Павло Прокопович Глазовий
(30.08.1922 – 29.10.2004)
«Життя ж — вогонь. У тім вогні
Серця людські палають,
А сміху іскорки ясні
Над полум’ям літають:
Смішні пригоди і слова,
Події та картини.
Я сам згоряю у вогні
Й збираю ті іскрини.
Якби не міг збирати я
Веселого й смішного,
Давно розпалась би душа
Під тягарем страшного.»
(П.Глазовий)
Павло Прокопович Глазовий народився 30 серпня 1922 року в родині хлібороба в селі Новоскелюватка Казанківського району Миколаївської області.
Незадовго до народження Павла в село Новоскелюватка переїхали його батьки, рятуючись від комнезаму (Комітету незаможніх селян). Прокіп Глазовий був міцним господарем, мав землю, двійко кобил. Дружина була дочкою священика, тож працю і справедливість в родині шанували свято. Але із приходом комнезамівців усе реквізували. Незабаром стався такий епізод: дід ішов селом і побачив, як комнезамівець мчить на бричці, запряженій цими кобилами, і немилосердно їх хлище батогом. Цього дід не стерпів, кинувся навперейми, вихопив у того комнезамівця батіг і самого відшмагав ледь не до смерті. Без сумніву, після такого випадку лишатися в селі було неможливо, тому тієї ж ночі родина Глазових виїхала в індустріальне селище на Миколаївщину. Прийлось із селян перекваліфіковуватись у пролетаріат. Нелюбов до радянської влади лишилася в Прокопа Глазового на все життя.
Під час війни Прокоп Глазовий, щоб прогодувати трьох неповнолітніх дітей – крім Павла, в родині було ще дві дочки й син, – влаштувався до німців на роботу ваговиком, за що і був репресований як «колабораціоніст». Матір Павла звинуватили в тому, що вона – шпигунка Пілсудського (її батьки були з поляків) і теж відправили далеко.
В 1940 році Павло закінчив Новомосковську педагогічну школу на Дніпропетровщині.
Після закінчення Новомосковського педагогічного училища він деякий час викладав у молодших класах, а потім вирішив вступати до інститута.
Писати й друкуватися в районній газеті Павло Глазовий почав іще до війни. Щоправда, згадує його син, це були не гуморески, а лірика.
Щоб не переривати навчання (тоді після першого-другого курсу хлопців забирали в
армію), вирішив спочатку відслужити й записався добровольцем. Це його і врятувало, бо з початком війни мав кваліфікацію авіаційного механіка, закінчивши школу сержантів-старшин, отримав звання сержанта. 22 червня 1941 року авіамеханік Павло Глазовий зустрів у Західній Білорусі, в Орші. Він ледь вижив після бомбардувань аеродрому, а згодом потрапив у Ленінград, де перебув усю блокаду – від першого до останнього дня. Звичайно, солдатам давали більший пайок, ніж цивільному населенню, але і це не було повноцінною їжею. Після блокади Павло став недобачати на ліве око, у нього був ледь помітний крововилив, а в окулярах на тому боці – сильніше скельце, як наслідок незначного опіку під час рятування дітей із підвалів, що не добігли до катакомб, адже недалеко у склад боєприпасів потрапила бомба.
Після цього їхню частину перекинули до Азербайджану приймати літаки, які американці й англійці через Індію та Іран переправляли по ленд-лізу. Демобілізувавшись у 1947-му, Павло повернувся додому. Мав три бойових ордени, але нагородами не пишався і медалі свої після війни роздарував сусідським дітям.
Після війни П.П. Глазовий навчався в Криворізькому педагогічному інституті, де його запримітив Остап Вишня.
Письменник почав опікуватися подальшою долею талановитого юнака, подбав про те, щоб його перевели навчатися у Київ.
У 1950 році закінчив філологічний факультет Київського педагогічного інституту ім. Максима Горького. Першими вдячними слухачами «усмішок від Глазового» були його однокурсники, друзі. Одного разу, після чергового імпровізованого вечора гумору, вони таки підбили молодого автора написати до «Перця». Направив він свої твори в журнал, а вже через тиждень його сповістили, що сам Остап Вишня читав і хвалив його вірші, а деякі з них було відразу надруковано. (Вишня на той час щойно повернувся з місць заслання та обіймав посаду заввідділом листування з читачами, але його слово важило багато).
Після всього пережитого молодий юнак, викоханий українським степом, не замикається в собі, а створює сатиричні та гумористичні твори, народні усмішки, фейлетони.
Коли Глазовий прийшов у “Перець” працювати, то вже через два роки (два місяці) став заступником головного редактора. Він був не тільки чудовим поетом-гумористом, він був талановитим адміністратором. Саме при Глазовому наклад “Перцю” виріс до 3,5 мільйонів примірників. Не в останню чергу й завдяки таланту Павла Прокоповича, чиї усмішки друкували мало не в кожному номері «Перця». Звідси і народилася його популярність серед народу, і незабаром жоден вечір у сільському клубі, жоден урядовий концерт не обходилися без гуморесок Глазового.
Його вірші лунали на всіх офіційних концертах. Влада побоювалась гострого пера Павла Прокоповича, адже між рядками його гуморесок можно було чекати будь-якої критики в її адресу. Заборонити самого Глазового було не можливо, тому Радянська влада була змушена миритися з його віршами, але вона помстилася йому тим, що книжки виходили дуже обмежено, офіційних державних нагород він не мав.
Вже будучи знаменитим, пише репризи для цирку, авторські діалоги для популярних Штепселя й Тарапуньки. Народ одразу визнав Глазового за свого, бо той умів сказати так, що багато чого лишалося між рядками, а люди в цьому плані були грамотні. Бо хто ж іще 
міг в часи боротьби з «оголтєлим націоналізмом» сказати всім «продавщицям гострим та бідовим» та їм подібним: «Бо якраз така біда в моєї корови: має, бідна, язика і не знає мови». Або пояснити бабусі, яка не може второпати, звідки на курячих яйцях беруться печатки, що «є спеціалісти, які можуть з печаткою й не туди залізти». Кажуть, від гострого й влучного слова Глазового був у захваті Щербицький, але на місцях була негласна перестраховка «не пущать», прикрита єзуїтською формулою «не рекомендується». Неонілі Крюковій свого часу на рік заборонили читати Глазового зі сцени.
«Батько не боявся висміювати бюрократів в пижикових шапках, в тому числі міліцію, суддів. У нас вдома досі зберігаються мішки листів від громадян, які скаржилися на своє керівництво з обов’язковою припискою: «напишіть про нашого начальника байку. Щоб знав! », – згадує син Глазового Андрій.
До речі, ні машини, ні дачі, ні антикваріату у Павла Прокоповича ніколи не було. Він до цих речей був досить байдужий. Для нього важливіше будь-якого гонорару була реакція слухачів і читачів.
Деякий час Павло Глазовий працював на радіо редактором музично-гумористичної програми (після 1961 року), потім став заступником головного редактора у журналі «Мистецтво», фактично очоливши відділ «Новини кіноекрану».
Членом Спілки письменників Глазовий став у 1968 році. З цього часу , нарешті, зміг присвятити себе улюбленій творчості.
В 1988 році він стає лауреатом премії ім. Остапа Вишні за книжку “Сміхологія”, а в 1996 році стає першим лауреатом премії ім. Петра Сагайдачного.
В 1997 році за вагомий внесок П.П.Глазового в українську літературу був відзначений орденом “За заслуги”.
В книгах, що виходили в Україні зібрані твори різних жанрів, зокрема байки, гумористичні, ліричні поезії, проза, жартівливі поеми, дитячі казки. Невичерпними джерелами творчості гумориста є скарби живої мови, іскристі перлини народної мудрості. Гумор Павла Прокоповича – доброзичливий, веселий. Байкам притаманні дотепність й влучність. Чимало байок та мініатюр мають риси народного анекдоту.
Його вірші додають людям настрою, допомагають побачити в житті більше світлого,
радісного, стати добрішими. Навіть назви книжок Павла Глазового досить чітко характеризували їх зміст: «Смійтесь друзі, на здоров`я», «Щоб вам весело було», «Весела розмова», «Хай вам буде весело». Гуморески Павла Глазового входили до репертуару народних артистів України Андрія Сови, Анатолія Паламаренка, Валентина Дуклера, Анатолія Литвинова, Неоніли Крюкової, Володимира Калашникова та багатьох інших майстрів сміху. Павло Глазовий був знайомий з Юрієм Нікуліним.
Особисте життя Павла Глазового не склалося: з першою дружиною Нелею (яка була молодша на 8 років) прожили 25 років, але потім розлучилися. Син Андрій залишився жити з батьком, а донька Олександра — з матір’ю. Згодом одружився вдруге. Проте цей шлюб тривав лише рік. І син, і ті, хто добре знав Павла Прокоповича, кажуть, що гуморист у звичайному житті був досить складною людиною. Безкомпромісною і гострою, як його твори… Крім доньки Олександри та сина Андрія від першої дружини, мав позашлюбну дитину — сина Олексія.
Помер 29 жовтня 2004 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.
Творчість Глазового – життєдайна, вона є завжди відкритою сторінкою веселої вдачі українського народу, його доброго настрою. Насправді, по собі класик сучасного українського гумору, народний улюбленець Павло Глазовий залишив «сміху іскорки ясні…”
Список літератури
Глазовий, П. Веселі казки / Павло Глазовий. – К.: Веселка, 1990. – 78 с.
Глазовий, П. Весела розмова: гумор та сатира / Павло Глазовий. – К.: Молодь, 1979. – 112 с.
Глазовий, П. Про Сергійка-нежалійка та клоуна Бобу. Іванець-бігунець та багато інших віршиків / Павло Глазовий. – К.: Стебляк, 2014. – 56 с.: іл.. – (Для дітей дошк. та молод. шк. віку).
Глазовий, П. Сміхологія: книга для всіх, кому любий сміх / Павло Глазовий. – К.: Дніпро, 1989. – 545 с.
Глазовий, П. Сміхослов / Павло Глазовий. – К.: Газета «Вечірній Київ», 1997. – 304 с.
Глазовий, П. Хай вам буде весело! / Павло Глазовий. – К.: Рад. письменник, 1981. – 69 с.