9 січня 2024 року виповнилося 100 років видатному кінорежисеру Сергію Параджанову. Його називали генієм.
Про творчу геніальність і трагедію великого митця ділиться спогадами український літературознавець, громадський діяч Іван Дзюба у статті “Він ще повернеться в Україну”.
“Геній – поняття, яке давно стало книжним. Кажемо так про людей, які зоріють десь у недосяжному для нас часі й просторі.
Тим, хто знав Сергія Параджанова, фантастично пощастило. Вони бачили живого генія. Спілкувалися з ним. Це зрозуміло було навіть тим, хто не бачив його фільмів. Це було зрозуміло з того, як усе від його словах і в його руках сповнювалося краси і значення. Це зрозуміло було з тієї особливої хвилюючої енергії, що неослабно променіла з нього…
Перед очима стоїть неймовірний образ цієї людини. Протягом майже двох десятиліть життя в Києві він був «порушником спокою» в очах наглядачів ідеологічного і мистецького благочинія та магнітом для наелектризованих думкою, шукаючих і спраглих, естетично небуденних. Метеором вривався він у затхлу атмосферу підневільного мистецтва, збурюючи його приглажену поверхню. А точніше було б порівняти його з хвостатою кометою – бо він мало коли бував сам і рідко де сам з`являвся: за ним завжди тягнувся «хвіст» із колег, прихильників, адептів.
А таємниця його робочого дня, мабуть, у тому, що в нього не було спеціального часу для роботи, для творчості: працював і творив постійно.
Книжок у його хаті майже не було, а як щось з`являлося – на другий день комусь дарував або само зникало. Здавалося, ніколи нічого не читав, – а насправді все знав і давав непомильну, на рівні «абсолютного слуху» оцінку всіх скільки-небудь помітних явищ літератури і мистецтва, культурних і політичних подій та процесів; був у курсі всіх новинок. Часом, певно, допомагала інтуїція генія; досить було кинути оком, почути уривок, проглянути кілька сторінок, – і суть схоплено. Ні верхоглядства, ні квапливості, ні снобізму. Але судження тверде і неспростовне.
Нетерпимість до фальшу, претензійності, тривіальності змушувала його іноді бути різким, дошкульним. Але в межах справедливості. І щодня, щогодини, щохвилини – калейдоскоп дотепів і парадоксів. А ще жести, мізансцени, пародіювання голосів і манер відомих осіб, славетних митців, державних діячів тощо. Де був Параджанов – там чинилося мистецьке дійство, спектакль: море насолоди для друзів і гостей.
Він сприймав світ через красу. І мав дивовижну здатність надавати всьому краси. Любив не лише красиві речі. Любив красивих людей. Часом у них помилявся.
Жив у світі красивих речей, вишукував їх, купував, продавав (а більше дарував). Ті, хто були зацікавлені скомпрометувати його, не хотіли зрозуміти цієї безконтрольної пристрасті художньої натури і намагалися створити образ гендляра, злочинця. «Торгую шашелью», – жартував він про своє захоплення старовинними меблями.
Взагалі був людиною, не ангелом. Мав свої слабкості. А в чомусь був «тяжкий», особливо для начальства, з яким не церемонився.
Його вбили. Як? Найефективнішим способом. Коли мають справу з генієм, цей спосіб простий до ідіотизму: не давати йому працювати, не давати реалізувати себе. І не давали. Роками. Великий режисер світової слави, кожен кадр і кожну думку якого фахівці ловили наче на вагу золота, ходив без роботи, метався між кіностудіями країни, пропонуючи свої послуги, свої сценарії та режисерські задуми і лише зрідка добиваючись дозволу на постановку: тоді ставалося диво, людство одержувало шедевр кіномистецтва: «Колір граната», «Легенда про Сурамську фортецю», «Ашик-Керіб».
Мріяв реформувати оперу і дитячий театр – не дістав дозволу. Писав або наговорював новели – вони якщо й з`являлися друком, то не в нас, а за кордоном.
Йому не дозволялося бути собою, йому взагалі не дозволяли бути, бо для генія бути – це діяти, творити.
Чи нищили Параджанова навмисне? Немає прямих доказів цього. Суть у тому, що система, заснована на несвободі й уніфікації, на зневазі до людини, система тотального придушення людського духу діяла автоматично, «як заведена». Вона не залишала місця для творчої стихії. Ті, кому по службі належало дбати про дотримання вірнопідданчої сірості або хто сам робив на ній кар`єру, ненавиділи Параджанова – і за талант, і за волелюбний дух, і за те, що його фільми пробивали мур естетичної тюрми соцреалізму і творили інше мистецтво, зовсім інший світ, ніж той, у якому силкувалися втримати шосту частину земної кулі; і за його зухвалі розмови та нещадно правдиві судження, і за те, що його любили творчі люди, до нього тяглися, навколо нього гуртувалися. Мені здається, що ця обставина відіграла особливо фатальну роль у його долі: після погрому 1972 року квартира Параджанова залишалася єдиним місцем у Києві, де збиралися вільнодумці і де одверто говорилися речі, від яких в`янули вуха спецслужб. Треба було ліквідувати це останнє вогнище непослуху, і його ліквідували, прибравши господаря ватри.
Але винні й усі ми. Ми не вберегли його.
У боргу і в провині перед ним залишилася і вся Україна. Вона, позбавлена самої себе, віддана на поталу тим, хто, виступаючи від її імені, нищив її, – не змогла його захистити. А він приріс до неї серцем і не втрачав надії повернутися, дістати дозвіл працювати на Київській кіностудії. І, може, трохи скрасило останні його місяці оте бодай часткове (але теж яке вагоме!) повернення в українське кіно – створення сценарію фільму Леоніда Осики «Етюди про Врубеля» та співавторство у фільмі світової міри і світового визнання «Лебедине озеро. Зона», який за його сценарієм поставив Юрій Іллєнко, друг і добрий творчий суперник ще з часів «Тіней забутих предків».
Та скільки ще він хотів зробити для України! «Київські фрески» мали стати не тільки освідченням у коханні Києву, а й феєричною картиною життя сучасного великого міста, за яким стоїть тисячолітня історія. Не стали: зйомки заборонили. «Інтермеццо» за однойменним шедевром його улюбленого письменника Михайла Коцюбинського мало стати натхненною поемою про невмирущий дух українського народу, дати образ української ментальності. Але такий фільм не повинен був з`явитися.
Та, може, найбільше, що ми втратили, – це нездійсненний задум фільму «Марія». До Шевченка Параджанов звертався незмінно, ще з початку 60-х років, коли хотів поставити біографічну картину і написав сценарій «Дорога в безсмертя (Дума про Кобзаря)». А пізніше – неймовірна ідея: зробити кіноверсію Шевченкової «Марії».
Чим стали для мого покоління «Тіні забутих предків».
Це було не просто свято українського мистецтва. Це було свято української душі. Підтвердження того, що Україна може стати естетичною і духовною величиною у світі… Знаменно, що саме на прем`єрі «Тіней забутих предків» у кінотеатрі «Україна» у вересні 1965 року вчинено публічний протест проти хвилі політичних арештів, перший у нашій повоєнній історії акт масової політичної непокори».
Сергій Параджанов написав листа (український переклад зробив Іван Дзюба) до секретаря ЦК компартії України Федора Овчаренка. Лист засвідчує не тільки особисту трагедію кінорежисера, але й одну із сторінок нескінченної трагедії української культури. А також говорить про істинне ставлення Параджанова до України.
Уривки з листа:
«…Минуло вже більше п`яти років відтоді, як вийшов на екрани фільм «Тіні забутих предків». Як відомо, цей фільм вперше за багато років знову повернув міжнародний престиж українському кіно. Він і досі має широку пресу в усьому світі. З нього почалися всі ті нові явища і шукання ряду молодих талановитих кінорежисерів, які дали підставу критиці говорити про самобутній український поетичний кінематограф 60-х років, про київську школу поетичного кіно.
Здавалося б, беручи все це до уваги, керівництво української кінематографії мало б бути зацікавлене в тому, щоб «розвинути успіх» і, зокрема, доручити нові роботи, нові замовлення режисерові, який показав свій професійний рівень і свої творчі можливості в «Тінях забутих предків». Але в дійсності вийшло якраз навпаки. Я не тільки не одержав ніякого замовлення, але й моя власна ініціатива – спроби поставити фільми «Київські фрески», «Сповідь», «Бахчисарайський фонтан» – постійно відкидалися…
Київський поетичний кінематограф сьогодні, по суті, паралізований, позбавлений можливості нормально розвиватися і давати багаті плоди. Але трохи уваги до нього, трохи зацікавленого розуміння, трохи підтримки – і він спалахне з новою силою, він дасть нові здобутки неминущої цінності. Творчі потенції ряду талановитих митців, які по-різному уособлюють цей український поетичний кінематограф, зокрема молодих кінорежисерів Леоніда Осики, Юрія Іллєнка, Романа Балаяна, Ролана Сергієнка, Володимира Денисенка та інших, уже сьогодні могли б забезпечити Київській студії провідне місце серед усіх кіностудій Радянського Союзу, зробити її вогнищем дуже серйозних мистецьких шукань, естетичне й громадське значення яких виходило б далеко за межі України…
Можливо, для Вас буде трохи несподіваним, що саме я ставлю це питання. Мовляв, я не українець, я вірменин, міг би працювати і в Єревані, і в Москві… Справа в тому, що Київ для мене не просто місце проживання і на Україні я не просто гість чи «механічний громадянин». На біду чи на щастя, я органічно зрісся з Україною, я закоханий в її культуру, я виростав з неї як митець і я не мислю своєї творчості поза нею. З нею пов`язані мої найбільші творчі задуми, моя найдорожча мрія – поставити фільм за «Інтермеццо» Михайла Коцюбинського…
Я ні на що не нарікаю і нічого не прошу. Я просто хочу запитати: невже українська радянська держава в другому півсторіччі свого існування не може надати можливість кінорежисерові, який довів свій професійний рівень і творчий масштаб якого помітив і визнав увесь кінематографічний світ, -поставити фільми, які б збагатили мистецтво українського народу?».
Інформація з книги: Сергій Параджанов. Злет, трагедія, вічність : твори, листи, документи архівів, спогади, статті, фотографії / упоряд. : Р. М. Корогодський, С. І. Щербатюк. – К. : Спалах, 1994. – С. 8 – 15 ; С. 180 – 185.
Фотографії з сайтів: https://stus.center/p/paradzhanov-sergii-iosipovich-75389; https://vechirniy.kyiv.ua/news/93315/