Пол Вільям Гелліко: до 125-річчя від дня народження американського письменника

Пол Вільям Гелліко

26.07.1897 – 15.07.1976

Пол Гелліко народився у Нью-Йорку. Його батьком був італійський піаніст, композитор і музичний педагог Паоло Гелліко, а мати, Гортензія Ерліх, походила з Австрії; вони емігрували до Нью-Йорка в 1895 році.

Пол навчався у державних школах Нью-Йорка, а 1916 року вступив до Колумбійського університету. У 1921 році він отримав ступінь бакалавра наук, втративши півтора роки через службу в армії Сполучених Штатів під час Першої світової війни. Потім він працював у Національній раді кінооглядів, а за шість місяців влаштувався кінокритиком у Нью-Йорк Дейлі Ньюс. Його звільнили з цієї роботи, тому що його «огляди були надто розумні» (згідно зі «Знанням оповідача» ( “Confessions of a Story Teller”)), і він перейшов на роботу до спортивного відділіу.

Під час свого перебування там його відправили висвітлювати тренувальний табір Джека Демпсі, американського професійного боксера, кіноактора, чемпіона світу. Пол вирішив запитати Демпсі, чи може він поспарингувати з ним, щоб отримати уявлення про те, яке це бути враженим чемпіоном світу в надважкій вазі. Результати були вражаючими: Гелліко було нокаутовано протягом двох хвилин. Але за враженнями від поєдинку Гелліко написав блискучу статтю та прославився на всю Америку. У 1923 році він став редактором відділу спорту та одним з найкращих спортивних журналістів США.

Гелліко отримав щоденну спортивну колонку. Він також став засновником змагань із аматорського боксу «Золоті рукавички».

У цей період свого життя він був одним із найвідоміших спортивних письменників в Америці та невеликою знаменитістю. Але він завжди хотів бути письменником-фантастом і писав короткі оповідання та статті про спорт для таких журналів, як Vanity Fair та Saturday Evening Post.

У 1936 році він продав фільму оповідання за 5000 доларів, що дало йому змогу піти зі спортивного письменства та поїхав жити до Європи, щоб присвятити себе письменству. Його перша велика книга під назвою “Прощавай, спорт” стала його прощанням зі спортивним письменством.

У 1939 році Гелліко опублікував «Пригоди Хірама Холлідея» про сучасного американського мандрівного лицаря, який відвідав Європу на порозі Другої світової війни і займався донкихотською боротьбою проти нацистів у різних країнах.

Хоча його ім’я було добре відоме у Сполучених Штатах, в іншому світі він був невідомий.  У 1941 році  його повість «Сніговий гусак» отримала премію О. Генрі за оповідання. Він став по-справжньому затребуваним письменником.

Гелліко одного разу зізнався журналу New York: «Я огидний письменник. Я навіть не літературознавець. Мені просто подобається розповідати історії, і всі мої книги розповідають історії… Якби я жив 2000 років тому, я, обминаючи печери, говорив би: “Можна увійти? Я голодний. Я хотів би повечеряти. Натомість я розповім вам історію. Жили-були дві мавпи”. І я б розповів їм історію про двох печерних людей».

25 грудня 1949 року оповідання  Гелліко «Це була ніч перед Різдвом» було інсценовано як радіосеріал «Притягнення 66». Гумористична історія репортера нью-йоркської газети та фотографа стала дуже популярною серед шанувальників Old Time Radio.

Оповідання Пола Геліко «Людина, яка ненавиділа людей» було перероблене в неопубліковане оповідання «Сім душ Клементу О’Рейлі», адаптоване для фільму «Лілі» (1953), а потім поставлене ​​як мюзикл «Карнавал» (1961).

 Фільм «Лілі» — пронизлива, химерна казка, історія осиротілої безпритульниці, наївної дівчини, чия доля пов’язана з долею бродячого карнавалу та його артистів, фокусника та озлобленого ляльковода.

За мотивами «Людини, яка ненавиділа людей» у 1954 році Галліко опублікував повість «Кохання семи ляльок». Версії, хоч і розрізняються, мають загальну основну тему, пов’язану з дівчиною та ляльководом. Лялька, спілкуючись з Лілі через своїх маріонеток як сурогатний голос, розвиває засіб, за допомогою якого кожен з них може вільно виражати свій внутрішній біль та болючі емоції.

У 1950-х роках Гелліко провів час у Ліхтенштейні, де написав “Людмилу”, переказ місцевої легенди.

Його роман «Місіс Арріс їде до Парижа» (1958) став бестселером і став першою з чотирьох книг про милу прибиральницю місіс Арріс. The New York Times назвала цього персонажа “можливо, найулюбленішим творінням містера Гелліко”. Роман був екранізований у 1992 році.

Під час свого перебування в Солкомбі Гелліко публікує звіт про затоплення теплохода «Прінцеса Вікторія», внаслідок чого вижили лише 44 особи зі 179.

Твір «Мовчазне мяу: посібник для кошенят, бездомних і безпритульних кішок» (1964), ілюстрований фотографіями Сюзанни Сас, як би «перекладений з котячої мови» про те, як отримати, зачарувати і домінувати над людською сім’єю, вважається класикою серед любителів котів. Гелліко присвятив кішкам і інші твори: «Дженні» (1950), «Томасина, кішка, яка думала, що вона бог» (1957), «Чесний кіт» (1972), збірку віршів та нарисів про кішок.

Кінокартина під назвою «Три життя Томасини», знята в 1964 році студією Уолта Діснея, була дуже популярна в США. У головній ролі знімалася справжня кішка.

Книга Гелліко «Пригода Посейдона» (1969) про групу пасажирів, які намагаються втекти з океанського лайнера, що перекинувся, на той час привернула мало уваги, а кіноадаптація Ірвіна Аллена цього твору Гелліко миттєво стала хітом. Фільм мав величезний успіх і залишається культовою класикою досі як фільм-катастрофа.

Крім короткого періоду роботи військовим кореспондентом у період з 1943 по 1946 рік, Гелліко все життя був письменником-фрілансером. Письменник жив усюди, включаючи Англію, Мексику, Ліхтенштейн та Монако, а останні роки свого життя жив на Антібі.

Гелліко був першокласним фехтувальником і затятим глибоководним рибалкою. Він був одружений чотири рази, мав кількох дітей. Він став автором 41 книги та безлічі оповідань, 20 театральних фільмів, 12 телефільмів та серіалів. Практично всі його книги — бестселери. Найвідоміші з них — «Дженні», «Ослине диво», «Кохання семи ляльок», «Томасина», «Квіти для місіс Харріс» і «Місіс Харріс їде в Нью-Йорк» (1960). Він написав книгу про Святого Патрика — покровителя Ірландії. Сам Пол Гелліко був добрим покровителем тварин: у його будинку жили великий дог і двадцять три кішки. Він помер на Антібі 15 липня 1976-го року, не доживши до свого 79-річчя.

 

Список літератури:

Гэллико, П. Дженни. Томасина. Ослиное чудо /  Пол Гэллико. – М.: Семья и школа, 1995. – 206 с.

Гэллико, П. Томасина /  Пол Гэллико. – М.: Сов. композитор, 1992. – 96 с.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.