Ліна Василівна Костенко: до 90-річчя від дня народження української письменниці, Героя України

Ліна Василівна Костенко

Нар. 19.03.1930

Ліна Костенко народилась у м. Ржищев на Київщині у родині вчителів. У 1936-му батька, вчителя, який самотужки опанував 12 мов і викладав у місцевій школі ледь не всі предмети, заарештували як “ворога народу”.  Йому дали  10 років таборів. “Вашим червоним прапором тільки биків лякати“, – почувши вирок, заявив він суддям.

Коли дівчинці було 6 років – родина перебралася до столиці, де Ліна закінчила школу №100, що містилася в робітничому селищі на Трухановому острові.  ЇЇ школу було спалено 1943 року разом із усім селищем, тому Ліна перейшла вчитися на Куренівку. Згадуючи той час, вона казала : “моє дитинство, вбите на війні”. Цьому присвячено вірш «Я виросла у Київській Венеції».

Я виросла у Київській Венеції.
Цвіли у нас під вікнами акації.
А повінь прибувала по інерції
і заливала всі комунікації.
Гойдалися причали і привози.
Світилися кіоски, мов кіотики.
А повінь заливала верболози
по саме небо і по самі котики.
О, як було нам весело, як весело!
Жили ми на горищах і терасах.
Усе махало крилами і веслами,
і кози скубли сіно на баркасах.
І на човнах, залитими кварталами,
коли ми поверталися зі школи,
дзвеніли сміхом, сонцем і гітарами
балкончиків причалені гондоли.
І слухав місяць золотистим вухом
страшні легенди про князів і ханів.
І пропливав старий рибалка Трухан.
Труханів острів… острів Тугорханів…
А потім бомби влучили у спокій.
Чорніли крокв обвуглені трапеції.
А потім повінь позмивала попіл
моєї дерев’яної Венеції.

Ще будучи ученицею, вона почала відвідувати літературну студію при журналі “Дніпро”, який редагував Андрій Малишко. Перші вірші Ліна Костенко випустила в 16 років.

Після закінчення середньої школи майбутня поетеса вступила в Київський педагогічний інститут, а після його завершення стала студенткою Московського літературного інституту імені О. М. Горького,  де зустріла лицаря, чиє кохання стало “тихим сяйвом” над її долею – Єжи-Яна Пахльовського. Вони одружилися.18 вересня 1956 року в Києві народилась Оксана Єжи Янівна Пахльовська. Але молоді батьки мусили зробити вибір:

Я люблю, коханий, Київ і Варшаву,
Але Батьківщина в кожного одна.

У болісних роздумах про розлуку Ліна Костенко створила дванадцятирядковий поетичний міні-роман “Я дуже тяжко Вами відболіла”. Його лірична героїня вмовляла себе змиритися з розлукою після короткого “свята любові”: коли склався щасливий шлюб молодих, талановитих людей; знайшлася маленька донечка. Вона так і лишилася для Єжи середньовічною прекрасною дамою, а він – вірним лицарем. “Таке прощання було шалене — на сум багате, на слова скупе…”. Лiна Костенко присвятила Єжи Пахльовському вірш-прощання “Спогад” (“Поїзд iз Варшави”)

Випускниця-відмінниця тієї самої всерадянської “кузні літераторів”, уже на початок 60-х мала три поетичні збірки і схвальний відгук рецензента її дипломної роботи, російського письменника Всеволода Іванова, який казав, що Костенко – потужний автор із великим майбутнім. Одразу після завершення навчання Ліна Костенко видала свою дебютну збірку поезій “Проміння землі”. Друга збірка “Вітрила” вийшла в 1958 році, за нею – збірка “Мандрівки серця” (1961 р.).  Ці збірки засвідчили справжню творчу зрілість поетеси, поставили її ім’я поміж визначних майстрів української поезії.

На початку 1960-х Ліна Костенко  стала брати участь у літературних вечорах київського Клубу творчої молоді. Але вже починаючи з 1961 року, її творчість  піддавали критиці за «аполітичність», а із плану знімання був знятий фільм за її сценарієм «Дорогою вітрів».

Хоча поетесі одразу вдалося завоювати любов та повагу українців, її творча діяльність подобалася не всім: четверту її книжку “Зоряний інтеграл” цензура заборонила до друку. Вірші Ліни Костенко того часу вже ходили в “самвидаві”.

Я скоро буду виходити на вулиці Києва
з траурною пов’язкою на рукаві –
умирає мати поезії мого народу!
Все називається Україною –
універмаг, ресторан, фабрика.
Хліб український,
телебачення теж українське.
На горілчаній етикетці
експортний гетьман з булавою.
І тільки мова чужа у власному домі…

(“Зоряний інтеграл”, 1963)

Незабаром її книжку «Княжа гора» зняли з верстки.

У 1963 році вона спільно з Аркадієм Добровольським написала сценарій до фільму “Перевірте свої годинники”. Стрічка розповідала про українських поетів, загиблих під час Другої світової війни. Фільм зняли 1964 року, але на екрани він так і не вийшов. Остаточний варіант “Хто повернеться – долюбить” був так змінений, що Костенко відмовилася від авторства сценарію.
У 1965-му Ліна Костенко разом із кінорежисером Сергієм Параджановим, поетом Іваном Драчем, авіаконструктором Олегом Антоновим та іншими помітними діячами культури й науки надсилає до ЦК КПУ та ЦК КПРС лист-протест проти арештів української інтелігенції з вимогою зробити розгляди судових справ публічними. Вона звернулася до редакції журналу «Жовтень» (тепер «Дзвін») і до львівських письменників з пропозицією виступити на захист заарештованих. Письменники не зважилися на протест, але подали в суд клопотання з проханням передати на поруки Богдана Гориня як наймолодшого з заарештованих. Усе це не вплинуло на перебіг судів, але мало величезне моральне значення.

У 66-му Ліна Костенко вирушає до Львова – підтримати у суді майбутніх дисидентів Михайла Осадчого, Мирославу Зваричевську та братів Михайла і Богдана Горинів, яким інкримінують “антирадянську діяльність та пропаганду”.

Коли заарештованих вели до зали суду, київський “десант підтримки”, у складі якого були також Іван Дзюба та В’ячеслав Чорновіл, вигукував їм “Слава!” та кидав квіти. А Ліна, прорвавшись крізь стрій конвоїрів, вклала в руку Зваричевській плитку шоколаду, котру, за словами Михайла Осадчого, тут-таки вихопив начальник охорони…

У 67-му у Львові відбувся ще один суд, на якому була присутня Костенко – тепер уже над Чорноволом. Потім – ще один протест, цього разу проти введення радянських військ на територію Чехословаччини.

Донька Ліни Василівни Оксана Пахльовська, відома літературознавиця та культурологиня, професорка Римського університету La Sapienza, розповідає про цей період, на який припало її дитинство, так:

“Я – у Ржищеві, де мій дід посадив для мене грядочку великих і смачних полуниць “Вікторія”… Ходжу навколо цієї грядочки, заклавши руки за спину, і граю в тюрму. Ось я у в’язниці, ось до мене приходять “вони”, але я нікому і нічого не скажу…”.

Костенко серйозно готувалася до “посадки”, розуміючи, що зробити з нею можуть усе, що завгодно, проте покарали її в інший спосіб.

За підтримку дисидентського руху “крамольну” поетку негласно заборонили друкувати, чим прирекли на вимушене мовчання, яке тривало 16 років. С того часу поетеса писала “в шухляду”. Відтоді ім’я Ліни Костенко стало одним з ключових серед  покоління українських шістдесятників.
У ці роки вірші Л. Костенко публікували журнали в Чехословаччині, газети в Польщі, і лише зрідка — в Україні.

Лише 1977 року вийшла збірка віршів «Над берегами вічної ріки», а 1979-го, за спеціальною постановою Президії СПУ, — історичний роман у віршах «Маруся Чурай», що пролежав без руху 6 років. За нього поетеса 1987 року була удостоєна Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка. Глибоко психологічний “жіночий” твір одразу ж розібрали на цитати.

“В цих справах поруч правда і брехня”.

“Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі”.

“Нелегко, кажуть, жити на дві хати. А ще нелегше – жить на дві душі!”

“Життя – така велика ковзаниця. Кому вдалось, не падавши, пройти?”

Афористичність мови, філігранна відшліфованість і неймовірна влучність вислову у романі стали тією високою планкою, яку Ліна Костенко поставила собі сама, і яку відтоді долає десятиліттями.

Російський шістдесятник і колега Ліни Василівни з літінституту Євген Євтушенко відзначав:

“Навіть якби вона не написала нічого до (хоча лірика її, особливо рання, ніжна, справжня – і тому прекрасна!) й відмовилася писати після, то з однією “Марусею” тріумфально ввійшла до історії світової літератури. І тільки тому вона досі не лауреатка (Нобелівської премії – УП), що, мабуть, немає перекладачів, рівних Ліні, і нема культурних дипломатів, здатних зрозуміло і швидко пояснити світові, якого витвору мистецтва він себе позбавляє”.

Перу Ліни Костенко також належать збірки поезій «Неповторність» (1980) і «Сад нетанучих скульптур» (1987), збірка віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987).

Попри всі попередження про ризики, Костенко у 91-му почала їздити в зону відчуження – у Чорнобиль. А ризиків чимало – від можливих хвороб, пов’язаних із радіацією, до вірогідності нарватися на місцевих бандитів.

Коли її питали, чи не страшно там бувати, письменниця відповідала:

“Ні, це моя добровільна еміграція! Я їжджу в Чорнобиль… набратися сил. І, правду кажучи, не відмовляюся від усього того, чим пригощають місцеві. І пироги з ягодами їм, і воду з криниці п’ю… Хоча повторювати цього, мабуть, не варто, особливо молодим людям”.

Підтримував її, хоч і хвилювався, лише покійний чоловік – Василь Цвіркунов. Його, легендарного керівника Київської кіностудії імені Довженка, не стало у 2000-му.

Найнезабутніше з облич,

таке єдине, Боже, Боже!

Не плач, не муч його, не клич.

Він не обізветься. Не може.

Там ні печалі, ані сліз.

Ні дня, ні вечора, ні рання.

Його нема ніде. Він скрізь,

вже в остаточній формі існування.

(“Мадонна перехресть”, 2011)

Подружжя разом долало безробіття, коли в 73-му Цвіркунова звільнили з кіностудії, а Ліну вже роками не друкували, залишивши без гонорарів. Разом перебороли її примусове “мовчання”, коли поетка навіть голодування оголосила – через образу, спричинену керівництвом “Літературної України”, яке дало розпорядження надрукувати в газеті добірку її віршів, при цьому вирізавши найулюбленіші строфи автора.

Цвіркунов змусив редакторів вибачитись: він щиро любив Ліну і їхню сім’ю.

“Багато хто, знаючи мій характер, дивувався: як він із нею живе? А все дуже просто. Василь Васильович вважав, що повинен мене захищати. І, відчуваючи себе захищеною, я ставала “шовкова”. Водночас когось дивувало, чому такий дорогий і такий близький мені цей “номенклатурний керівник”? Але він, через інтелігентність свою, ніколи не виставляв напоказ свою доброту…”,  – ділилася спогадами Ліна Василівна.

Донька Ліни Костенко від першого шлюбу – Оксана, називала вітчима Василя Цвіркунова татом, а до рідного батька зверталася на ім’я. Сина Ліна Василівна назвала на честь двох Василів – чоловіка та батька, чия стійкість і мужність була для неї взірцем.

В 1994 році вийшла італійською книга “Інкрустації”. Поема «Берестечко» (1999)  з ілюстраціями Георгія Якутовича, була видана видавництвом «Либідь» 2010 року, мала загальний тираж 14 тис. примірників, а збірка «Гіацинтове сонце», впорядкована Ольгою Богомолець, розійшлася тиражем 5 тисяч примірників.

Після смерті чоловіка Ліна Костенко замовчала на 10 років, тримаючись осторонь від усього, що зветься “навколомистецьким колом”. Зрештою, особливо компанійською вона не вважалася й у студентські роки.

У 2005-му новообраний президент Віктор Ющенко намагався вручити Ліні Василівні “Героя України” до її 75-ліття, 19 березня. Від “Героя” Костенко категорично відмовилась. Її аргумент став крилатим і часто цитованим висловом: “Політичної біжутерії не ношу”. Не стала носити й світсько-тусівочної, згодом відмовившись від нагороди “Золотий письменник України”.

Літературне повернення Ліни Костенко відбулося 2010 року: письменниця видала свій перший прозовий твір “Записки українського самашедшого”. У січні 2011 року поетеса вирушила в тур-презентацію свого першого роману. Презентації відбулися в Києві, Рівному та Харкові, усюди були аншлаги, проте не всі охочі змогли туди потрапити, оскільки вже не було місця у залах. Роман викликав великий ажіотаж і тимчасову його нестачу в книгарнях, що привело до появи піратських передруків. Станом на червень 2011 року загальний офіційний тираж роману становив 80 тисяч.

Але у лютому  письменниця перервала свій тур. Зустрічі письменниці з читачами Кривого Рогу та Острога були відкладені на невизначений термін, а львівські зустрічі — скасовані.

В цей час з’явилася поетична збірка “Річка Геракліта”, до якої ввійшли раніше написані вірші та 50 нових поезій. У 2012 році, у видавництві «А-ба-ба-га-ла-ма-га» вийшла поетична збірка «Триста поезій. Вибране».

У день народження Шарля Бодлера, 9 квітня 2012 року,  відбулася презентація монографії про Ліну Костенко «Є поети для епох» авторства Івана Дзюби. Книга надрукована видавництвом «Либідь».

Відтоді письменниця знову замовкла, хоча й зізнавалася, що практично написала роман-продовження “Записок” від імені жінки.

Дочка Ліни Костенко Оксана Пахльовська теж стала письменницею, вона живе з матір’ю у Києві. А от син поетеси працює програмістом у Штатах. Внучка ж Костенко Ярослава-Франческа Барб’єрі вивчає філософію у Римському університеті “Ля Сап’єнца”, де її мама завідує кафедрою україністики.

Ліна Костенко має чимало регалій, хоча вони для неї нічого не значать. Вона – почесний доктор Чернівецького національного університету (2002); лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка (1987, за роман “Маруся Чурай” і збірку “Неповторність”); Премії Антоновичів (1989), лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії ім. О. Теліги (2000). Також її було нагороджено Почесною відзнакою Президента України (1992) і Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня у березні 2000 року. Ліна Василівна  – почесний професор Києво-Могилянської академії, почесний доктор Львівського та Чернівецького університетів.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *