Станіслав Володимирович Тельнюк
26.04.1935 – 31.08.1990
Український поет, прозаїк і літературний критик народився в селі Іскрівці Якимівського району Запорізької області в родині вчительки і агронома. Один з дідів Станіслава був поляком. Його батько, Володимир Тельнюк-Демірскі-Адамчук, був людиною непересічною і великим оригіналом. Вcім своїм чотирьом дітям він дав різні прізвища.
З доньками
Переяслав-Хмельницьке педагогічне училище Станіслав Тельнюк закінчив в 1954 році, а вже через п’ять років став випускником Київського університету. Вперше публікує свої твори у 1952 році.
Починаючи з 1962-го, протягом чотирьох років, Станіслав Володимирович працював у редакції газети «Літературна Україна». В подальшому він посів місто відповідального секретаря Комісії критики та теорії літератури Спілки письменників України. Станіслав Тельнюк був він одним з тих, кого називали шістдесятниками. Поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, критик, Станіслав Тельнюк, перекладав з 15 мов, видав 8 поетичних збірок, зокрема «Леґенда про будні» (1963), «Залізняки» (1966), «Опівнічне» (1972), «Робота» (1976), «Мить» (1985); повісті «Туди, де сонце сходить» (1967), «Грає синє море» (1971); літературно-критичний нарис «Червоних сонць протуберанці» (1968). Тельнюк був автором багатьох повістей та оповідань, історичних романів, роману-есе, літературно-критичних нарисів, документальних повістей-репортажів, біографічних повістей, сотень статей тощо. Його вірші та оповідання перекладалися російською, білоруською, грузинською, вірменською, молдавською, кримськотатарською, польською, болгарською, португальською, арабською мовами.
Тельнюк, неординарна і різнобічно обдарована особистість, виплекав свою власну формулу любові до України, свій власний спосіб служіння українській літературі. Своє життєве кредо він вбачав в опіру провінційності та хуторянству. В просвітництві, граничній порядністі і високих професійних стандартах бачив свою творчу місію.
Головним і першочерговим для письменника було культурне, мовне, етнічне самовизначення. Перспективний критик і літературознавець Станіслав Тельнюк, автор відомих поетичних збірок, пише свої знамениті “підпільні” вірші, саркастично-жорстокий “Забувайте українську мову” та сповнену трагічної іронії “Веселу пісеньку останнього гурона”. Ці свої твори автор декламував біля пам’ятника Шевченку, їх читали зарубіжні “радіоголоси”, вони виходили в світ у самвидаві…
“Хочу я гукнути знову й знову,
Закричати, скільки сили стане:
Забувайте українську мову,
Не гайнуйте часу, громадяни!
Бо ж вона теперечки не модна,
Бо ж її тепер ніде не знають,
І її лиш дурні великодні
В селах ще подекуди вживають.
То ж тепер усі давайте чисто
Здійснювать “святу” оту ідею.
Бо у нас лиш націоналісти
Розмовляють мовою своєю.
Та й вони забилися в куточки,
І прогресу їм не перешкодить.
Всі синки начальницькі і дочки
Тільки ж — бач! — в російські школи ходять.
То ж під наш усі ставайте прапор,
Забувайте мовні забобони,
Бо ми всі на даному етапі —
Лиш десяток економрайонів!”
(Тельнюк С. Вірші з шухляди).
Станіслав Тельнюк пише у своєму щоденнику: “Мораль одна: письменник говорить з вічністю. Він не може не написати того, що не дає йому жити. Він писатиме про це всупереч забороні. І якщо його рукопис не пройде у видавництві, письменник покладе його у стіл і чекатиме “дірки в епосі”, щоб твір його хоч через двадцять літ, а був надрукований”. (С.Тельнюк “Неодцвітаюча весно моя…”, 1991).
Дуже знаковим для Станіслава Тельнюка стало його знайомство з Павлом Тичиною, котрий удостоїв молодого літератора своєї дружби, довіри і мистецького менторства.
На початку 1970-х рр.. письменник стикається з політичними репресіями. Слідчий Логвинов намагався витягти з Тельнюка політичні звинувачення на адресу памфлету Стуса про Тичину: «Я сказав, що то літературознавча праця. Так і записали.» (Щоденники. Серпень. 1972 р. Рукопис). У вересні 1972-го Станіслав Тельнюк виступає на суді як свідок у справі В.Стуса: “під час обшуку у Стуса було вилучено листа Станіслава Тельнюка, спеціаліста з творчості Тичини, у якого Стус консультувався під час роботи над статтею… Тельнюк на суді дав позитивний відгук про роботу Стуса… Суд ігнорував його відгук”.
За свою відмову співпрацювати з “органами” Станіслав Тельнюк опиняється у “чорному списку” секретаря ЦК В.Маланчука — разом із І.Драчем, М.Вінграновським, В.Некрасовим, І.Дзюбою та іншими київськими літераторами. Його фактично заборонено друкувати.
“О, чорний чорний високосний рік!
Коричневий 72-й роче!
О, як ти чорно дивишся ув очі.
Я чую крик! Я чую залпів рик!”
(Щоденники. 5.08.1972. Рукопис).
Літературознавча робота письменника про Тичину, що знаходиться в московському видавництві, не друкується. Заступник голови правління Спілки письменників УРСР Василь Козаченко заявив: “Нехай Тельнюк розрахується з КДБ, тоді будемо його друкувати”. Станіслав Тельнюк також допитується в якості свідка у справі НадіїЇ Світличної, Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Івана Світличного.
Доведений до нервового розладу Тельнюк поїхов у Москву, був на вечорі Чуковського. Він сподівається бути почутим: “Доробляв варіант книжки, познайомився з редактором… “ (Щоденники. 20.V.1972 р. Рукопис). Нарешті 1974 року в Москві — у видавництві “Художественная литература” виходить книжка “Павло Тичина”, яка насичена літературним, історичним багажем, поетичним аналізом.
В цей час публікуються дві поетичні збірки Тельнюка, які укладені переважно з ранніх творів “Опівнічне” та “Легенда про трьох сестер”.
У 1976–1977 роках Станіслав Тельнюк працює на будівництві Байкало-Амурської магістралі. У 1984 році стає Лауреатом Республіканської комсомольської премії імені Миколи Островського.
Одночасно письменник старанно досліджує архів Павла Усенка, розшифровує і упорядковує його тексти, готує їх до друку, працює над перекладами Яна Райніса, Зульфії, У.Бекбаулова, Я.Маховського та багатьох інших.
Тельнюк рятувався у щоденній праці, у літературних дослідженнях, вдосконаленні поетичної майтерності, не помічаючи хвороб, що все частіше нагадують про себе. “А от я візьму і не вмру! Я не буду чекати смерті!”, — так починається юнацький вірш Тельнюка, написаний ним ще на початку 50-х. 
В щоденнику письменника записи і плани: видати книжку статтей і нарисів про І.Андроннікова, Зульфію, М.Рильського, П.Тичину, Р.Тагора, Я.Райніса, В.Стуса, В.Підпалого, В.Симоненка. У творчих планах – написати роман про Дем’яна Многогрішного.
На робочому столі Тельнюка лежав вже готовий історичний роман про козацтво — перша, 
основна частина роману “Грає синє море” — “Стрибок через Ор-Капу”, незакінчена поема про Риту Нещадименко (актрису театру Леся Курбаса), вже було достатньо матеріалу для омріяного біографічного роману про Павла Тичину, дослідження про Карпатський рейд Ковпака.
У 1989-му Тельнюк став співавтором і співзасновником масового політичного об’єднання «Народного руху України за перебудову». В своєму щоденнику він пише: «Життя здається безконечним — і все тому, що є мрія. Не знаю, щоб було чиєсь життя без мрії…».
Життя Станіслава Тельнюка обірвалося на світанку 31 серпня 1990 року. Похований він на Байковому кладовищі (ділянка № 52).
На честь Станіслава Тельнюка названий астероїд головного поясу: планета Stanislav відкрита у 1982 році Кримською Астрофізичною Обсерваторією і занесена у Всесвітній реєстр Гарвардського університету за номером 7632.
Атмосфера поетичного слова, з його ритмами, фарбами, мелодикою, стала невід’ємною та органічною у формуванні світоглядної позиції талановитих нащадків письменника Станіслава Тельнюка. З раннього дитинства його доньки – Леся та Галя – були оточені поезією, музикою, живописом. Їх композиції називають «ліками від розпачу», «містерією слова і музики». Дуетом «Тельнюк:Сестри» захоплюються шанувальники в Україні й далеко поза її межами.
Про Станіслава Тельнюка пишуть і писатимуть ще багато. Але, напевне, краще за його дітей про нього ніхто не скаже. Зі спогадів доньки письменника, Галини Тельнюк:
«… Станіслав Тельнюк виплекав свою власну формулу любові до України, свій власний спосіб служіння українській літературі. … Як більшість його друзів та колег він «жив так, тому що — вірив». Вірив у все те, що було «по-українськи», або про «українське»… Культурне, мовне, етнічне самовизначення — ось що було головним і першочерговим…»
