Марко Бараболя
19.04.1910 – 27.11.1945
Іван Федорович Рознійчук увійшов у закарпатську літературу наприкінці 20-х років ХХ століття – під псевдонімом – Марко Бараболя.
Батьки, брати і сестра Івана Рознійчука (стоїть в центрі)
Народився майбутній сатирик в селі Требушани (зараз – село Ділове Рахівського району) в простій селянській родині. Іван був найстаршим серед шести дітей Федора та Анастасії Рознійчуків. Їх хата була в центрі села поруч із церквою та школою. Батьки робили все, аби їх діти потрапили до середовища освічених людей.
Однокласниця Івана – Василина Божук – згадувала, що ще зі школи він виділявся серед інших дітей. “Іван був ростом найменшим з учнів, виявляв особливі нахили до вивчення шкільних дисциплін, кохався у літературі, любив декламації, був найздібнішим математиком класу. Всіх дивувало, скромний, завжди серйозний хлопець любив фіглі-жарти”.
Після чотирьох класів місцевої народної школи, Іван навчався в Ясінянській горожанській школі. З 1924 року він продовжує навчання в Торговельній академії (училищі) в Ужгороді (1924-1926) та Мукачеві (1926-1928). Ще будучи студентом Іван почав писати сатиричні вірші та оповідання.
Його літературний дебют припав на кінець 1928 року. В молодіжному просвітянському журналі “Пчілка” під рубрикою “З-під їдкого пера Марка Бараболі” було опубліковано серію його гуморесок та фейлетонів, в яких з великою поетичною майстерністю висміював недоліки громадського та культурного життя Закарпаття.
“Дивлюся навкруги… Всі пишуть, пишуть , пишуть… Це додає мені охоти. Беруся і я за перо. Талант у мене є, хоча і не великий, та зате бажання писати, що вже не можу витримати. Тому, що мій терпець урвався, помилуйте, пане Редакторе, та прийміть мене в ряди своїх співробітників”, – писав у листі до редакції ужгородського журналу “Пчілка” 18-річний Іван Рознійчук. На цей час він тільки закінчив навчання у мукачівській Торгівельній академії і влаштувався на роботу в книгарню “Уніо” в Ужгороді.
Коли він починає писати, робить це по-своєму – лаконічно і влучно. В письмі відстоює загальноукраїнський правопис і виступає проти місцевих штучних говірок. “Не можу подарувати Вам того, що ви так попсували мій вірш “На новий рік 1929″…Ох, лихо мені з Вами!… Тримаєтеся, мов баба воза, своєї етимології і не хочете вже раз перейти на порядний правопис (панове! Так це ХХ століття!)… взяти хоча б той твердий знак, який так потрібен, як п’яте колесо у возі”, – писав емоційно до редактора “Пчілки”. І добивався свого: “Хоч ми і не зовсім погоджуємося з думками автора, але задля задержання оригінальності поміщуємо лист без змін, хоч автор в ньому і нас вилаяв”, – відповідали шефи “Пчілки” на позицію Бараболі у примітці до другої його публікації.
П’ять років Іван Рознійчук працював у книгарнях Ужгороду (1928-1931) та Хусту (1931-1932), два роки – у страховій касі робітників у Хусті (1932-1934). За цей час він визначився із роботою. Усе дужче вабила його педагогічна робота. Із квітня 1934 року Іван Рознійчук учителює в селах Закарпаття. Спочатку в Шандорові (нині Олександрівка Хустського району); потім – на Рахівщині: в присілках Ясіня: Плитоватому, Зимірі, Лазещині. Він вмів зацікавити дітей, багато розповідав про природу, традиції. Вчитель школи села Луги (нині Рахівського району на Закарпатті, за 15 кілометрів від Говерли) Мешко згадував: “Одного разу Рознійчук заміняв відсутнього колегу – вчителя 1-4 класів. Якось директор навідався до школи і застав усіх дітей у мертвому слуханні скрипки вчителя”.
Іван Федорович, закріпивши улюблений фах складанням у 1936 році екзамену на вчительську зрілість, працює у селі Вишня Апша (нині Верхнє Водяне). Працює він також і діловодом шкільного інспекторату в Рахові (1936-1937), а там знову – ціле коло переміщень: Лазещина (1937-1938), Богдан-Луги (1938-1939), шкільний інспекторат у Рахові, Лазещині та Іршавщині (1941-1943).
“П’яти в топанках голі, а як дістане зарплатню, купить шоколадки і позасовує потай дітям в парту, аби вони не виділи, хто то вчинив”, – записала спогад колишньої учениці Катерини Ковбасюк із села Лазещина Орися Кравець. Рознійчук знімав кімнату у будинку її батьків.
У вільний час, окрім гри на скрипці, мав пристрасть до шахів та карт. Любив компанії, де знаходив достойних суперників. Особливо затято грав у карти. Офіційно входив у десятку найсильніших шахістів Ужгорода.
Із написаного його другом Василем Клочурак-Джмілем, який після війни жив у Празі, дізнаємося : “Марко Бараболя був людиною чесною, прямою, скромною й товариською, надзвичайно дотепною. В побуті — досить оригінальний та своєрідний. На свій час і своє оточення Бараболя був дуже начитаним. Мав редакторські здібності, вмів легко, дотепно й до діла писати, а все ж ніхто не додумався залучити його до редакторської праці. Навпаки, за його відвертість та безкомпромісність Бараболю переслідував шкільний інспекторат.”
Уже ранні твори сатирика викликали захоплення як у читачів, так і в літературної критики. Твори Марка Бараболі охоче друкують і у “Українському слові”, “Літературній неділі”, “Свободі” та празькому журналі “Сір”. Письменник, педагог і літературний критик Володимир Бірчак, на очах якого творилася нова закарпатська література першої половини ХХ століття, називав Марка Бараболю видатним і “тонким гумористом”, незнаним поза межами Підкарпатської Русі. Він вважав, що “в’їдливі сатири закарпатського письменника можуть цілком певно витримати порівняння з сатирами Володимира Cамійленка, а гумористичні оповідання дорівнюють, якщо не перевищують, такі популярні “Усмішки” Остапа Вишні… хоч кількісно продукція Бараболі порівнююче дуже невелика”.
Безсумнівним є те, що у 20-40-х роках особа сатирика-гумориста прописана наміцно, що його доробок, його майстерне відтворення національно-культурних процесів Закарпаття цього періоду має неабияку історико-літературну вартість, ще й посилену, бо донині зберігає гостроту та актуальність.
Ще далекого 1935 року в інтерв’ю львівській газеті “Новий час” Василь Ґренджа-Донський по-товариськи тепло і щиро говорив: “Мушу згадати небувалий талант сатирика Марка Бараболі, закарпатського Остапа Вишню…”
В 1937 році мадярські жандарми зробили в нього обшук, а коли було проголошено Закарпатську Україну, Рознійчука внаслідок доносу одного з тогочасних місцевих “ідеологів”, арештували як неблагонадійного січовика і біля двох тижнів утримували у в’язниці. Його батька, разом із шістьма іншими селянами, в березні того ж року хортіївці (мадяри) відвели з рідного села до урочища Кевелів і там замучили.
Івану Рознійчуку стає все важче друкуватись, подальші статті виходять в газеті “Українське слово” та в журналі “Літературна неділя”. Літературознавець Юрій Болега у спогадах, опублікованих в 2009 році, писав: “В кінці 1930-их – на початку 1940-их років Марко Бараболя працював над сатиричним романом “Гаврило Мотовило, його життя і клопотації”, в якому хотів показати буття і безнадійні турботи верховинського інтелігента-невдахи за старих режимів. На жаль, рукопис роману не зберігся. За свідченням рідних, у 1942 році, рятуючи твір від мадярських жандармів, автор закопав його у землю. Коли ж по війні вибрали той сховок з землі, перезволожений папір на сонці розсипався в порох.”
За життя Марко Бараболя встиг побачити всього одну збірку своїх творів “З-під їдкого пера”, яку у 1941 році в Празі у видавництві “Пробоєм” видрукував Степан Росоха.
В 1942 році “Літературна неділя” в одному з номерів помістила коротеньку замітку: “Як зачуваємо, були видані всі твори-сатири Марка Бараболі. Свого часу настільки були популярні, що декотрі його читачі виучували їх напам’ять. Много сатир було передруковано в заграничній пресі”.
На завершальному етапі війни Івана Рознійчука забрали до угорської армії, у складі якої з піхотним полком він був відправлений на східний фронт.
В угорській армії Іван Рознійчук перебував з 13 червня 1943 по 13 жовтня 1944 року. За цей час, виконуючи доручення як посильний, він кілька разів побував удома. Пригнічений, виснажений. Розповідав рідним про свої незавидні військові будні. Відступав разом з частиною також попри рідну домівку і вже не сподівався нічого доброго. Прощався із сестрою без надії на повернення.
“Засилаю сердечне поздоровлення з холодного краю, де мені вже тепер вуха мерзнуть. Інакше добре тут, тільки пінг-понг не граємо, бо є інші цікавіші забави. Чекайте мене за рік”, – писав солдат Іван Рознійчук в 1943 році до колишньої колеги по Лисичівській школі на Іршавщині, молодої вчительки Софії Боднар. На різдвяні вітання він відповів їй: “Я подорожую вже кілька тижнів, однак наша подорож – це якийсь дивовижний танець: крок вперед, крок узад, вліво, вправо, сюди-туди й нікуди. Живеться нам тут добре й досить спокійно. Тепер більш не пишу, бо каганець догоряє, електрика не світить і нафти нема, та й пошта рідко ходить, так як Ілько в Лисичові”. Син Софії Боднар Володимир Кришеник пригадує, що матері Бараболя запам’ятався як невпевнений у собі юнак, котрий боявся виказати симпатію до жвавої дівчини. Тому вона жаліла його за ту безпорадність. Після того, як Іван пішов на війну, отримала від нього біля двадцяти листівок.
Довгий час припускали, що Іван Рознійчук загинув як вояк мадярського війська на Східному фронті. Про дальшу його долю повідомив рідних у 1945 році Степан Стойко (професор, доктор біологічних наук, закарпатець за походженням). Він разом з Бараболею перейшов лінію фронту поблизу угорських містечок Кіштелек та Мідсент і здався румунським військам, які передали полоненого командуванню радянської армії. “Коли наша частина відступила, ми заховалися в підвалі одинокого будинку, – згадував Степан Стойко. – Тоді кажу: “Іване, як росіяни будуть наступати, то закидають нас гранатами. Йдемо нагору.” Там ще солдати ховаються. То були серби санітари, які мали червоний прапор. А в кутку ще одна група. Це вже мадяри. Стало лячно. Виставили білий прапор. Чуємо не російську мову. Всі зблідли, думаємо: німці. А то виявилась румунська частина”.
Так потрапили у фокшанський табір на території Румунії. Рознійчук працював перекладачем, бо знав російську, угорську, чеську, словацьку та німецьку мови. А односелець Бараболі Іван Куриляк став очевидцем відправки ешелону військовополонених із Фокшан у Новоросійськ.
Коли Іван Федорович Рознійчук, єфрейтор-аспірант, писар кулеметної роти ІІІ батальйону 42 піхотного полку угорської армії, заповнював 15 лютого 1945 року у 7-му Новоросійському відділенні 148-го табору військовополонених та інтернованих, попри холодні ґрати анкетних граф, в особисто вписаній додатковій графі “примітки” третьою і останньою є: “в) В свободное время занимался литерат. работой (писал гуморески на украинском языке”). І не більше.
Здоров’я Рознійчука на той час було геть підірваним. Ще у 1943 році він захворів на туберкульоз, тому ліг на лікування у військовому госпіталі в станиці Пашковській Краснодарського краю. 73 дні перебування в евакогоспіталі – це, можливо, трохи уповільнена смерть письменника. І як епілог:
АКТ
27 ноября 1945 года
Составили настоящий акт в том, что сего числа в а/г №5443 умер военнопленный Рознийчук Иван Федорович, украинец, 1910 года рождения, єфрейтор. От /диагноз/ левосторонняя казеозная пневмония.
Подписи:
Зам. нач. по риж. и охр.
Дежурный врач
Дежурная м/с.
Того ж дня тіло покійного було поховано (очевидно, на кладовищі евакогоспіталя) “в квадрате 3 могила № 9” – також засвідчено актом.
Однак ніяких офіційних повідомлень і після фатальної дати до його рідних не надійшло. Цьому б і не варто дивуватися. Перебування у ворожій армії – злочин. І покара, отже, заслужена. Адже й сьогодні видається майже фантастичним віднайдене в архівних завалах науковцем Ужгородського держуніверситету Омельяном Довганичем звернення Голови Народної Ради Закарпатської України, секретаря ЦК КПЗУ Івана Туряниці до Микити Хрущова від 9 червня 1945 року, в якому, зокрема, вказувалося: “Зараз у зв’язку з розгромом мадярських і німецьких фашистів, у радянських таборах перебувають громадяни Закарпатської України, в першу чергу всі ті, що були насильно мобілізовані в мадярську армію в якості військовополонених і значна частина з числа тих, які потрапили з інших підстав, що не звільнені…” і далі: “…в інтересах відбудови народного господарства нашого краю ми просимо Вас, Микито Сергійовичу, підняти клопотання перед Командуванням Червоної Армії СРСР про звільнення з таборів усіх трудящих громадян Закарпатської України і про направленя їх на батьківщину…”. Можливо, це звернення не було почуте, але сам факт промовистий: і в тих часах було розуміння дійсно складного суспільно-психологічнсго моменту, що воля суб’єкта може бути безсилою, коли приведені в дію механізми воєнно-політичної машини…
Лише з початком 1990-х віднайдено в московських архівах документ про його смерть: захворів на фронті на туберкульоз і помер у військовому евакуаційному госпіталі в станиці Пашківській на Кубані. Серед імен вибитих на мармуровій плиті біля братської могили є ім’я і прізвище Івана Рознійчука.
Розуміння непересічності таланту Івана Рознійчука неодноразово зафіксоване і в радянському літературознавстві минулих десятиліть. “Претензії” до автора були скоріше даниною часові й зводилися до того, що в окремих творах “сміх є самоціллю”, окремі “засвідчують національну обмеженість”, а ще окремі, “не маючи революційних переконань”, друкував “на сторінках націоналістичної преси”. Як би там не було, а до масового читача Марко Бараболя прийшов лише добіркою в досьогодні найґрунтовнішому виданні “На Верховині”. У 1970 році Словацьке педагогічне видавництво у Братиславі — Відділ української літератури у Пряшеві — видало невеличку збірку творів Марка Бараболі “Тутешняцька губернія”, яку впорядкував Михайло Мольнар. У післямові укладача відзначається, що твори Марка Бараболі своїм художнім рівнем значно вищі за твори більшості сучасних письменників-закарпатців — це найкращі зразки української літератури на Закарпатті: вони мають право вважатися надбаннями загальноукраїнської сатири та цікаві не лише змістом, а й формою та мовою, якою сатирик блискуче володів і якій приділяв особливу увагу.
Найповніше видання творів Марка Бараболі “Проект автономії” побачило світ у 1991 році. До книги увійшли всі гумористичні та сатиричні поетичні і прозові його твори. Вони систематизовані в хронологічному порядку їх публікацій та написання. Тексти подано за першодруками, звірено їх з прижиттєвим виданням “З-під їдкого пера” (Прага, 1941), максимально збережено мовний колорит оригіналу, помічені автором примітки та дати написання творів. Заслуговує уваги і передмова до цієї книги відомого літературознавця Василя Попа “Марко Бараболя і його твори”, у якій він знайомить читача із нелегкою життєвою долею письменника, життя якого обірвалося дуже рано, та аналізує окремі його твори. Широкий аналіз творів Марка Бараболі, зокрема “Проект автономії”, “Останній твір”, “Ніби фейлетон”, “Продукція язиков”, “Гальо! Гальо! Радіо Кошіце!”, “Війна з мухами” подає у книзі “Письменники Срібної Землі” відома дослідниця української літератури кінця ХІХ – поч. ХХ століття, доктор філологічних наук, професор кафедри української літератури УжНУ Лідія Голомб.
Твори Марка Бараболі цікаві не лише їхнім змістом, а й формою та мовою, якою він блискуче володів і якій приділяв особливу увагу.
А загалом, маємо на сьогодні від сили зо тридцять творів письменника, і це з тим, що авторство окремих з абсолютною певністю (є надія – поки що) не встановлене.