20 січня – День вшанування захисників Донецького аеропорту (установлений в системі Міністерства оборони України).
242 дні незламності і спротиву. «Вони вистояли! Не витримав бетон!» – так в Україні говорять про оборонців Донецького аеропорту. Їх називають «кіборгами», віддаючи належне тій затятості, з якою вони вісім місяців утримували непристосований для оборони об’єкт під постійними обстрілами, відбиваючи атаку за атакою.
Спогади захисників-«кіборгів» зібрані в книзі «АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви». Пропонуємо деякі з них.
Боєць 3-го полку спеціального призначення ЗСУ із позивним «Халк»:
«Розпочинався день 26 травня, ми були спокійні. Я чергував на даху старого термінала й раптом помітив якийсь рух, а потім на даху нового термінала з`явився силует. То був снайпер. Хоча була приблизно третя година ночі, але на Донбасі світає раніше, тому можна було розрізнити ці силуети. Ми підійшли ближче і побачили людей, які тікали. Ми зрозуміли, хто це і чого можна очікувати. Ми доповіли про це, зайняли оборону і чекали наказу «Вогонь!», але він не надходив. Бій розпочався набагато пізніше – спонтанно.
Перший постріл зробив наш снайпер із даху старого термінала. Він «зняв» кадирівця, який направив ПЗРК «Ігла» на Су-25, що летів нам на підмогу. Зняв дуже чітко, красиво. Так усе й почалося. Із цього пострілу розпочався бій і взагалі оборона Донецького аеропорту.
Моя позиція була з боку самого міста. Ми прикривали наших хлопців, а терористи зайняли «зеленку» біля автостоянки й відкрили вогонь. Треба було діяти блискавично, навіть часу подумати не було. Усе, що необхідно, там згадується дуже швидко й чітко. Нас навчили основному – веденню бою, тактики, орієнтуванню. Тобто в нас була підготовка і моральна, і психологічна, і фізична.
Найскладніше було побороти свій страх. Особливо не по собі було, звичайно, коли прилетіла авіація. Це важко сприймати, але якщо є сила духу – впоратися можна. На війні надзвичайно важлива холоднокровність.
Аеропорт для мене – це насамперед символ незламного духу, символ честі. Тяжко, що хлопців наших уже не повернеш. Чудові були – і як люди, і як товариші, і як бійці. Їхню втрату дуже важко усвідомити, у це важко повірити й пережити.
Знаєте, я спостерігав такі випадки, коли людина була на гражданці чи навіть у полку м`якою, а в аеропорту показала себе на всі сто. Війна розставляє все по своїх місцях, вона є чітким індикатором того, хто насправді боягуз, а хто – боєць.
Війна змінює людину, загострює в ній головне. Я впевнений, що з тими людьми, які утримували аеропорт, можна і в саме пекло йти – вони ніколи не зрадять».
Командир роти із позивним «Богема»:
«Тільки завдяки особистій ініціативі й силі духу і хлопців, і командирів, які безпосередньо були в аеропорту, так довго трималася оборона. Те, що зробив для оборони Донецького аеропорту «Майк» із 79-ї бригади, неможливо перебільшити. Він цілодобово, місяцями над картами проводив, знаючи всі точки, керуючи артилерією, відправляючи підкріплення, роблячи ротацію. Я не знаю, хто ще так робив. А зсередини – сила духу бійців. Люди потрапляли в умови, що ти або гинеш, або ти чиниш спротив, і чинили шалений опір.
Я не хочу, щоб люди уявляли, що на війні, в аеропорту, усе так, як показують у фільмах. Мовляв бійці страшно пітніють, вони напружені, як це все жахливо, які вони муки витримують. Це актуально першу годину, кілька годин максимум, а далі, коли йде доба за добою, тиждень за тижнем, – це вже не зовсім так.
Поясню на прикладі. Є чудовий боєць із 79-ки, він і сапер, і снайпер. Так от, стоїмо одного разу, куримо, а він віддає цигарку: мовляв, потримай, і каже: «Я на сєкундочку». Відійшов, прийшов і далі продовжує курити й розповідати якусь історію. Ми питаємо: «А куди ти ходив?»
Виявляється, він помітив розтяжку, яка трималася вже на волосинці, і він, розмовляючи з нами, внутрішньо підготувався, прийшов і вдягнув на неї заглушку – шприц «п`ятірочку». Просто взяв і поставив заглушечку зверху на розтяжечку, щоб вона не здетонувала раптом, що могло відбутися після першого пострілу танка чи влучення просто в приміщення. Він її «заглушив» і повернувся до розмови. Ризикував життям і зберіг життя багатьом між тим, як почав і закінчив розповідати історію».
В`ячеслав Зайцев із позивним «Хортиця»:
«Аеропорт опинився в оточенні. І хоч це не було оточення в повному сенсі цього слова, це була «підкова», і зв`язок був лише через Піски. По цій невеличкій лінії – «дорозі життя» – нам постачали набої, провіант і воду.
Підвезення набоїв, провіанту, евакуація поранених і ротація – усе відбувалося вночі. Під прикриттям артилерії вночі підходили наші колони, так звані лєнточки. Це танк, декілька БМП і БТР. Переважно танк залишався неподалік і прикривав від можливого вогню. БТР під`їжджали на шаленій швидкості.
Часто спостерігав з даху нового термінала, як БТР влітає на швидкості 90 км/год. Потім швидко розвантажується і завантажується чи йде ротація. Усе відбувалося блискавично…
Ми мали дуже погані умови для оборони. Мало з того, з чого можна зробити якийсь захист. Те, що ми змогли, – це привезти мішки з піском і використати те, що там було, – Сейфи, холодильники. Виставляли навіть банкомати, які залишилися пограбовані після терористів. От із усього цього ми й будували наші «доти».
Час від часу ми перехоплювали радіохвилі терористів і прослуховували їх. Одна з «нагород» для мене – це радіорозмова терористів із «Моторолою», коли вони жалілися, що гранатометник їх просто дістав. Це був я. І «Моторола» казав: «Ну, вбий уже нарешті цього гранатометника. Скільки можна!» Я так сміявся: ось вона, слава, прийшла, і мої заслуги ворог нарешті оцінив як слід.
Ми їх прослуховували, вони нас прослуховували. І ми знали, що під час радіообміну завжди треба казати неточні дані і ніколи не називати прізвища. Ми вживали умовні терміни, називали приблизні дані й тільки позивні. Жодних прізвищ, жодних імен».
Михайло Кучеренко, військовослужбовець 74-го окремого розвідувального батальйону ЗСУ з позивним «Поліглот»:
«Мені довелося і першу, і другу ротацію бути в новому терміналі. Дуже хотілося дійсно потрапити і в старий термінал, і на вежу. Ви знаєте, от кажуть – кіборги, а я, як людина, яку інші називають кіборгом, можу сказати, що найсправніші, наймужніші кіборги – це були хлопці, які сиділи у вежі спостережень.
Це ж така штука – усе на виду, укритися ніде, постійні постріли. А хлопці там були, і вдень і вночі продовжували ефективно виконувати свою роботу. Вони були «очима» для нас і для артилерії. І от я вважаю найкрутішими, найсуворішими, найсправжнішими кіборгами хлопців, які утримали ту вежу.
Насправді всі, хто був у терміналах, мали таку собі маленьку мрію – потрапити на ту вежу. Я не можу сказати напевне, але з того, що я знаю, там були хлопці з 3-го полку спецпризначення і з «Правого сектору»…
Я дуже пишаюсь тим, що майже кожен із бійців, майже всі стовідсотково бійці, які захищали аеропорт, не вживали алкоголь чи щось інше, що б впливало на психіку. Кожен розумів, що це колективна відповідальність, і якщо хтось один схибить, то постраждають усі.
Щоб боротися зі стресом і підтримувати психіку, у нас був здоровий гумор і трохи спілкування з рідними, коли була можливість зробити дзвінок. Рідним більшість хлопців казали, що вони десь у відпустці – десь в іншому місці. Ніхто не зізнавався, що є в аеропорту, бо не хотіли хвилювати рідних. Та сама ця можливість поспілкуватися з рідними й здорові чоловічі жарти, навіть трошки чорний гумор, – це допомагало підтримувати бойовий дух. Ну, і наша ефективність. Бо сепаратисти підходили і дуже часто вже не відходили від наших позицій. Ми розуміли, що зараз ми «ведемо цю партію», і це також підвищувало бойовий дух».
Боєць 79-ї аеромобільної бригади з позивним «Кока»:
«Ми довго виношували цю ідею, ще з першого заходу в аеропорт, проте ніяк не виходило її втілити. Потім, коли вдруге повернулись у Донецький аеропорт, я кажу: «Андрію, давай прапор поставимо, покажемо, що ми тут є. Нехай дивляться і зляться, що ми така непереборна сила». Прапори наші їх сильно драконили…
Тож ми вилізли, подивились, чи все чисто, я поставив прапор, але він упав, тоді Андрій підхопив його, знайшов дірку від кулі і просунув палку з прапором у неї. Після цього ми одразу втекли з даху. Нас переповнювали адреналін та гордість за свій учинок. Оце мене надихнуло.
Нам дуже пощастило, що ми підняли його і змогли нормально спуститися. Бо за п`ять хвилин сепаратисти вже почали його обстрілювати…
Андрій Горбань з позивним «Німець» завжди ходив без броні і без каски. Він нічого не боявся і був чудовим командиром. Він справжній кіборг.
Я завжди казав йому: «Андрію, вдягни каску, вдягни броню! А він не слухав. Я навіть з ним був трошки посварився через це, але він усе одно не вдягнув. Постійно ходив від старого до нового термінала по воду і харчі, у той час як інші боялись. Він був безстрашним й іншим сміливості додавав… Андрій був гарним другом. Не можу змиритися, що його вже немає. Я підготував себе до того, що вмирати не страшно, до власної смерті я був готовий. Але не до того, що буду втрачати друзів».
Боєць 79-ї окремої аеромобільної бригади на псевдо «Гриня»:
«Щодо кіборгів є цікава історія. Я пам`ятаю, дзвонить мій товариш і каже: «Ну що, кіборг, як справи?» У мене думка така пролітає: «Чому він мене так називає?», але не зупиняюсь, коротко розповідаю. Потім інший дзвонить: «Ну що там, кіборги, тримаєтесь?» Я думаю: «Це якась нова фішка, мабуть, пішла на гражданці, у великій Україні». А що вони саме мають на увазі – незрозуміло. Аж потім вдалося мені піймати більш-менш нормальний сигнал, заходжу я з телефону в Інтернет, читаю стрічку новин, а там: «Кіборги, кіборги, кіборги!» Думаю: хто вони такі – ці кіборги? Аж раптом розумію – це ми! Я був приємно вражений».