Семюел Барклі Беккет
13.04.1906 – 22.12.1989
Семюел Барклі Беккет народився в Дубліні в протестантській сім’ї землеміра. З 1920 по 1923 рр. Семюел здобував освіту в Портор-Ройял-скул в Північній Ірландії, продовжує навчання він в знаменитому дублінському Трініті-коледжі, де інтенсивно вивчає англійську і сучасну йому європейську літературу, французьку та італійську мови. Так само, як і Уайльд, який свого часу тут навчався, Беккет з дитинства цікавився літературою і театром. Але під час навчання в Трініті-коледжі проявилася їх головна розбіжність: основною сферою інтересу Беккета стала не англійська, а французька література. В 1927 році Беккет отримує ступінь бакалавра лінгвістики і диплом з відзнакою.
У 1929 році, вирушивши в першу закордонну подорож, Беккет вибирає для цієї мети Париж, де знайомиться з вже широко відомим Дж. Джойсом. Натхненний літературними експериментами Джойса, Беккет стає його літературним секретарем і допомагає Джойсу в роботі над романом “Поминки по Фіннегану”. І паралельно починає пробувати свої сили в самостійній творчості. Першими літературними дослідами Беккета стали есе «Данте. Бруно. Віко. Джойс», критичний монолог «Пруст» (1931), «Блудоскоп» (1930), збірка коротких оповідань «Більше уколів, ніж стусанів» (1934)…
З великими труднощами і завдяки допомозі друзів письменнику вдається опублікувати завершений трагико-іронічний роман «Мерфі» (1938), який критики і читачі зустрічають без особливого натхнення. І хоч твір був позитивно оцінений Джойсом, Беккет, засмучений прийомом роману, переживає творчу кризу, яка посилюється тим, що на вулиці він був важко поранений ножем. Лікування (якому супроводжувало і лікування у психоаналітика) зайняло досить багато часу.
В кінці 1930-х рр. Беккет почав жити разом з Сюзанн Дешево-Дюменіль.
У 1939 році приїжджає до Ірландії відвідати матір, але дізнавшись про початок Другої світової війни, повертається до Парижа. Під час війни Беккет, який протягом всього свого життя намагався бути подалі від політики, бере активну участь в русі Опору в окупованому Парижі. Однак після провалу його групи у 1942 році, ледь уникнувши арешту, разом зі своєю подругою Семюелю довелося бігти від гестапо на південь Франції в Руссільон, де, працюючи звичайним робітником, він займався творчістю. Тут він почав роман «Уотт», завершений до закінчення війни. “Уотт” – останній твір, написаний Беккетом англійською мовою.
За антифашистську діяльність Беккет здобув Військовий хрест і медаль за участь в Опорі від французького уряду. Після Другої Світової війни літератор деякий час працював в ірландському Червоному Хресті в Парижі. Далі літературну роботу він продовжив тільки французькою мовою. Їм були створені трилогія «Моллой» (1951), «Малон умирає» (1951), «Несказанний» (1953), де вперше визначилися контури «нового роману», основоположником якого Беккет пізніше був беззастережно визнаний. Звичні категорії простору і часу втрачають свій зміст, зникає хронологія, буття розсипається на нескінченний ряд окремих миттєвостей, відтворюваних автором в довільному порядку. Перехід на французьку мову допоміг перенести експерименти зі структурою роману в його лексичний лад: словесні конструкції втрачають свою логічність і конкретність; сенс руйнується, розбирається на складові частини, складаючись в нову, абсолютно незвичну цілісність.
Міжнародне визнання Беккету принесла написана в стилі абсурду п’єса «В очікуванні Годо» (1949 р., вийшла в 1954 р.). Статична, «герметична» структура п’єси, в якій нічого не відбувається, а друга дія фактично повторює першу; відсутність динаміки, трагічна безглуздість людського існування, дивні безглузді діалоги винесли на сценічний майданчик естетику і проблематику екзистенціалізму, що спочатку вдавалося зовсім неможливим. У цій п’єсі особливо яскраво проявилася характерна беккетівська символіка: поєднання місця дії – дороги (здавалося б, яка уособлювала рух) з граничною статикою. Так дорога в естетиці Беккета набуває абсолютно нового змісту: вічно зупиненої миті, загадкового і незбагненного шляху до смерті.
Потім з’явилися п’єси «Ендшпіль” (1957), «Остання стрічка Краппа» (1959), «Щасливі дні» (1961), «Гра» (1963), «Прихід і відхід» (1966), «Не я» (1973), «Геть все дивне» (1979), «Качи-кач» (1981), «Огайська імпровізація» (1981); роман «Мерсьє та Камье» (1974). Беккет вважається визнаним класиком і основоположником нового естетичного напрямку – абсурдизму.
«За сукупність новаторських творів в прозі та драматургії, в яких трагізм сучасної людини стає його тріумфом» Беккет був удостоєний Нобелівської премії з літератури(1969). Беккет, який погано переносив пильну увагу до власної персони, погодився прийняти премію тільки за умови, що отримає цю нагороду його давній друг – французький видавець Жером Лендон. Представник Шведської академії на церемонії вручення премії сказав, що глибинний песимізм Беккета «містить в собі таку любов до людства, яка лише зростає в міру поглиблення в безодню гидоти й відчаю, і, коли відчай здається безмежним, з’ясовується, що і співчуття не має кордонів».
Після отримання Нобелівської премії Беккет продовжував писати одноактні п’єси. У 1978 році вийшла збірка коротких віршів «Вірші». Потім були опубліковані оповідання «Компанія», п’єса «Геть все дивне» (1979). Дослідники відзначали, що песимізм є головною особливістю творчості Беккета.
Незважаючи на те, що творчості Беккета присвячена величезна кількість книг, статей та інших культурологічних досліджень, сам письменник послідовно уникав будь-яких було творчих декларацій, вважаючи, що за нього говорять його книги і п’єси. Семюел Беккет помер 22 грудня 1989 року у віці 83 років, через кілька місяців після смерті своєї дружини Сюзанн.
Беккет до цього часу залишається визнаним авторитетом для багатьох романістів, драматургів і художників. Його літературна спадщина величезна, його твори назавжди змінили літературу. Творчість Семюела Барклі Беккета продовжує служити зразком сміливості і непохитності в зображенні найтемніших і скорботних сторін людського життя. Один з критиків справедливо сказав про письменника: «Він зумів поглянути в обличчя Медузи Горгони, але при цьому сам не перетворився на камінь».