Франц Йозеф Гайдн
31.03.1732 – 31.05.1809
“Оскільки Господь подарував мені радісне серце, Він простить мене за те, що я служив Йому радісно.”
Йозеф Гайдн
Йозеф Гайдн (ім’ям Франц сам композитор не називав себе ніколи) народився 31 березня 1732 року в в маєтку графів Гаррахів, в Австрійській імперії недалеко від кордону з Угорщиною. Батьки захоплювались співом і аматорською грою: улюбленим заняттям Матіаса Гайдна, колісника з містечка Рорау під Віднем, дійсно було наспівування народних пісень під акомпанемент арфи. Дружина його Марія, що служила куховаркою в замку місцевого графа, теж любила співати, та й шестеро дітей, що вижили (всього Марія народила дванадцятьох) у міру підростання ставали учасниками 
сімейних концертів. Але навіть на цьому тлі не можна було не помітити дивне почуття ритму і прекрасний голос старшого сина – Франца Йозефа. Батьки помітили у хлопчика музичні здібності та у 1737 році відправили його до родичів у місто Гайнбург-на-Дунаї, де Йозеф став навчатися хоровому співу і музиці. У 1740 році Йозефа помітив Георг фон Ройттер, директор капели віденського собору св. Стефана. Ройттер узяв талановитого хлопчика в капелу і той протягом дев’яти років співав у хорі.
Згадуючи про своє дитинство, Гайдн у 1776 році писав: “Мій батько … був великим прихильником музики та грав на арфі, зовсім не знаючи нот. У п’ять років я безпомилково міг заспівати його прості мелодії, що підштовхнуло батька доручити мене турботам нашого родича , ректора школи в Гайнбурзі, щоб я вивчив основи нотної грамоти та інші необхідні для юнацтва науки … Коли мені виповнилося сім років … капельмейстер фон Ройтер (1708-1772 роки), 
проїжджаючи через Гайнбург, випадково почув мій слабкий, але гарний голос. Він забрав мене з собою і визначив у капелу (собору cв. Стефана у Відні), де, продовжуючи освіту, я вчився співати, грати на клавесині та скрипці, до того ж у дуже хороших вчителів. До вісімнадцяти років я з великим успіхом виконував сопранові партії, і не лише у соборі, але і при дворі. Коли у мене пропав голос, мені довелося аж вісім років бідувати … Я писав переважно ночами, не знаючи, чи маю я який-небудь дар до композиції чи ні, і записував свою музику старанно, але не зовсім правильно. Так тривало доти, доки мені не пощастило вивчати справжні основи мистецтва у пана Порпори (1685-1766 роки), який тоді жив у Відні”.
В той час, коли Йозефу довелося стати слугою італійського композитора Ніколи Порпора, він паралельно намагався заповнювати прогалини у своїй музичній освіті. Гайдн дуже хотів бути учнем Порпори, але його уроки коштували дуже великих грошей. Тому Гайдн домовився з ним про те, що під час уроків він буде сидіти за фіранкою і слухати, не заважаючи нікому. Гайдн намагався заповнювати прогалини в своїй музичній освіті, старанно займаючись вивченням творінь Еммануїла Баха і теорією композиції. Вивчення музичних творів попередників і теоретичних праць І. Фукса, І. Маттезона і інших заповнило Йозефу Гайдну відсутність систематичної музичної освіти. Написані ним в цей час сонати для клавесина були видані і звернули на себе увагу. Першими великими його творами були дві меси brevis, F-dur і G-dur, написані Гайдном в 1749 році ще до відходу його з капели собору святого Стефана. У 50-х роках XVIII століття Йозеф написав цілий ряд творів, що поклали початок його популярності як композитора: зингшпиль «Кульгавий біс» (був поставлений в 1752 році у Відні та інших містах Австрії, не зберігся до наших днів), дивертисменти і серенади, струнні квартети для музичного гуртка барона Фюрнберга , близько десятка квартетів (1755), перша симфонія (1759).
У період З 1754 по 1756 рік Гайдн працював при віденському дворі на правах вільного художника. У 1759 році він отримав посаду капельмейстера при дворі графа Карла фон Морцина, де під його керівництвом виявився невеличкий оркестр – для нього композитор склав свої перші симфонії . Однак незабаром фон Морцін почав відчувати фінансові труднощі і припинив діяльність свого музичного проекту. До цього періоду відноситься й написання першої опери Гайдна.
У 1760 році Гайдн одружується на Марії-Ганні Келлер. Дітей у них не було, про що композитор дуже шкодував. Дружина холодно ставилася до його професійної діяльності, використовувала його партитури на папільйотки і підставки для паштету . Шлюб був нещасливий, проте закони того часу не дозволяли їм розійтися.
Після розформування в 1761 році музичного проекту графа фон Морцина, який зазнав фінансового краху, Йозефу Гайдну була запропонована аналогічна робота у князя Павла Антона Естерхазі – глави вкрай багатої угорської родини Естерхазі. Спочатку Гайдн займав посаду віце-капельмейстера, а, згодом, і капельмейстера при дворі нового князя Естерхазі – Міклоша Йосипа Естерхазі, представника однієї з найвпливовіших і могутніх аристократичних сімей Угорщини та Австрії. В обов’язки капельмейстера входило написання музики, керівництво оркестром, камерне музикування перед патроном і постановка опер.
1779 рік стає переломним в кар’єрі Йозефа Гайдна – був переглянутий його контракт: в той час як раніше всі його композиції були власністю сім’ї Естерхазі, то тепер йому було дозволено писати для інших і продавати свої роботи видавцям. Незабаром з урахуванням цієї обставини, Гайдн переносить акцент у своїй композиторській діяльності: менше пише опер і більше створює квартетів і симфоній. Крім того, він веде переговори з декількома видавцями, як австрійськими так і зарубіжними. Адже раніше, будучи провідним композитором Європи, але пов’язаний дією підписаного раніше контракту, витрачав більшість свого часу в якості капельмейстера в віддаленому палаці в угорському селі.
За майже тридцятирічну кар’єру при дворі Естерхазі композитор склав велику кількість творів, його популярність зростає. У 1781 році під час перебування у Відні Гайдн познайомився і потоваришував з Вольфгангом Амадеєм Моцартом. Він давав уроки музики Сигізмунду фон Нейко, який в подальшому, як і Моцарт, став його близьким другом.
11 лютого 1785 року Гайдн був посвячений у масонську ложу «До справжньої гармонії» ( «Zur wahren Eintracht»). Моцарт не зміг бути присутнім на посвяченні, так як був на концерті свого батька Леопольда.
Протягом XVIII століття в ряді країн (Італії, Німеччини, Австрії, Франції та інших) відбувалися процеси формування нових жанрів і форм інструментальної музики, остаточно сформувались і досягли своєї вершини в так званій «віденській класичній школі» – у творчості Гайдна, Моцарта і Бетховена .
Таким чином, роки служби (1761-1790) у угорських князів Естерхазі сприяли розквіту творчої діяльності Гайдна, пік якої припадає на 80 – 90-ті роки XVIII століття, коли були створені зрілі квартети (починаючи з опусу 33), 6 Паризьких (1785 86) симфоній, ораторії, меси та інші твори. Примхи мецената нерідко змушували Йозефа поступатися творчою свободою. Разом з тим робота з керованим їм оркестром і хором благотворно позначилася на його розвиток як композитора. Для капели і домашнього театру Естерхазі написано більшість симфоній (в тому числі, отримала широку популярність симфонія «Прощальна») і опер композитора.
У 1790 році, після смерті Миколи Естерхазі, його син і наступник, князь Антон Естерхазі, не будучи любителем музики, розпустив оркестр. У 1791 році Гайдн отримав контракт на роботу в Англії. Згодом він багато працював в Австрії і Великобританії. Дві поїздки в Лондон, де він написав свої кращі симфонії (12 Лондонських симфоній) , розширили кругозір, ще більше зміцнили славу і сприяли зростанню популярності Гайдна. У Лондоні Гайдн збирав величезні аудиторії: на концерти Гайдна збиралася величезна кількість слухачів, що підвищувало його популярність, сприяло збору великих прибутків і, в кінцевому підсумку, дозволило стати фінансово забезпеченим . У 1791 році Йозефу Гайдну присуджена ступінь почесного доктора Оксфордського університету.
По дорозі додому влітку 1792 року Гайдн , проїжджаючи через Бонн, познайомився з Людвігом ван Бетховеном і взяв його в учні; старіючий майстер відразу розпізнав масштаб дарування юнака і в 1793 році передрік, що «його визнають коли-небудь одним з найкращих музикантів Європи, і я буду з гордістю називати себе його вчителем».
Гайдн повернувся і оселився у Відні в 1795 році. На той час принц Антон помер і його наступник Микола II запропонував відродити музичні установи Естерхазі під керівництвом Гайдна, який знову виступав у ролі капельмейстера. Гайдн прийняв пропозицію і зайняв запропоновану вакансію, хоча і на неповний робочий день. Він провів своє літо з Естерхазі в місті Айзенштадт, і протягом декількох років написав шість мес. Але до цього часу Гайдн стає громадським діячем у Відні і проводить більшу частину свого часу в своєму 
власному великому будинку в Гумпендорфі, де написав кілька робіт для публічного виконання. Серед іншого, у Відні Гайдн написав дві свої знамениті ораторії, в яких композитор розвинув традиції лірико-епічних ораторій Г. Ф. Генделя. Ораторії Йозефа Гайдна відзначені новою для цього жанру соковитою побутовою характерністю, барвистим втіленням явищ природи, в них розкривається майстерність композитора як колориста . В ораторіях максимально проявилася велич Гайдна як композитора.
Про виняткову значущість творів Гайдна в еволюції інструментальної музики писав П. І. Чайковський: «Гайдн обезсмертив себе, якщо не винайденням, то удосконаленням тієї чудової, ідеально врівноваженої форми сонати і симфонії, яку згодом Моцарт і Бетховен довели до краю завершеності та краси».
Під кінець життя Гайдн користувався величезною популярністю. У наступні роки цей успішний для творчості Гайдна період стикається з початком старості. Він похитнувся здоров’ям – тепер композитор повинен боротися, щоб завершити свої розпочаті роботи. Робота над ораторіями підірвала сили композитора. Останніми його творами стали «Harmoniemesse» (1802) і незакінчений струнний квартет опус 103 (1802). Приблизно до 1802 року його стан погіршився настільки, що він став фізично не в змозі складати. Останні начерки відносяться до 1806 року, після цієї дати Гайдн вже не писав нічого.
Останні роки життя Гайдна припали на війну з Наполеоном, а останні дні – на взяття Відня французами. За особистою вказівкою Бонапарта біля будинку вмираючого композитора виставили почесний гвардійський караул – і патріот Гайдн встав зі смертного одра, щоб в піку окупантам зіграти на роялі їм же складений австрійський гімн. Через день, 31 березня 1809 року, його не стало. Серед його останніх слів була спроба заспокоїти своїх слуг, коли в околицях будинку впало гарматне ядро : «Не бійтеся, діти мої, бо там, де Гайдн, ніякої шкоди бути не може». На похоронах, що проходили в страшному поспіху з нагоди війни, звучав «Реквієм» Моцарта …
В заповіті, дивовижному документі, що налічував шістдесят три пункти – турботливий Гайдн постарався не обділити нікого. Родичі, друзі, учні, священики, нинішні і колишні слуги – він згадав про всіх, а під номером 58 вписав 150 флоринів для внучки того самого Бухгольца, який багато років тому дуже допоміг йому цими грошима …
За своє життя композитор створив 24 опери, написав 104 симфонії, 83 струнних квартети, 52 фортепіанні (клавірні) сонати, 126 тріо для баритона, увертюри, марші, танці, дивертисменти для оркестру і різних інструментів, концерти для клавіру і інших інструментів, ораторії, різні п’єси для клавіру, пісні, канони, обробки шотландських, ірландських, валлійських пісень для голосу з фортепіано (скрипкою або віолончеллю за бажанням). Серед творів 3 ораторії («Створення світу», «Пори року» і «Сім слів Спасителя на хресті»), 14 мес і інші духовні твори.
Щоб зрозуміти звідки ж Гайдн черпав наснагу, щоб створити таку кількість творів, потрібно знати, що композитор писав про себе сам: «Я рано встаю і, як тільки одягнуся, стаю на коліна і благаю Господа і Пресвяту Діву, щоб мені і сьогодні була удача. Потім я снідаю і сідаю за клавесин і починаю шукати. Якщо знаходжу скоро, то справа йде без особливих перешкод. Але якщо робота не дається і я бачу, що через якийсь проступок я позбувся ласки Божої, тоді я знову приступаю до молитви і до тих пір молюся, поки не відчую, що я прощений».
Внутрішня чистота і щира віра поєднувалися з жагою постійного пошуку і експерименту. Напевно тому, ще за життя Гайдна всі його твори називали «скандально веселими», обурювалися, що у нього «ніколи не знаєш, в який бік повернеться думка», що він порушує «правила строгого письма в музиці». Але для Гайдна важливіше строгих правил було те, що його музика доставляла слухачам радість. «У цьому світі так мало щасливих і задоволених людей, скрізь їх переслідує горе і турботи; може моя музика послужить джерелом, з якого обтяжена справами людина черпатиме свій спокій і відпочинок», любив повторювати композитор. Напевно, він погодився б з Бетховеном, який сказав: «Нема правила, якого не можна було б порушити заради більш прекрасного».
Список літератури
Гайдн, Й. Альбом пьес [Ноты] : для фортепиано / Йозеф Гайдн. – М.: Музыка, 1975. – 118 с.
Гайдн, Й. Избранные сонаты [Ноты] : для фортепиано / Йозеф Гайдн. – М.: Музыка, 1989. – 208 с.
Гайдн, Й. Соната для фортепіано Ре мажор [Ноти] / Йозеф Гайдн. – К.: Музична Україна, 1993. – 16 с.
Гуревич, Е.Л. История зарубежной музики : популярные лекции : для студ. высш. и сред. пед. учеб. заведений. – М.: Издательский центр «Академия», 2000. – С. 68 – 79. – (Педагогическое образование).
Зильберквист, М.А. Великий музыкант из Рорау : повесть о Йозефе Гайдне / М.А. Зильберквист. – М.: Музыка, 1977. – 72 с.: ил. – (Рассказы о музыке для школьников).
Прохорова, И. Музыкальная литература зарубежных стран : для V класса детской музыкальной школы / И. Прохорова. – М.: Музыка, 1988. – С. 22-42.
Шорникова, М. Музыкальная литература : развитие западно-европейской музыки : второй год обучения : учеб. пособие. / М. Шорникова. – Ростов н/Д : Феникс, 2012. – С. 51 – 76. + CD-диск. – (Учебные пособия для ДМШ).