Віктор Васильович Ликов: до 90-річчя від дня народження запорізького письменника

Віктор Васильович Ликов

30.03.1930 – 08.08.1993

«Почему мы должны знать о донских, уральских или кубанских казаках больше, чем про азовских рыбаков? В каждом районе Приазовья свои обычаи, традиции, свой жизненный уклад. Знание их и рождает гордость и любовь к тому родному, что мы называем «Родиной».

В.Ликов

Народився Віктор в місті Бердянську Запорізької області. Його батьки працювали на місцевому хлібокомбінаті. Але незабаром його батько, Василь Ликов, відправився на Північ за великим заробітком, та не повернувся. Мати самотужки виховувала сина Віктора і дочку Валентину. До нападу гітлерівської Німеччини на нашу країну Віктор встиг закінчити п’ять класів Бердянської середньої школи №2.

Під час окупації Бердянська  німцями і румунами сестрі Віктора – Валентині  – прийшла повістка з вимогою з’явитися в комендатуру, її повинні були разом з іншими вивезти працювати до Німеччини. Мати кинулася рятувати доньку; залишивши сина у знайомих, вона вночі вивела доньку з міста і до приходу наших військ ховалася з нею у родичів в різних селах, виконуючи поденно роботу за наймом.

У чужій сім’ї Віктор довго не затримався і повернувся до себе додому. Але там вже поселилися румунські солдати. Йому пощастило – румуни дозволили йому  залишитися в будинку.

Бердянськ під час війни

Місто запекло бомбили. Під час чергового бомбардування міста одна з бомб влучила в міську бібліотеку, будинок був зруйнований, книги горіли. Віктор встиг звідти принести додому цілий мішок дорогоцінних книг. Читання цих книг і стало його основним заняттям. Їх він читав запоєм, вони стали для нього порятунком і першим університетом. Особливо його уяву вразили твори, написані Марком Твеном, і цей письменник в значній мірі вплинув на його подальше життя, в тому числі і на вибір професії. В хлопця народилося пристрасне бажання, як  і цей незвичайний письменник, стати моряком, неодмінно капітаном і письменником.

Всю війну Віктор сирітствовал, голодував. Румунські солдати його не чіпали: він поводився спокійно, цілими днями просиджував біля своїх книг, і вони іноді його навіть підгодовували.

У вересні 1943 року, після звільнення радянськими військами міста, додому повернулися мати і сестра.

Місто вдавало із себе суцільні руїни. Мешканці міста почали відновлювати заводи. Брав активну участь в цьому і тринадцятирічний Віктор. При Первомайському заводіі відразу ж було відкрито ремісниче училище. У ті роки такі училища врятували життя багатьом дітям, забезпечивши їх дахом над головою в зруйнованому місті, безкоштовним харчуванням та одягом, дозволивши отримати спеціальність, а, отже, і путівку в життя.

Після закінчення ремісничого училища Віктор став працювати на заводі токарем, одночасно продовжуючи навчання у вечірній школі, що була організована відділом народної освіти міста на базі СШ №2.

Після семирічки Віктор поступив в морську школу в місті Жданові (нині Маріуполь). Після її закінчення, в 1950 році, хлопець був покликаний на службу на Північний флот. Військова частина, в якій Віктор мав служити, розміщувалася в Карелії, в місті Сортавала.

Бердянський порт

Саме звідти на другому році служби на Північному флоті він і відправив своє перше оповідання в газету «Комсомольская правда»,  відгукнувшись на оголошений газетою конкурс «Розкажи, як живеш, молодь». Оповідання Віктора було відзначене премією – фотоапаратом «ФЕД», з яким він потім ніколи не розлучався. Закінчилися роки служби у  лавах воєнно-морського флоту, і в 1955 році Віктор  повертається до Бердянська, працює в порту рульовим на сейнері, старшиною баржі.

Закінчивши дворічні курси при Одеському морехідному училищі, він отримує призначення на посаду капітана рибоохоронного судна. Весь цей час Віктор пише оповідання про море, про непросту долю і працю рибалок. Видаються збірки його оповідань: «Ми з Коралу» і «Про тих, хто в морі». Молодий письменник отримує пропозицію працювати власним кореспондентом газети «Індустріальне Запоріжжя» по Бердянську та Бердянському району.

Через деякий час Віктор Васильович починає  свою трудову діяльність в Запоріжжі. Він  вступає до Київського державного університету на факультет журналістики. Вже в 1965 році у видавництві «Промінь» виходить збірка його повістей «Небезпечний пеленг». А в 1969 році за його сценарієм знімається кінофільм для дітей «Перший шторм». Це пригодницький фільм про піонерів-артеківців, які вирушили по слідах героїчного подвигу радянських моряків біля берегів Криму в роки Великої Вітчизняної війни. Про те, як їм вдається виявити місце загибелі одного з кораблів Чорноморської флотилії.

У 1970 році Ликова Віктора Васильовича запрошують працювати в найпопулярнішу на той час газету «Известия» на посаді власного кореспондента по Приморському краю, Сахаліну і Камчатці. Ликов з родиною переїздить на Далекий Схід. Під час численних службових відряджень на Камчатці він натрапив на селище під назвою «Запоріжжя». Колись запорозькі козаки в пошуках кращого життя добралися до цієї землі, відкрили для себе край, багатий цінною рибою, хутром, горіхами, ягодами та ін., І почали його освоювати. А містечко, яке вони облаштували,  любовно назвали «Запоріжжям». Віктор написав про них повість «Першопрохідники», а в 1975 році за цією повістю був написаний кіносценарій, за яким на кіностудії імені Довженка (Київ) був поставлений двосерійний фільм «Право на любов». Головні ролі у фільмі зіграли знамениті українські актори Богдан Ступка, Ірина Шевчук, Костянтин Степанков. Прем’єра фільму пройшла в Києві з великим успіхом. Про гру Богдана Ступки Віктор Ликов якось сказав: «Коли Богдан Ступка грав у фільмі « Право на любов », я розумів, що він знає про мого героя більше, ніж я …».

У тому ж 1975 році у Владивостоці була видана його книга «Вогні у Тихого океану».

Віктор Васильович Ликов по-справжньому любив своє місто, Азовське море, багато років збирав матеріал про рибалок. Навіть псевдонім для себе він взяв – Віктор Бердянський. У 1976 році він повертається до Бердянська.  На отриманий від фільму гонорар він купує невеликий будиночок в селі Миколаївка і повністю присвячує себе літературній праці, переходить на «творчий хліб». Уже в 1976 році їм написана книга «Справи і люди Першотравневого» , а в 1978 році – кіносценарій документального фільму «Бердянськ – місто сонячне». Тут, в селі Миколаївка, на березі річки Берда, він написав свій відомий роман-трилогію «Море солоне». Це гостросюжетний роман про трудівників моря, що охопив цілу епоху в історії: від 20-х років ХХ століття – до сучасності. Прототипами його героїв були люди з Матроської слобідки міста Бердянська.  «Чому ми повинні знати про донських, уральських або кубанських козаків більше, ніж про азовських рибалок? У кожному районі Приазов’я свої звичаї, традиції, свій життєвий уклад. Знання їх і породжує гордість і любов до того рідного, що ми називаємо «Батьківщиною».

Перша книга трилогії була видана в Дніпропетровську в 1980 році, друга – в 1982 році.

У 1985 році Віктор Ликов був прийнятий до Спілки письменників СРСР. Третя книга трилогії вийшла у світ в 1990 році.

В останні роки письменник виношував в голові і серці новий роман, швидше за все автобіографічний, створював нову редакцію трилогії «Море солоне», вносив доповнення та виправлення з урахуванням зауважень і пропозицій, які йому робили його друзі – бердянські рибалки. Роботу над переробкою роману він закінчив, але перевидати не встиг.

Помер письменник 8 серпня 1993 року.

Віктор Васильович Ликов був неординарною особистістю, все робив з азартом і захопленням, був завжди готовий допомогти. Навколо нього завжди було багато друзів, яких  він зумів зберегти на все життя.

У 2018 році в Бердянську на День міста відкрили меморіальну дошку нашому відомому земляку –  письменнику Віктору Ликову. Її встановили на будинку, де він колись мешкав, на вулиці Свободи 18. На захід прийшли мешканці прилеглих будинків, родичі письменника та донька Олена Ковальчук, яка поділилася своїми спогадами про батька.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.