Автобіографічна повість автора ведеться від першої особи. Страшні події голодного року ми сприймаємо через душу дитини.
Ось батько Іван примусово здає до колгоспу свою кобилу Сіру і навіки втрачає спокій. Потім його запроторюють до в‘язниці, як тисячі інших безневинних селян.
Насувається примара голоду. Щодня вмирають люди, віддаючи останнє, що можна з‘їсти, дітям. А потім вмирають і діти.
Крадіжки, безчинство влади, людожерство. І в цій безвиході та тузі – люди з великим і добрим серцем: сільський вчитель Павло Іванович, голова сільради Задорожний.
Книга написана в спокійній, розповідній манері, але від того спокою хочеться кричати.