Десятиліттями Тараса Шевченка «вписували» під певним стереотипом – «дід» у кожусі та шапці, який у своїх творах оспівує тяжку долю селян та надихає на боротьбу. Поет дійсно носив кожуха, висвітлював життя тогочасної України, глибоко переживаючи за долю українського народу.
Але Шевченко багатогранніший. Він невичерпний і нескінченний.
Є багато цікавих фактів з життя Тараса за спогадами його сучасників.
Ще в ХІХ столітті народ цікавився не стільки поетичним чи художнім надбанням Тараса Шевченка, скільки його життям. Народна увага була звернена на Шевченка-людину.
На думку простих селян він перш за все – людина незвичайна, бо вибитись із селянського середовища, і вибитися до того ж за часів кріпацтва, могла тільки непересічна особа. Його називали «лицарем» і наділяли надприродними рисами, притаманними давнім героям народних казок. Називали і «великим характерником» – людиною з надприродною силою, і «великим начальником».
Ще в дитинстві у Тараса проявлялися дивацтва: хлопець кинув стригтися, почав носити волосся кружальцем, як у дорослих; сам пошив собі шапку, на зразок конфедератки, і звертав на себе увагу не тільки товаришів, але й старших.
Побратим і сват Тараса Григоровича Варфоломій Шевченко згадує: «…Раз якось учитель був дуже злий і пересік більшу половину школярів… «Ех! нема на тебе Тараса!» Почувши сі слова, вчитель ще більш розжеврівся.
Дитинне моє серце забажало довідатися, що то за Тарас такий, що його не можна й споминати у школі? Крицький розказав мені, що в школі нещодавно вчився школяр Тарас Грушевський (се уличне прізвище Шевченка); раз учитель вернувся в школу вельми п’яний, Тарас зв’язав його і висік різками, а сам покинув школу і тепер десь у панському дворі. А ще додав, що Тарас любив малювати».
Коли помер батько Тараса, його дід Іван з великими труднощами прилаштував хлопця до панського двору. Дід був мудрою людиною і сподівався, що тільки при дворі, в майбутньому, онук зможе проявити себе і стати щасливою людиною. Софія Енгельгардт навчила хлопця дворянських звичаїв та манер поведінки в аристократичних колах. Ось чому Тарас Григорович завжди тримався вільно і впевнено у вишуканих петербурзьких салонах. І відчуття розкутості супроводжувало його все життя.
Тарас Григорович багато читав, відчуваючи недостатність своєї освіти. Завдяки природному розуму Шевченко вражав компетентних людей ясністю поглядів і сміливістю своїх висновків. Розмова з Тарасом ніколи не могла викликати нудьги і була надзвичайно приємною: він умів доречно жартувати, гострословити, потішити співрозмовників веселими розповідями.
На одній з «Гребінчиних п’ятниць» (так називалися літературні вечори у Євгена Гребінки, де збиралися літератори й митці) вперше почули Шевченка-поета. Помітивши реакцію гостей на «високу поезію» модного на той час віршописця, Гребінка запропонував: «Ану, Тарасе, прочитай що-небудь своє. Хай послухає миле товариство ще й українську лірику».
Шевченко спалахнув від несподіванки, але підвівся, трохи закинув голову назад, ніби дивився вдалину, і почав тихим голосом уривок з поеми «Катерина»: «То не вітер, то не буйний, Що дуба ламає…». Гості мовчать, уважно слухають. Це щось зовсім нове в поезії. Яка сувора правда, яка глибина почуттів, українська мелодика і справжній шекспірівський трагізм. Всі розуміють, що талант у Шевченка великий і самобутній, рідкісний талант.
«…Я спостеріг за нашим шановним поетом, – пише Микола Костомаров, – такий самий вибрик запорозького дивацтва, яким здався мені колись його голосний спів на вулиці у Києві. Домовившись зі мною йти до букініста шукати рідкісну книгу, він прибув і йшов зі мною по Невському проспекту, одягнений у білу напівобдерту і дуже виквацяну у фарбу блузу, у благенькому взутті, в поношеному і пом′ятому картузі на голові, так, що постать нагадувала козака Голоту з малоруської думи або вигнаного зі служби чиновника, що спився і звертається до перехожих з проханням: «Пожертвуйте бідному дворянину». Що це було своєрідне дивацтво, підтверджує те, що ні раніше, ні опісля Шевченко так не ходив по вулицях».
А ця чудернацька історія трапилася на засланні. Розповідає Варфоломій Шевченко: «Сидячи в Петропавловській кріпості, Тарас запустив бороду, не голився і з бородою прибув за Арал. Раз ходить він понад Аралом і стрічає козачого офіцера з уральських козаків; офіцер підійшов до нього і став просити благословення, вважаючи його за попа. Тарас став запевняти, що він не піп; але офіцер став божитися і заприсягати, що про його благословення ніхто в світі не знатиме; далі дістав з кишені бумажку 25 карбованців і тиче Тарасові в руку, просячи прийняти на молитви. Тарас не взяв грошей і не дав благословення, одначе офіцер не повірив, що Тарас не піп. Така притча довела Тараса до того, що він швидше зголив свою бороду».
Шевченко був дуже запальним у суперечках, але запальність його була не злобна чи зарозуміла, а тільки палка і якась мила, як усе в ньому. Він був дуже ласкавий, м′який і наївно довірливий у ставленні до людей; в усіх знаходив щось хороше і захоплювався людьми, які часто були того не варті.
Сходився з людьми якось обережно, не одразу. При зустрічах з малознайомими або з тими, кого він недолюблював, не видасть і слова… Та зате коли вже розійдеться, розбалакається та почне сипати різні свої приказки й анекдоти, – а він знав їх безліч! – або ж як візьметься при цьому зображувати купців, попів, дяків, старообрядців, – а він і на це був мастак, – тоді веселощам і сміху просто не бувало кінця!
У 1909 році до Івана Огієнка (Митрополит Іларіон) забрів, просячи милостиню старенький дідок з торбою. І зав’язалася у них розмова про Шевченка. Дід згадував 50-ті роки ХІХ століття, коли ще був молодим і працював учителем:
«Ймення його казали пошепки… поліція тоді дуже пильнувала, щоб не було ніяких чуток про Шевченка. Але чутки ходили… І всі балакали про Шевченка: одні лаяли, другі хвалили…
Творів Шевченкових друкованих тоді ще в нас не було і скрізь ходили по руках писані тетрадки. А поліція скрізь нишпорила, шукала тих тетрадок. Через те всякий з ними ховався, а проте дістати їх було можна, хоч і нелегко…
І що то за вірші були? Тепер таких вже щось немає, не друкують… Аж мороз поза шкірою, було ходить, коси горою стають, коли слухаєш…
Пізніше вже, перед смертю Шевченка, появились і «Кобзарі» його. Скрізь уже сміливіше загомоніли про Тараса. Якось не вірилося, що можна читати «Кобзаря» і не ховатися… Тільки не те вже в «Кобзарі» тому стояло, що ми раніше читали. Не те… Нічого ніколи я не читав уже того, що змолоду під рядном вичитував…».
Інформація з книги: «Я дуже щиро Вас люблю…» : Шевченко у розповідях сучасників / Упоряд., передм., прим. О. В. Ковалевського. – Х. : Прапор, 2004. – 352 с.