття назавжди їх покриє,
Але мої звучатимуть пісні.”
(“Мої пісні”)
Помер письменник 22 вересня 1921 року. 24-го вересня відспівування звершив митрополит Відінський Неофіт у співслужінні єпископа Левкійского Варлаама і 65 священиків. Були присутні цар, міністри, столичний мер, посли, депутати, письменники.
Іван Вазов похований у центрі Софії, на площі побіля старовинної церкви Святої Софії. Над його могилою — величезний камінь, доправлений з улюбленої ним, не раз оспіваної гори Вітоші.
Список літератури:
Вазов, И. Пестрый мир. Юмор и сатира / Иван Вазов. – М.: Правда, 1986. – 576 с.
Вазов, И. Повести и рассказы / Иван Вазов. – София: Свят, 1983. – 605 с.
Вазов, И. Под игом / Иван Вазов. – М.: Худож. лит, 1984. – 319 с. – (Классики и современники. Зарубеж. лит.).
Вазов, И. Под игом / Иван Вазов. – М.: Худож. лит, 1970. – 422 с. – (Б-ка всемирной лит-ры. Сер. 2. Т. 70).