Василь Семенович Стефаник
14.05.1871 – 07.12.1936
Василь Семенович Стефаник народився у заможній селянській родині в селі Русів Снятинського повіту на Станіславщині (нині Івано-Франківщина). Батько майбутнього письменника, Семен Стефаник, був чоловіком жорсткого нраву. Він сам тяжко працював і був дуже вимогливим до оточуючих: до наймитів, до дружини, до дітей.
Батько не мав часу займатися вихованням дітей , а мати, Оксана Кейван, – жінка ніжна і безмежно добра, невтомна трудівниця – виховувала і в дітей любов до праці.
Батько письменника
Оточений любов’ю і опікою матері та старшої сестри Марії, хлопчик з дитинства полюбив народні пісні, колядки, казки і легенди. Грамоти Василь навчався у сільській школі (1878-1880); у Снятинській школі (1880-1883) сільський хлопчик вперше відчув приниження гідності, фізичні покарання. За його висловом, школа «строїла душу».
За порадою поміщика Теодоровича і наполяганням батька, Стефаник вступив до Коломийської чоловічої польської гімназії. Саме під час навчання у гімназії, з вересня 1883 року до літа 1890 року, хлопець відчув найтяжчі поневіряння.
Крім формального навчання і ворожого відношення до студентів – українців, гімназія нічого не давала. Гімназисти об’єдналися в таємне товариство і щонеділі виходили читати по читальнях. Товариство здружило Стефаника з Лесем Мартовичем: разом вони їздили по селах навчати простих людей, а у п’ятому класі гімназії Стефаник створив художньо-видавничу спілку. У співавторстві з Мартовичем Стефаник написав два оповідання: “Нечитальник” (1888) та “Лумера” (1889). Перші друковані оповідання принесли не лише радість: обох виключили з Коломийської гімназії «за політику» (1890) – участь в таємному учнівському суспільстві. Завершувати освіту обом хлопцям довелося в Дрогобичській гімназії (1890-1892).
Будучи членом радикальної партії, 1890 року Стефаник пропагує її ідеї; дописом «Жолудки наших рабітних людей і читальні (Зі Снятинщини)» дебютує в журналі «Народ» як публіцист.
Закінчивши гімназію у 1892 році, Стефаник стає студентом медичного факультету Краківського університету, де він вступає до студентського товариства «Академічна громада», члени якої майже всі були драгоманівцями і належали до української радикальної партії. Василь багато читає, веде агітаційну роботу серед селян, знайомиться з польськими імпресіоністами та письменниками, культурними діячами: Іваном Трушем, Михайлом Бойчуком, Богданом Лепким. Перші проби пера відносяться ще до гімназійних років.
У травні 1894 року на шевченківському вечорі в Кракові Василь Стефаник знайомиться з родиною Морачевських. Цю подію він вважав найважливішою подією своєї молодості. Вацлав Морачевський одним із перших виявив письменницький талант Стефаника, зробив чимало для ознайомлення польської громадськості з творчістю українського митця.
Стефаник організовує партійні з’їзди, виступає публіцистичними статтями в журналі «Народ», газеті «Хлібороб».
За участь у передвиборчій кампанії Російсько-української радикальної партії до галицького сейму й антишляхетську агітацію, Стефаник у 1895 році був заарештований і два тижні провів у коломийської в’язниці. Стефаник різко критикує угодівську політику народовців і ренегатство радикалів; виступає проти розпорошення сил у громадському русі, переживає розрив із товаришами, що зрадили спільні ідеали.
З рідного дому приходить сумна звістка про хворобу матері. Стосунки з батьком погіршуються, хоча й до арешту їх спілкування не було ідеальним. Батько відмовляється утримувати Стефаника в університеті.
Приблизно у другій половині 90-х років Стефаник намагається видати книжку. Одержавши відмову і порвавши книжку, Василь приймає рішення більше ніколи не писати.
Але вже через місяць письменник починає працювати над другою книжкою. У 1897 році газета «Праця» в Чернівцях опублікувала кілька новел Стефаника («Виводили з села», «Синя книжечка», «Стратився», «У корчмі», «Сама-саміська», «Побожна»), в 1899 році виходить перша збірка Стефаника «Синя книжечка» (змінена назва – «Синя книжечка. Образки Василя Стефаника»), високо оцінена літературною критикою русинської інтелігенції. Таку ж високу оцінку заслужили такі збірники автора, як «Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901), «Моє слово» (1905). Твори Стефаника були перекладені на німецьку, російську та італійську мови.
«Митцем з Божої ласки», абсолютним паном форми назвав Стефаника Іван Франко. Отже, ім’я Стефаника відразу стало іменем великого письменника.
1 січня 1900 року помирає мати Стефаника. Минає лише 4 місяці, а батько одружується з дівчиною, молодшою від синів. Це одруження Василь сприймає, як наругу над пам’яттю матері. Спроба відмовити батька від такого кроку скінчилася остаточним розривом. У червні 1900 року в містечку Чортовець на
Тернопільщині Василь Стефаник готує видання другої збірки «Дорога. Новели» (грудень 1900 року), і «Поезії в прозі». Його листи цього періоду просякнуті трагізмом, безнадійністю, передчуттям смерті. Більшість із них мають жанрові ознаки поезій в прозі. Можливо, вони і мали скласти збірку «Поезій в прозі», яка, як і багато задумів (повість «Листи до мами», драма «Палій», книжка «Поезії в прозі»), лишилися нездійсненними. Нервові напади повторюються дедалі частіше і не дають працювати.
Стефаник на 15 років відходить від літературної діяльності. І лише поїздка на відкриття пам’ятника Івану Котляревському в Полтаву (1903), де він виступив з вітальним словом, привносить зміну в його життя. Тут він познайомився з М. Коцюбинським, М. Старицьким, Б. Грінченком, Г. Хоткевичем, Оленою Пчілкою, М. Вороним.
Кілька днів письменник перебуває в Києві; 21 вересня їде до могили Т. Шевченка в Канів. Стефаник мав намір поїхати в Петербург, щоб познайомитися з Максимом Горьким, але, довідавшись, що там його немає, повертається до Тернополя. Тут, у приміщенні товариства «Руська бесіда», виступає з доповіддю про Наддніпрянську Україну, яка справила незабутнє враження на присутніх.
Ольга Гаморак
26 січня 1904 року Василь Стефаник одружується з Ольгою Гаморак, жінкою, яка щасливо поєднувала в собі вроду й інтелект, ніжність і терплячість, шляхетність і високу культуру серця. Її батько високо цінував творчість зятя. Шість років подружжя живе в селі Стецеві, недалеко від Русова (1904-1910). Стефаник займається господарством, дуже швидко стає «своїм» серед селян. Його поважають і люблять, з ним радяться, йому скаржаться. Майже безвиїзно родина живе в Стецеві.
У 1905 році письменник видає четверту збірку новел «Моє слово», куди ввійшли твори, написані раніше.
У 1908 році Стефаника обирають послом до австрійського парламенту від радикальної партії. Він відновлює активну громадсько-політичну діяльність. Його новели передруковуються в часописах Галичини і Східної України, перекладаються російською, польською, чеською, болгарською, німецькою, французькою та іншими мовами. Про нього пишуть, його запрошують співпрацювати редакції журналів, газет, видавництва. Від нього чекають нових творів.
У 1910 році Стефаник з дружиною та трьома синами, Семеном (1905-1981), Кирилом (1908-1987) і Юрком (1909-1985) повертаються до Русова, у новозбудовану хату.
Зразковий господар, Стефаник не забуває й про обовязки «мужицького посла». Кожного року газета «Громадський голос» публікує звіти Стефаника перед виборцями.
1912 року у Снятин переїхав Марко Черемшина. Письменники створюють своєрідний центр громадсько-політичного руху в повіті.
Василь Стефаник і Лесь Мартович
4 лютого 1914 року письменника спіткало велике горе – померла його дружина Ольга. Особиста біда Стефаника збіглася зі всенародною: почалася Перша світова війна. Стефаник стає членом Головної Української Ради – міжпартійної організації всіх партій Галичини, утвореної на початку війни (1914) для ведення справ української національної політики у воєнний час.
За фальшивим доносом у березні 1915 року Стефаника заарештовують. Вийти з в’язниці через кілька днів йому допомагає статус посла и клопотання Марка Черемшини. Якийсь час він живе у Відні (1916), де після 15-річної паузи знову повертається до художньої творчості.
У 1916 році Стефаник пише новелу “Марія”, яку присвячує пам’яті Франка. За “Марією” письменник публікує шість новел, які разом із двома названими творами другого періоду (“Діточа пригода” і “Марія”) склали п’яту збірку — “Вона — земля”, видану у 1926 році.
У січні 1919 року у складі делегації ЗУНР, очоленої Левком Бачинським, Стефаник здійснює другу поїздку в Україну з нагоди свята соборності. Стефаник встановлює зв’язки з діячами науки і культури, дбає про видання своїх творів для читачів Наддніпрянщини. З 1919 року його книжки постійно видаються в Харкові й Києві.
У 1926 році вийшла збірка післявоєнних новел під назвою «Земля».
У 1927 — 1933 рр. Стефаник опублікував ще більше десяти новел.
В останні роки життя Стефаник пише також автобіографічні новели, белетризовані спогади. До них належать такі твори, як “Нитка”, “Браття”, “Серце”, “Вовчиця”, “Слава йсу”, “Людмила”, “Каменярі”.
У 1928 році Стефанику була призначена персональна пенсія від радянського уряду. Перенесений взимку 1930 року частковий параліч погіршив і так слабке здоров’я. Готувалася до видання збірка творів Стефаника, весь прибуток якого призначався письменнику. Ця книжка під назвою «Твори» вийшла у Львові (1933). У знак протесту проти штучного голодомору Стефаник відмовляється від пенсії (1933).
У листопаді 1936 року слабке здоров’я письменника підривається запаленням легенів. 7 грудня 1936 року Стефаник помер. В останню дорогу великого письменника проводжали тисячі людей з навколишніх сіл і міст, численні делегації з видавництв, спілок, установ.
Старший син Василя Стефаника, Семен, став радянським державним і громадським діячем, заступником голови Ради міністрів Української РСР, а згодом – обіймав посаду голови Львівського облвиконкому.
Молодший син письменника, Юрій , пішовши по стопах батька, став письменником і журналістом. До 1944 року жив на Західній Україні, співпрацюючи спочатку з радянськими, а після німецької окупації – і з німецькими властями. У 1944 році він емігрував спочатку до Німеччини, а потім – до Канади, де й прожив до самої смерті.
Василя Стефаника називають «першим українським новелістом», «володарем селянських душ», «великим майстром слова», «володарем тяжкого слова», «сільським філософом». Василю Стефанику у Львові встановлено пам’ятник перед входом в Львівську наукову бібліотеку, яка носить його ім’я.