Христина Алчевська
16.03.1882—27.10.1931
Українську літературу кінця ХІХ – початку ХХ століть, окрім невідомих письменників, репрезентувало й чимало обдарованих, менш знаних сьогодні постатей. До них належить і талановита українська поетеса і педагог Христина Олексіївна Алчевська.
Народилася майбутня письменниця в Харкові. Мати – Христина Данилівна – 
була засновницею славнозвісної харківської приватної недільної школи, віце-президентом Міжнародної ліги освіти, почесним членом багатьох освітніх товариств. Батько Олексій Кирилович – громадський діяч, людина передових поглядів – брав участь в українських просвітницьких гуртках.
Атмосфера, в якій зростала майбутня поетеса, інтерес і любов її рідних до народного слова, обрядів, звичаїв виховали в ній естетичні смаки, визначили подальший шлях у житті. Ця щаслива пора дитинства і ранньої юності усе життя хвилюватиме її згадками. Про батька, заглибленого в читання Шевченкових і Пушкінських творів. Про пам’ятник Кобзареві на їхній садибі в Харкові – перший в Україні та другий у світі. Про няню – українку, яка чи не першою ввела обдаровану дівчинку у світ національної мовної стихії. Саме мати відкрила Христині глибину вітчизняної та світової літератури та мистецтва. У будинку Алчевських завжди панувала атмосфера високої інтелігентності та творчості, що сприяло духовному розвитку шістьох дітей.
Навчалась Христина у так званій домашній школі, потім у Харківській Маріїнківській жіночій гімназії. Після смерті батька родину утримував брат Христини — відомий співак Іван Алчевський. Завдяки його матеріальній допомозі дівчина пройшла педагогічну підготовку на вищих педагогічних курсах у Франції, в Сорбонні (1902). Тут вона захопилась історією визвольної боротьби французького народу, вивчала архівні документи Паризької комуни.
Писати Христя Алчевська почала з ранніх літ. В 10-річному віці разом зі своїми шкільними подругами вона видавала дитячий рукописний журнал “Товариш”, в якому протягом 1892-1894 рр. вміщувала свої перші вірші та оповідання.
“Туга за сонцем” – перша книга віршів української поетеси – і перший її творчий успіх.
“Від усієї збірки пахне молодістю”, – засвідчив на сторінках “Літературно-наукового вісника” Іван Франко, який згодом познайомився з авторкою у Львові 1906 року. Христя, за словами Великого Каменяра, “так природно, мимовільно рисує перед нами свою вдачу, трохи тужливу, трохи меланхолійну, та в основі більш веселу й артистичну. Її тягне до себе всяка краса й усе поетичне”.
Незабутнім для молодої Алчевської стало особисте знайомство з українськими письменниками: М. Коцюбинським, Лесею Українкою, В. Стефаником, М. Старицьким на урочистому відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві (1903).
По закінченні педагогічних курсів у Парижі вона відмовляється від думки про навчання в Сорбонні й береться спочатку до вчителювання в материній недільній школі та участі в реалізації її грандіозних задумів щодо вивчення літератури для народу, а через кілька років йде працювати в одну із харківських гімназій, де, попри заборону, читала учням українські книжки. Водночас вона робила перші кроки в нелегальній діяльності, спробувала створити український жіночий гурток.
При всьому зацікавленні життям школи, своїх вихованців усе ж література була для Христини Алчевської предметом найбільшої любові. У творчості Алчевської все голосніше звучать життєствердні мотиви, відчувається щире прагнення служити своїм голосом народові, батьківщині. Вона написала ряд художніх творів, спочатку російською, потім українською мовами, в яких відбилися настрої та сподівання демократичної інтелігенції, засуджувалися соціальна нерівність й національний гніт. Її вірші друкувалися майже в усіх тогочасних українських періодичних виданнях: «Хлібороб», «Рідний край», «Громадська думка», «Літературно-науковий вісник» та ін.
Молода авторка протягом десятиліття спорядила у світ десять поетичних книжок, спробувала себе у прозі, літературній критиці, в галузі поетичного перекладу. А ще було надзвичайно активне спілкування з Б. Грінченком та його родиною, листування з О. Кобилянською, І. Франком, М. Павликом, М. Мочульським, діячами “Молодої музи” . А ще був справжній епістолярний роман – велике й дивовижне кохання, що явилося джерелом багатьох душевних сил і джерелом народження чудової інтимної лірики поетеси.
1905-го Христина надіслала до редакції київської газети «Боротьба» революційний марш, що починався словами «Гей, на бій, за нами встануть».
Жандарми, натрапивши на список цього революційного гімну, зробили обшук на квартирі Алчевських. Авторку звинувачували в заклику до збройного повстання. Вірші молодої поетеси пробуджували в людях “дух волі” – щоб для рабів розцвівся май!”
„Гей на бій!
За нами встануть Всі зневоленії люди .
Забезпечен час свободи,
Бо таких багато буде!..”
Складний і суперечливий поетичний світ Христини Алчевської хоч і споріднений із творчістю Олександра Олеся, Дніпрової Чайки, та по-своєму оригінальний і неповторний: це світ жінки-інтелігентки, сповнений прагнення гармонії у людських стосунках та особистого щастя і щирим бажанням збагнути довколишнє суспільне життя, жінки, безумовно, відвертої; довірливої, що не приховує від читача ані найтоншого поруху своєї душі.
Відчуття духовної спадкоємності, глибокої пошани спонукало Алчевську до створення серії поетичних присвят Т. Шевченку, І. Франку, Лесі Українці, О. Кобилянській, М. Павлику, Б. Гринченку, засланим на каторгу революціонерам, А.Барбюсу; а віршам “Співайте пісні голосніш”, “Ніколи”, “Мені однаково” судилося стати своєрідними поетичними маніфестами авторки, в них стверджується високе призначення Слова, відповідальність митця перед народом.
„Всі муки коханого краю,
Всі сльози народу свого
Складав Ти в зболілому серці,
Й ридало воно .
Учителю! Воля ще верне!
З Тобою – ми всі: не ридай …
Народе вкраїнський!
Народе! Франка повитай!..”
Поетичний доробок Христі Алчевської досить великий: він обіймає 12 збірок, чимало окремих віршів та кілька поем, а саме: «Туга за сонцем» (1907), «Сонце з-за хмар» (1910), «Пісня життя» (1910), «Вишневий цвіт» (1912), «Пісні серця і просторів» (1914), «Сльози» (1915), «Встань, сонце!», «Мандрівець», «Грезы» (1916), «Пробудження» (1917). Перу письменниці належать такі глибоко психологічні прозові твори, як «На отлет», «На роковину», «Несвідомо», «Метелик», «Хлоя», «Одірвана гілка». До 50-ї річниці з дня смерті Т. Шевченка Христина написала поезію «Співець великий, син народу» та інші твори, що увійшли до її збірки «Вишневий цвіт». Всі твори, в яких звучить турбота про долю батьківщини і всього світу, де показано самоту й беззахисність простої людини в експлуататорському суспільстві, де вшановуються видатні майстри літератури і мистецтва, де оспівані краса природи і глибоко інтимні почуття. – і нині зберігають свою історико-літературну та естетичну вартісність.
„Народ мій – не орел, і вбогий край – не сонце:
Се – тихий син журби, неволі і страждань,
Його життя – то день буденний і скорботний
З дощем нечутних сліз і гіркістю зітхань.
Так де ж йому орлом буяючим піднятись?
Так де ж до всесвіту, мов сонце, засіять?
Сіяє тільки той, хто має волю, владу .
А тихому рабу сіяння ніде взять! ”
У 1917-у не стає брата Івана, у 1920-у помирають мати і брат Григорій. Деякий час вона нічого не може писати. Але згодом публікує збірку «Clematis» (1922), а через кілька років з-під її пера виходить драматична поема «Луїза Мішель», яку вона написала 1926-го (опублікована у 1930-у) — твір про паризьку комунарку, побудований на історичному матеріалі, з використанням реальних персонажів (недарма ж колись так ретельно вивчала архіви Паризької комуни). Свій твір Христина будує виключно на достовірному життєвому матеріалі, з багатьма реальними персонажами. Цим твором Христя Алчевська розпочала у своїй творчості розробку революційно-історичної тематики. У 1927 році Христя Алчевська знайомиться з Анрі Барбюсом — відомим французьким письменником. Під впливом його творів про Першу світову війну вона створила драматичну поему про героїчний подвиг 26 бакинських комісарів «Загибель юнака» (1931) (з присвятою А. Барбюсу).
Чимало зробила Христина Алчевська і як літературний критик та публіцист. Вона автор численних літературно-критичних статей, присвячених творчості Т. Шевченка, В. Стефаника, інших українських і російських демократичних постатей кінця XIX- початку XХ ст. («З поля двох письменств», «Майстри слова», «Пам’яті Шевченка», «Дух велетня», «Селянська дитина – Василь Стефаник», «Письменники Карпат і Прикарпаття», «Український гравер Василь Касіян», «Два ненависники війни: О. Кобилянська — А. Барбюс»).
Христина Алчевська була талановитою перекладачкою. Далеко не все зі створеного нею опубліковано, переважна більшість перекладів залишилась у рукописах. Особливу цінність серед них мають у перекладі російською мовою: збірка «З галицької і нашої літератури» (1915), ліричні вірші та поема «Мойсей» І. Франка; українською мовою: вірші О. Пушкіна, К. Рилєєва (уривок з поеми «Войнаровський»), І. Нікітіна, О. Толстого, Я. Полонського, М. Огарьова. Переклади Христиною Алчевською романів В. Гюго «Бюґ Жарґаль» (1928), «93 рік» (1929), «Трудівники моря» (1931), віршів Вольтера, П. Корнеля — важливий крок у прилученні нашого народу до скарбниці світової літератури. Французькою мовою письменниця переклала вірші Т. Шевченка, І. Франка, П. Тичини.
Христина Алчевська невтомно втілювала все нові й нові задуми до останніх днів життя, друкувалася у харківських газетах і журналах, була членом Українського товариства драматургів і композиторів, готувала двотомне видання творів, яке після її смерті з різних причин не побачило світ. Вона залишила величезну рукописну спадщину (близько 4 тисяч творів), значна частина якої зберігається у відділі рукописів Інституту літератури НАН України та у Національній бібліотеці ім. В. Вернадського.
Проте багатьом її планам та починанням так і не судилося здійснитися. Самотня, майже без засобів до існування, вона померла в Харкові в пору золотої осені 1931 року, маючи неповних 50 років.
«Мене не викреслите при всьому бажанні з історії ніяк…», — писала Христя
Алчевська на схилі своїх літ, добре розуміючи ціну здобутого, дбаючи про багатство духовного потенціалу свого народу. І справді, «пісня життя» Х. Алчевської не змовкла, не загубилась у плині часу, як залишилася живою і нетлінною краща частина її літературної спадщини, як завжди лишаються для вічності найкоштовніші витвори людського духу.