Мелетій Кічура: до 125-річчя від дня народження українського письменника , поета, громадського діяча

Мелетій Кічура

21.01.1881 – 03.03.1938

“Впоперек шляху ліг стоглавий лютий змій,
Ім’я його «Життя», та ми, в долоні спис,
Ідемо без ваги у гордості своїй,
На радісний двобій, як щойно день заблис.”

(М.Качура)

Народився майбутній поет в сім’ї священика у Носові Бережанського повіту (нині Підгаєцького району). У дружній сім’ї на зорі життя він  прилучився до цілющих джерел поезії, фольклорних багатств, народного життя. Ця обстановка сприяла ранньому розвиткові обдарування, вплинула на формування світогляду й естетичних уподобань поета.

Юнак здобув блискучу освіту:  спочатку навчався у другій вищій львівській гімназії , де і почав писати вірші.

Віденський університет

Літературний процес кінця XIX – початку ХХ століття перебував під впливом зміни суспільних формацій. Саме в такий період з’являються перші проби пера Мелетія Кічури. Як зазначає Василь Нагірний, автор хронікально-документальної повісті-есе про Мелетія Кічуру «Дві долі одного життя», «переповнений враженнями юнак саме у Львові почав віршувати. Перші поетичні творіння викладав у журналі «Праця і згода» – щомісячнику, входив у редколегію цього журналу». Під псевдонімом «Зеновій» Кічура публікував свої замітки.

У 1899 році Мілентій Кічура – студент юридичного факультету Віденського університету.

Львівський університет

Згодом навчався у Львівському університеті, проте це йому не завадило писати, редагувати, займатися громадською діяльністю. Суспільні та політичні зміни в державі спонукають юнака друкуватися в студентській «Україні молодій», де протягом усього часу від 1900-го по 1903 рік виходили твори ще одного приятеля – Леся Мартовича, а також Лесі Українки, Антіна Крушельницького, Михайла Яцкова Дебютував також у «Літературно-науковому віснику» під редакцією членів НТШ Михайла Грушевського та Івана Франка у Львові. Ще у липні 1899 року на студентському вічі палко відстоював задум заснування у Львові українського університету.

Поет був членом прогресивного студентського товариства «Січ», тісно спілкувався з головою цього об’єднання – Марком Черемшиною, входив до філії робітничого товариства «Родина», члени якого мали чималу бібліотеку та великий вплив на вихідців із Галичини. Окрім того, захоплювався музикою, спілкувався з Євгеном Перфецьким, який закінчив музичні студії у Віденській консерваторії. Тобто митець був активним громадським діячем, дотичним до прогресивних дискусій.

1910 році закінчив юридичний факультет Віденського університету.

Того ж року в Кракові завдяки допомозі Богдана Лепкого вийшла перша книжка поезій  Кічури – «Без керми». Складалася вона з 34 віршів і засвідчила безсумнівні поетичні здібності її автора.

Мелетію Кічурі належить перший журнальний переклад німецькою мовою творів Лесі Українки, окремих поезій Тараса Шевченка. З німецької мови перекладав поезії Фрідріха Шиллера, з французької – Шарля Бодлера. Дмитро Рудик писав: «…його твори у свій час пробивали шлях українській поезії поза межі української території. Кічура оригінальний на українському ґрунті лірики, що його порівнювали з Бодлером. Поет змагав заглянути в нутро суті життя, ловить в ньому нюанси… Та Кічура поет того порядку, що не тільки не тікає від життя, а навіть вглубляється в нього, боліє його болем. Як художник, добирає ніжних красок, тонких образів».

Образний устрій ранньої лірики Мелетія Кічури не зникне і в пізніх поезіях митця. Микола Зеров так охарактеризував творчу манеру Мелетія Кічури: «Поетичний хист поета найлегше себе почуває серед книжних ремінісценцій, літературних образів, серед поважних сонетних ритмів».

“Не Чайльд Гарольд я, ні, та я й не Дон Кіхот,

 Хай їхні пристрасті мені близькі та рідні,

 Хай тягне щось мене до цих крутих висот,

 Де тіні їх лежать, величні та безплідні.

 Блукав і я колись по лабіринтах дум,

 По нетрях почувань і вчинків, і безвілля;

 Любив мовчання скель і моря вічний шум,

 Леліяв, наче скарб, химери божевілля.

 Та я родився там, де Черемош і Сян,

 Де поміж вербами розкинулись оселі,

 Як плісняві гриби, глухі та невеселі.

 І серце мов проткнув іржавий ятаган,

 Коли я зрозумів трагедію без слів,

 Що грається не в жарт — мільйонами митців.”

(«Блукав і я колись»)

Власне, традиційний жанр сонета в творчості Мелетія Кічури вказує не лише на єдність української поезії зі світовою, а й відтворює процес самобутнього розвитку індивідуального стилю поета.

Підтвердженням цих міркувань, безумовно, є друга збірка поета «Tempi passati», видана в Коломиї 1913 року. Вже у ній поет виявив себе справжнім майстром художнього слова.

Коломия

Після закінчення університету Мілентій Кічура переїхав до Коломиї, де працював в адвокатській канцелярії, брав активну участь у радикальному русі. Поет тісно співпрацює  з газетою «Покутське слово». Звідси Мелетій з дружиною, Марією Глинською, вирушали в піші та колійові пізнавально-етнографічні подорожі Карпатами. Мелетій Кічура захоплювався усною народною творчістю, етнографією гуцулів та покутян, любив співати коломийки, ладканки, колядки, щедрівки. Записував фольклор у навколишніх селах, грав народні пісні на фортепіано.

У серпні 1914 року Мелетія Кічуру мобілізували в австрійську армію. Воював на Галицькому фронті, потрапив у російський полон і був вивезений у Сибір.

1914 рік ознаменував кардинальні зміни в житті митця і став межею, після якої – письменницьке мовчання (14 років). Достеменно не відомо, коли були написані твори, які поет опублікував у 1928 році. Однак ці збірки покажуть нам іншого Мелетія Кічуру, «покаліченого» війною та полоном, «зачарованого Сходом», але з надією на щасливе майбутнє:

 “Вільна Україно! Чи ява, чи сон?

 Та ген від Амура до Сяну

 Несуться побідно, як грізний циклон

 Акорди Свободи.”

Життя кардинально змінилося не тільки зовні, іншим стало й коло спілкування поета. Згодом Мелетій Кічура у листі до дружини напише: «Сі строфи написав я одного ранку, коли єще усі спали і не було такого пекельного гармидеру… Посилаю їх тобі для ілюстрації настрою, який панує тепер між нами…»

З лютого 1918 року жив у Києві, працював завідуючим канцелярією Української академії мистецтв, викладав німецьку мову в Художньому інституті. Належав до літературного об’єднання «Західна Україна», від 1930 року був редактором його журналу під однойменною назвою. Також відредагував альманах «Руку братам» (1928). Серед його побратимів – Григорій Косинка, Володимир Сосюра, Борис Антоненко-Давидович. Твори Кічури позначені революційним пафосом: «Тепер кожен твір, наче мітинговий транспарант. Складається враження, що перед читачем постає віршований літопис».

1928 року вийшла наступна збірка віршів  Кічури – «На старті», в основу якої покладено враження, роздуми про Першу світову війну.

Сучасники були вражені яскравістю, багатством поетичних образів і картин нової книжки поета, її волелюбним пафосом.
Лірика Мілетія Кічури – традиційна за формою і стилем. Відданість класичній традиції, постійність у літературно-творчих поглядах поет вважає своєю обов’язковою рисою. Кращі вірші Кічури відзначаються непідробною природністю, простотою, невимушеністю. Поет увібрав незчисленні струмочки мудрого й яскравого українського слова, галицького гумору, прислів’їв, приказок, народної пісенної творчості й підніс ці скарби до рівня високої поетичної культури.
Мілетій Кічура — автор збірок поезій, літературознавчих статей, рецензій, нарисів про українських письменників.

Не все написане  Кічура встиг видати. У 1933 році його безпідставно заарештували і без суду заслали до Сибтабу.

До останнього часу вважали, що Мілетій Кічура загинув у 1939 році, але відомий тернопільський краєзнавець Єфрем Гасай віднайшов архівну довідку, завдяки якій остаточно з’ясовано, що Мелетій Омелянович Кічура помер 3 березня 1938 року у місцях позбавлення волі.

Реабілітований посмертно.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *