Барбара Куні
06.08.1917 – 10.03.2000
Американська письменниця та ілюстратор дитячих книг – Барбара Куні – народилася у Брукліні (Нью-Йорк), у родині біржового маклера Рассела Шенка Куні та художниці Мей Евелін Боссерт. Вона мала брата-близнюка і двох молодших братів. Її сім’я переїхала до Коннектикуту, де дівчинці довелося навчатися у сільській денній школі Баклі, а потім у школі-інтернаті.
Барбара почала малювати у ранньому віці. Мей Евелін підтримала доньку, побачивши її здатність до малювання. «Вона дала мені всі матеріали, які я могла побажати, а потім дала мені спокій, не душила мене інструкціями. Не те, щоб я колись дуже легко сприймала інструкції малювати цілими днями… Вона з ентузіазмом писала олією та аквареллю. Вона була дуже щедрою. Я могла користуватися її фарбами та пензлями, скільки хотіла. За однієї умови: я тримала свої китиці в чистоті. Єдиний урок з мистецтва, який моя мати дала мені, полягав у тому, як мити кисті. Інакше вона дала би мені спокій».
Школа Баклі
Барбара Куні продовжила навчання в Коледжі Сміта, про який зберегла спогади: «Я відчувала себе сильно відсталою в технічному плані, і те, чому я навчилася, було результатом мого самовчення. І до цього дня я не вважаю себе дуже майстерним художником».
Коледж Сміта
Барбара закінчила Коледж Сміта – приватний жіночий коледж гуманітарних наук у Нортгемптоні, штат Массачусетс, здобувши ступінь з історії, але продовжувала займатися мистецтвом, беручи уроки гравюри та літографії в Лізі студентів-художників Нью-Йорка. Дівчина потроху набула зв’язків у видавничому світі. Її першою роботою з професійної ілюстрації була книга “Аке та його світ” шведського поета Бертіла Мальмберга, яка була опублікована в 1940 році.
Гай Мерчі
Під час Другої світової війни Куні служила у жіночому армійському корпусі. Незабаром після служби, у 1944 році, вона вийшла заміж за письменника, військового кореспондента та репортера Гая Мерчі. І хоча в сім’ї народилося двоє дітей – Гретель та Барнабі, шлюб не протримався довго.
У липні 1949 року Барбара виходить заміж за Чарльза Талбота Портера. Незабаром народжується також двоє малюків – Фібі та Чарлі Портер, який згодом став відомим альпіністом та дослідником клімату.
Пристрасне захоплення ілюстрацією стало приносити плоди: в 1959 році Куні виграла медаль Калдекотта за свою книгу «Шантиклер і лисиця». Медаль Рендольфа Калдекотта щороку присуджується ілюстратору Асоціацією бібліотечного обслуговування дітей (ALSC) за «найвидатнішу американську книжку з картинками для дітей» попереднього року. Медаль Калдекотта вважається однією з найпрестижніших американських нагород у галузі дитячих книг.
Барбара написала та проілюструвала свою версію відомої байки. Як і в більшості своїх ілюстрацій за попередні двадцять років, Куні використала техніку скретчборду.
«Я вважаю, що діти в цій країні потребують міцнішої літературної дієти, ніж вони отримують… Їм не зашкодить читати про добро і зло, любов і ненависть, життя і смерть. І я не думаю, що вони повинні читати тільки про речі, які вони розуміють… досяжність людини має перевищувати його хватку. Так само й дитина. Щодо мене, я ніколи не буду відноситись поблажливо до дітей чи принижуватиму їх», – сказала вона під час церемонії нагородження.
Перемога у конкурсі за медаль Калдекотта стала поворотним моментом для Куні. Її редактор запропонував Куні роботу над повнокольоровою книгою у французькому стилі, яку вона вирушила дослідити до Франції. Після цього успіху вона також змінила свій художній стиль, перейшовши від скретчу до живопису.
Починаючи з 40-річного віку, Куні часто подорожувала, черпаючи у поїздках натхнення для малювання та письменницької майстерності. «Лише коли мені було за сорок, на п’ятому десятилітті мого життя, почуття місця, дух місця стали для мене першорядною важливістю. Саме тоді я розпочала свої подорожі, відкрила для себе за допомогою фотографії розуміння якості світла та поступово навчилася зображати настрій місця».
Куні малює те, що їй знайоме. Багато рослин, намальовані для Шантеклера та Лисиці, були з її власного саду, а кури, запозичені у сусідки, також послужили моделями. Багато її більш ніж вісімдесяти книг з’явилися в результаті її подорожей Іспанією, Швейцарією, Ірландією, Англією, Францією, Гаїті, Індією, Тунісом і Грецією.
Час від часу вона поверталася додому: до будинку, збудованого для неї одним із її синів – у Дамаріскотт, штат Мен.
Серед численних книг, які проілюструвала Куні, особливе місце займає книга «Людина з візком із волами» (1979), написана американським поетом Дональдом Холлом. Книга розповідає про життя та роботу фермерської сім’ї початку XIX століття у Нью-Гемпширі. Батько використовує візок, запряжений волами, щоб возити свої товари на ринок у Портсмуті, де вони заробляють гроші, щоб купувати речі, які їм знадобляться наступного року. Навіть віл та віз продані… За ілюстрації до книги вона отримала свою другу медаль Калдекотта.
У 1975 році Барабара проілюструвала книгу «Коли небо схоже на мереживо». Ця книга, написана Елінор Ландер Хорвіц, була обрана як «Видатна книга року» за версією New York Times.
За книгу «Міс Румфіус» (1983), яку Барабара Куні написала та проілюструвала, вона отримала Національну книжкову премію у категорії «Книги з картинками». У книзі розповідається історія життя вигаданої міс Еліс Румфіус, жінки, яка шукала спосіб зробити світ красивішим.
Вона міркує про те, як сильно вона любить квіти-люпини за вікном своєї спальні,
і, виявивши їхню ділянку далі вздовж скель біля свого будинку, вона розуміє, як вона може досягти своєї третьої та останньої мети. Міс Румфіус посилає за якомога більшою кількістю насіння люпину і починає розкидати його по всій своїй спільноті — вздовж доріг, уздовж скель, біля будівель у місті, вздовж кам’яних стін та в лощинах між пагорбами. Люди, які її бачать, думають, що вона божевільна, але наступної весни стає ясно, що вона досягла своєї мети; її співтовариство рясніє різнокольоровими люпинами, що ростуть всюди, і вона таки зробила світ красивішим.
На створення образу міс Румпіус Барбару надихнула реальна «леді-люпин» Хільда Хемлін, яка поширювала насіння люпину вздовж узбережжя штату Мен, а також власний досвід подорожей Куні світом.
У Куні були свої улюблені твори: «З усіх книг, які я написала, «Міс Румфіус», «Хлопчик з острова» та «Хетті та дикі хвилі» найближче до мого серця».
1996 року губернатор штату Мен Ангус Кінг на честь Барбари Куні проголосив день її імені – «День Барбари Куні».
Протягом усієї своєї кар’єри художника Куні використовувала різні техніки, віддаючи перевагу перу і туші, акриловим фарбам і пастелям. Її ілюстрації часто називають народним мистецтвом. Найчастіше для ілюстрації вона вибирала народні казки. Хоча багато її книг були чорно-білими, її «серце і душа — кольорові».
Книга Мері Лін Рей “Корзина Місяць” («Basket Moon», 2000 ) була останньою книгою
ілюстратора Барбари Куні. Вона була опублікована за півроку до її смерті. У книзі розповідається про хлопчика 19-го століття, який робить кошики і продає їх у місті, як і в ранній книзі Куні «Людина з візком з волами». Критики похвалили книгу за те, що вона «тиха та гарна».
Деякі її оригінальні роботи виставлені в коледжі Боудойн у штаті Мен.
Її книги перекладено 10 мовами. Протягом 60 років Барбара Куні проілюструвала 110 дитячих книг(!), 15 з яких вона написала сама. За цей внесок у літературу в якості дитячого ілюстратора Куні була номінована США в 1994 році на міжнародну премію Ганса Християна Андерсена, яка є 
найвищим міжнародним визнанням для творців дитячих книг.
Барбара Куні померла 10 березня 2000 року у віці 83 років. На щастя, її спадщина житиме, надихаючи дітей і дорослих цінувати її чарівні зображення та розмірковувати над її проникливими посланнями на довгі роки.