Моя автобіографія (Денис Милушкін)

Народився я одного весняного дня 1980 року в місті Запоріжжі.

У дитинстві я був щупленьким, невеличким на зріст хлопчиком. Бабуся казала, що я мало каші їв, а батьки вирішили, що мені потрібно займатися спортом, і записали мене до секції спортивної гімнастики.

Спочатку гімнастика мені подобалася. Хотів я навчитися різним акробатичним трюкам. Та й, думав, м’язи, може, якісь з’являться там, де вони повинні бути. Але мої заняття спортом тривали недовго.

Одного разу повертався я з тренування й зустрів біля під’їзду близнючок Льолю й Олю, які жили в сусідньому будинку. І здалося мені, що дівчата дивляться на мене якось не так, як зазвичай. «Це вони, — думаю, — задивилися на мою мускулисту спортивну фігуру. Треба, — думаю, — ще й колесом пройтися перед ними, щоби вони від подиву й роти пороззявляли».

Ну, я і зробив колесо. Розігнався як слід, відштовхнувся від землі та покотився, тільки не в той бік. З усього маху полетів у густий колючий чагарник, який ріс біля під’їзду. З одного боку з чагарнику чкурнули перелякані коти, з іншого вивалився я, весь у подряпинах.

Близнючки від сміху ледь не луснули. Розреготалися так, що хвилин десять не могли спинитися. А дід Мефодій, який сидів на лавці, сказав мені:

— Добряче ти ото скаконув. Я, коли був молодим, теж скакав. Бувало, стоять дівки на березі, а я повз них пробіжу голяка та як скакону в річку.

«Ну, у річку воно якось легше стрибати, ніж у колючки», — подумав я й почовгав додому.

Після того випадку я доволі прохолодно ставлюся до фізичних вправ.

У школі я вчився непогано, хоча не всі предмети мені давалися однаково легко.

Фізику я не любив — нудьга страшенна. Бувало, сиджу я на уроці, фізик щось белькоче про свої матерії та атоми, а я тим часом думаю про речі більш цікаві. Наприклад, чи заверещить Оксана, якщо її за косу смикнути, або від чого у Васьки ніс такий довгий.

Якось сидів я так, про щось мріяв, підперши голову рукою, і задрімав. А хтось узяв і підштовхнув мою руку. Я головою об парту й гепнувся.

— Так, і що це ти робиш? — спитав фізик, підходячи до моєї парти. — Перевіряєш, чи діє на порожню макітру сила земного тяжіння?

На уроках праці було не так нудно. Ми постійно щось майстрували своїми руками. Зазвичай щось просте — совочки якісь, держаки для швабр. А одного разу ми працювали над більш складним завданням — майстрували шпаківні.

Я довго роздивлявся креслення. Крутив їх і так, і сяк — не можу зрозуміти, що воно й до чого. «Ну, і на якого дідька мені цей малюнок, — подумав я. — Руки в мене з правильного місця ростуть, і без нього впораюся».

Я таки впорався, змайстрував шпаківню. Щоправда, трішки більшого розміру. Ну, може й не трішки, бо вийшло щось схоже на собачу будку.

— Оригінально, — сказав учитель праці, побачивши цю споруду. — І де ти таких шпаків бачив?

— То він для себе зробив! — вигукнув хтось з учнів. — Сам у ній жити буде!

Після цього я став схилятися до думки, що руки в мене, може, і до правильного місця прикріплені, та вони не пристосовані для того, щоб управлятися з рубанками та молотками. Остаточно я переконався в цьому після того, як на одному з уроків якась залізяка підступно вислизнула з моїх рук і гепнулася на ногу. На щастя, не на мою.

Що мені в школі подобалося, так це уроки мови та літератури. Особливо любив я писати твори.

Літературу я змалку полюбив. За першу книжку вхопився, коли ще в підгузку бігав. Читав усе, що потрапляло до рук. Мабуть, саме завдяки читанню мене й самого потягнуло вигадувати різні історії.

На уроках мови та літератури я почувався у своїй стихії, але й тут, скажу я вам, траплялися зі мною різні казуси.

Якось писали ми твір про те, як провели літні канікули. Я й подумав: не писати ж мені про те, як я цілими днями вештався вулицями, тут треба вигадати щось цікавеньке. Підпер я голову рукою й почав придумувати сюжет.

«Напишу, — думаю, — так: забралися ми з хлопцями в покинутий будинок, щоби хильнути винця й пограти в карти… Ні, — думаю, — стоп. Про вино й карти краще не писати. Напишу так: гралися ми якось із хлопцями у квача в покинутому будинку і знайшли в підвалі велетенську мумію…»

Тут, як ви вже могли зрозуміти, нестримна фантазія понесла мене хтозна-куди. За моїм сюжетом мумія чи то ожила, чи то прокинулася, у будь-якому разі була вона в кепському настрої й попхалася до нашої школи, щоби її зруйнувати. Що буде далі, я довго не міг вирішити. Першим варіантом було врятувати школу. Другий здавався більш цікавим: дозволити мумії рознести школу, бо давно вже вона, клята, набридла.

Поки я над цим розмірковував, не помітив, як промайнув час. Урок ось-ось закінчиться, а я ще нічого не написав!

Схопив я зошит, записав назву твору: «Як я провів літо». Далі встиг почати перше речення: «У покинутому будинку…», і тут пролунав дзвоник.

Староста класу, поганка така, не дала мені навіть закінчити речення, хутко зібрала зошити й поклала на стіл учителю.

На наступному уроці Віра Іванівна повідомила, що з усіх учнівських робіт мій твір виявився найкоротшим. Найгірший учень нашого класу, який двічі залишався на другий рік, і той зміг стулити докупи цілих три речення.

— Тему ти не розкрив, — сказала Віра Іванівна. — З твого твору нам зрозуміло, що літо ти провів  у покинутому будинку. Але що ти, бідолашний, там робив, ти так і не написав.

— Він там живе! — вигукнув хтось з учнів.

— Точно! — підхопив інший. — Шпаківня йому не підійшла, так він туди перебрався!

«І чому це, — подумав я тоді, — коли намагаєшся когось здивувати, це завжди вилазить тобі боком?»

У шкільні роки я почав активно освоювати епістолярний жанр — писав любовні записки своїй симпатії Оксанці. Начитавшись романів Дюма, я у своїх посланнях називав її чарівною маркізою, плів всякі нісенітниці й підписувався як Таємний Прихильник. Накатаю чергову записку і, коли ніхто не бачить, підкидаю у її портфель.

Бідолашна, мабуть, ще довго губилася б у здогадках, хто пише їй ті дурниці, якби не одна прикра помилка.

Якось чимчикував я шкільним коридором, як раптом з-за рогу виринуло якесь одоробло, схопило мене за грудки й кудись потягло. Виявилося, що це Васька Журавльов. Затиснув мене Василь у куток біля сходів, сунув під ніс якийсь папірець і питає:

— Ти це нашкрябав?

Читаю, що там написано, і впізнаю свою записку:

«Ти повинна, нарешті, зробити вибір: або я, або він. Якщо тобі миліший той довгоносий журавель, так і скажи, і між нами все буде скінчено!»

«Оце так вскочив! — думаю. — Треба якось викручуватися».

— Тю, таке скажеш! — відповідаю. — І підпис тут не мій…

— Брешеш! Жорик бачив, як ти її в мій портфель підкинув.

«Щастить як потопельнику! — думаю. — Це ж треба було так помилитися!»

— Кого це ти назвав довгоносим журавлем? — питає тим часом Василь.

Я спробував, як міг, пояснити йому, що він усе не так зрозумів. Василь уважно вислухав мене, відповів коротким «угу» й допоміг мені зійти сходами. Підсобив так, що я ледь не всі сходинки п’ятою точкою перерахував.

Після того я з любовними записками зав’язав.

Шкільні роки промайнули швидко, не встиг оглянутися, уже і випускний на носі.

До випускного ми з хлопцями готувалися заздалегідь. Довго готувалися. Не один день, скажу я вам, збирали ми гроші на шість пляшок червоного. На наші кишенькові гроші не розгуляєшся, тож ми потрошку і відкладали. Але пригубити нам те вино так і не довелося, бо сталася в нас катастрофа.

Випускний вечір відбувався в школі, у приміщенні актового залу. Оскільки приносити із собою алкоголь було заборонено, ми вирішили з вікна вбиральні скинути мотузку й за її допомогою затягти сумку з пляшками. Думали сховати вино у вбиральні й потім час від часу навідуватися туди, щоби промочити горло.

План у нас був майже ідеальним. Передбачили ми геть усе: мотузку взяли міцну, тягнути мотузку взявся здоровань Толік — цей не впустить! Прив’язали ми мотузку до сумки й почали піднімати. Стоїмо під вікнами, задравши голови, і дивимося, як усе вище і вище підноситься наш дорогоцінний вантаж.

І тут, на висоті третього поверху, ручки в сумки і відірвалися. Брякнулася наша сумочка так, що чутно було в сусідньому районі. Нашу лайку теж, мабуть, далеко було чути.

Випускний у нас, як ви вже могли здогадатися, не вдався. Весь вечір були тверезими.

Після школи вступив я до інженерної академії.

Студентські роки були часом творчих пошуків і експериментів. Мій приятель Юрчик, така ж творча натура, як і я, десь вичитав, що в Ернеста Гемінґвея було правило: пиши п’яним, редагуй тверезим. Тож почали ми з хлопцями експериментувати. Почали шукати, який напій краще сприяє творчому процесу.

Експериментували втрьох: я, Юрчик і поет-початківець Терентій. Збиралися в кімнаті в гуртожитку, де мешкав Юрчик.

Порядок денний наших зустрічей був незмінним: хильнути стимулюючого творчу уяву напою, обговорити останні тенденції у світовій літературі й далі, ще трохи підзаправившись, спробувати спільними зусиллями щось написати. З першим пунктом — хильнути — ми завжди добре справлялися, а от до останнього — щось написати — справа доходила далеко не завжди.

Підсумок діяльності нашого творчого гуртка був таким: дві розбиті гітари, три зламані стільці, одне зламане ребро (Терентій гепнувся на сходах) і кілька сторінок написаних нами текстів, які ми потім десь загубили.

Попри те, що наші творчі справи забирали чимало часу, про навчання ми не забували. Регулярно, не рідше, ніж раз на тиждень, з’являлися на заняттях.

Навчання ми так-сяк закінчили, дипломи отримали. Після цього наш творчий гурток розпався. Терентій мотонув у столицю, де влаштувався в дядькову фірму, Юрчик подався в рекламний бізнес.

Влаштувався на роботу і я. Працював я то там, то сям. Різними речами займався: і нерухомість продавав, і веб-сайти розробляв.

Багато чого змінювалося в моєму житті. Але де б я не був, чим би не займався, творча сверблячка все так же не дає мені спокою. Усе так же тягне мене до написання всяких сміховинних історій.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *